Волинянка Віра Сачук уже 60 років на сцені дає крила пісням

23 березня 2025 р. 12:14

23 березня 2025 р. 12:14

Родина Ящукевичів–Сачуків на гостинах в її 93-річної старійшини Шури Максимівни Рожило.

На Волині горохівчанку Віру Сачук поважає не лише велике товариство працівників сфери торгівлі, в якій вона працювала 56 років, і з якої, зустрівши минулоріч свій 77-й день народження, вийшла за заслужений відпочинок. Цьогоріч наш край аплодує цій жінці за ще одну знакову дату: 60 років тому Віра Євгенівна вперше вийшла на сцену й відтоді без неї не уявляє свого життя

– Далеко не кожен працівник культури багатий таким професійним досвідом, як ця аматорка. Стільки ж років окрасою відомих пісенних колективів був голос її чоловіка Сергія Харитоновича (на жаль, відійшов у засвіти вісім літ тому), хоча за покликанням він був учителем фізкультури Горохівської середньої школи №1 імені Івана Франка, – каже   про подружжя ексначальниця Горохівського відділу культури Діна Колесник.

«Наша з чоловіком родина Ящукевичів – Сачуків здавна обрала пісні оберегами своєї духовності», – дорожить пані Віра спогадами.

У холодному казахському аулі ділила з братом одні валянки на двох…

Такою красивою публіка багато років поспіль знає ветерана аматорської ниви Волині, ексзаступницю голови правління Горохівської райспоживспілки Віру Сачук.

Героїня цієї публікації зізнається, що в дитинстві та юності вона, її батьки, брати та сестри розмовляли москальською мовою. Мусили, бо по-іншому не вижили б! На початку минулого століття діда Віри Євгенівни Максима Ящукевича в Горохові поважали за те, що працював у гміні, мав за честь спілкуватися з кожним, хто в усі часи вважав себе українцем, і дуже любив так звані шевченківські вечори в міському клубі з їхніми вільнолюбними бесідами. За це більшовики в 1939 році запроторили його в луцьку тюрму, а в 1941-му – розстріляли. Вочевидь, без слідства й суду, бо багато літ потому рідні не знайшли в архівах навіть натяку на якийсь вирок.

Викорінюючи з Горохова всіх, хто любив Україну, «совєти» спровадили в Казахстан дружину й п’ятьох дітей Максима Ящукевича. У 1953-му трьом донькам вдалося повернулися додому, а син Євген – військовий – був змушений залишитися на чужині. Там, у селі Бескарагай Акуллинського району Павлодарської області він із дружиною-полтавчанкою Ганною доживали свій вік. На чужині народилися їхні діти – Віра, двоє її братів і сестер.

…В аулі було дуже важко. Допікали голод і холод. Із старшим братом Михайлом, сином матері від першого шлюбу, Віра ділила одні валянки. Їх наймолодший брат Петрик помер у вісім місяців. Щоб вберегти дітей від найжахливішого, дорослі були безпросвітно в роботі. В тому казахському поселенні жили чеченці, абхазці, татари… У Віриному класі навчалися діти 12 національностей, тому вона чула українську мову лише вдома, від батьків.

«Кидай усе – та їдь на батьківщину, там усе рідне…»

Пані Віра каже, що не пам’ятає, чим тоді харчувалася її сім’я, зате може безупинно розказувати, якою до сліз потрібною бачилася їм Україна в розповідях батьків. Про неї Сачуки говорили щодня. Вони, здавалося, марили рідним краєм, малювали в уяві Горохів, його весняні сади, гостинні двори земляків.

Віра уперше зустрілася з Гороховом у свої чотирнадцять. Найбільше тоді дивувалася яблуневим садам та їхнім плодам, яких не було в Казахстані!

А ще господар любив і вмів співати. Найчастіше вкладав душу в пісню «Чом, земле моя, так люба ти мені?». Гарний голос дістався від батьків усім дітям, а Віра успадкувала його разом із мрією повернутися в казкову Україну, звідкіля в Казахстан рідні писали листи. В них кликали додому.

Із дня заслання Вірин батько бачився з батьківщиною двічі. Як був у Горохові, обходжував по кільканадцять разів вулиці, заглядав у кожен закуток і щоразу назавжди прощався із земляками. Віра ж уперше зустрілася з містечком у свої чотирнадцять. Найбільше тоді дивувалася яблуневим садам та їхнім плодам, яких не було в Казахстані!

…Після закінчення сільської школи їй не вдалося вступити в місцевий педінститут. Казахи віддавали пріоритети місцевим. «Кидай усе і їдь в Україну, там все рідне», – радили батьки, й вона поїхала під опіку тітки. Олександра Рожило тоді працювала акушеркою в пологовому відділенні Горохівської лікарні. То був 1965-ий рік.

Шура Максимівна (так із повагою називають 93-річну горохівчанку всі, хто її знають), схоже, у добру хвилину скерувала 18-літню племінницю майже одночасно на роботу в бухгалтерію місцевого лісництва та на репетицію хору, в якому співали медпрацівники… З благословення його тодішнього керівника дівчина вперше заспівала на сцені районного будинку культури для молоді, яка отримувала паспорти. Пісня для виступу обов’язково мала звучати російською. Слова з неї вже забулися, а ось відчуття мурашок по тілі знайоме вже й досвідченим артистам, у Віри Євгенівни теж є досі перед усіма концертами.

«Кохання зустріла на концерті»

В Україні, як і віщували батьки, їхня Віра, й справді, зуміла знайти гармонію корисного й красивого, стати інтелігенткою, особистістю, лідеркою.

Вона змалку любила книги. Читала їх допізна, навіть було, що і під ковдрою, аби не сварили дорослі, тож у Горохові втішалася пропозиції працювати в читальному залі. Закінчивши Вінницький кооперативний технікум, а згодом й Львівський торгово-економічний університет, обожнювала свою посаду продавця в книжковому магазині «Каменяр». Відповідальність, начитаність, ентузіазм молодої продавчині біля прилавків із книгами зауважили найстарші та наймолодші покупці й керівництво Горохівської райспоживспілки. В 1986-му році Вірі Сачук довірили посаду заступника голови правління по кадрах. В її підпорядкуванні тоді було більш як 2000 колег. У цьому статусі вона й завершила свою трудову діяльність, а ось своєю творчою кар’єрою продовжує радувати не тільки горохівчан і волинян.

– Свого часу її спів, вирізнявся милозвуччям в аматорській капелі бандуристів, якою керувала Зоя Ковальчук, у хорі працівників райспоживспілки, створеному заслуженим працівником культури України, поетом і композитором Степаном Кривеньким, – каже Діна Колесник.

– Степан Федорович двічі запрошував мене виконати його пісню «Вісімнадцята весна». Неймовірно хвилювалася, коли заспівувала на обеліску Слави посвяту солдатам «Степом, степом...» І, звісно, найпевніше почувалася у співі поруч свого Сергія Харитоновича. Він десятки років був учасником народної аматорської чоловічої капели й моєю парою в дуеті. Ми з чоловіком часто співали вдома, як було сумно чи радісно. Так звикли – завжди бути в піснях! – дякує долі моя співрозмовниця.

На запитання, де зустріла своє кохання, відповідає, так, ніби по-іншому не могло статися: «Звісно, на концерті. Зійшла зі сцени й потрапила в Сергієві обійми. Ними він привітав мене з першими оплесками на мою честь!»

«Барви осені» – то співуча родина

У 2012 році почесна працівниця галузі культури Горохівщини й районного НД «Просвіта» Надія Пасічнюк стала ініціаторкою створення клубу за інтересами, в який запрошувала жінок, рокам яких дуже личила назва «Барви осені». Перші зібрання були, так би мовити, різножанрові: вишивання, обмін рецептами, тощо, та мало-помалу з-поміж усіх уподобань вирізнилася пісня. Дуже швидко голосисті горохівчанки різних професій стали колективом, який був улюбленцем, переможцем районного, всеукраїнських фестивалів, бажаним гостем на найвищих регіональних сценах і велелюдних забавах.

Слава про самобутні горохівські «Барви осені» швидко майнула в зарубіжжя, і відтоді ансамбль завжди повертається звідти з міжнародними перемогами, нагородами та визнанням. Так було мирними роками, скажімо, в Польщі та Болгарії. Так триває й досі, хіба що з початком війни концерти берегині приурочують збору коштів для ЗСУ.

Важко порахувати, скільки пісень у репертуарі колективу. Доки війна співають патріотичні, ліричні, повстанські, стрілецькі. Їх кожна учасниця зберегла ще як духовний спадок від своїх батьків, прадідів…

Її ж рідні неодмінно збираються у світлиці тітки Шури на свята за великим столом. У різдвяні дні – колядують, дякують онукам і правнукам за вертеп, а на Великдень пригощаються смачною паскою, барвистими крашанками й улюбленими піснеспівами. Разом ці кілька поколінь почуваються багатими взаємоповагою, традиціями. А в будні та свята до мами поспішають із Нововолинська її донька Оксана з дітьми Іриною та Ольгою. На жаль, передчасно відійшла у засвіти Світлана, дочка Сергія Харитоновича від першого шлюбу, яку подружжя виховувало змалку, але її сини Андрій та Михайло з дружинами Зоєю й Роксоланою та діточками Андрійком, Марком, Настею та Артемом горнуться до пані Віри вдячними внуками та правнуками, слідуючи мудрості неперевершеної Ліни Костенко: на цій землі головне – встигнути набутися разом.

Волинські