«Мені немає чим тебе обіймати…»

30 березня 2025 р. 18:34

30 березня 2025 р. 18:34

«Ми ж клялися, що будемо разом – і в час радощів, і в горі…».

Історія кохання, поранення і підтримки Олександра і його Надії

...У світлій лікарняній палаті – охайно і чисто. На вікні так по-затишному і по-домашньому квітне орхідея. Поруч – велика картина, вишита бісером. На столику біля ліжка – іще кілька пакетиків бісеру: видно, що творчий процес триває

Ця палата – тимчасовий дім для Олександра і Надії. Він – важкопоранений під час операції Сил оборони України на Курщині, ампутовані дві верхні кінцівки. Вона – кохана дружина, котра буде завжди поруч: і в горі, і в радості.

Вони разом із 9 класу. Обоє родом із Полтавщини. Чверть століття, як знайомі. 21 рік – у шлюбі. Виховують двох синів. А війна і важке поранення Олександра, на жаль, лише підкреслили те, наскільки сильними є почуття цієї пари.

Вони разом із 9 класу. Чверть століття, як знайомі. 21 рік – у шлюбі.

Ця коротка історія, яку записали кореспондентки АрміяInform в одному із медичних закладів Києва, – про кохання під час війни, взаємопідтримку та розуміння, а також – про плани на майбутнє…

Знайомство, дискотеки та ініціативна Надія

«Я навчалася у 9 класі, Саша був на чотири роки старший за мене. Він навідувався у своїх справах до мого брата, він же нас і познайомив», – пригадує Надія і додає, що, на жаль, брат сім місяців тому загинув на російсько-українській війні.

Ініціативу у стосунках переважно проявляла Надія. Було багато вечорів – на танцях, дискотеках…

Олександр у 1999 році відслужив строкову службу у ППО. Працював із радіолокаційною станцією.

Надія навчалася, а Олександр після армії почав працювати в Пирятині. Інколи дівчина їздила до коханого в гості.

«А ми ж – із села! То в селі так і казали: «І чого вона туди їздить?! Хай би вже або розписувалися, або не їздила». Тож ми подали заяву на мій день народження – 23 березня. 25 квітня було весілля», – згадує жінка.

Побралися, коли Надії було 20 років, Олександру – 24. Через рік народився первісток Дмитро, а у 29-річному віці Надія народила другого сина – Романа.

Шість днів на Курщині та смертоносний турнікет – на 34 години

Олександр жив цивільним життям до 2024 року. Потім пішов у ТЦК, бо до 16 липня потрібно було оновити свої військово-облікові дані. Оновив і того ж дня отримав бойову повістку.

Спочатку – навчальний центр на Чернігівщині (30 днів), потім – Кривий Ріг (доукомплектація), а звідти – Курський напрямок. Спочатку був у лавах 47-ої окремої механізованої бригади, потім – 25-го окремого штурмового батальйону. Посада – гранатометник.

«Мене вистачило на шість днів. Сказали, що треба зайняти позицію. Ми туди дійшли, а виявляється, що там вже сиділи «під*ри» (так називають російських воїнів. – Ред.). Посадка була густою, нічого не видно – почали по нас працювати з кулеметів. Права рука була поранена внаслідок обстрілу з кулемета, зачепило артерію. Ліва – постраждала через мінометний обстріл.

Першою була поранена правиця. Поки йшли з евакуацією, буквально за 10 хвилин прилетіло з міномета. Якраз потемніло, прилетіли ФПВ-дрони з камерами та почали крити. Я ще правильно сховався, в ямку… І дякую побратиму із позивним Батя. Якби не він – я б там і залишився. Він мене дістав і затягнув у евакуаційний транспорт. Він зараз теж поранений, проходить реабілітацію», – пригадує обставини поранення військовий.

«Побратим йому і наклав турнікети. Якби не він, Саша б стік кров’ю і був би «зниклим безвісти» або – «500-м».

«…Побратим йому і наклав турнікети. Якби не він, Саша б стік кров’ю і був би «зниклим безвісти» або – «500-м» ( так називають полонених. – Ред. ). Багато хлопців, які воювали у Курській області, є безвісти зниклими», – додає Надія.

Евакуація тривала довго. Турнікет був накладений протягом 34 годин – це занадто великий і небезпечний час для здоров’я.

«Якби все було швидше, праву руку врятували б», – каже військовий.

Все це відбувалося у жовтні 2024-го. Відтоді – лікування та реабілітація.

«Коли біля нього – стараюся не плакати»

«Коли Сашу мобілізували, я плакала кожен день. Чекала, ходила на роботу. Коли забрали на бойові, він мені не зізнався, лише старшому синові розповів. Але телефонував щодня: вранці та ввечері. Потім кілька днів тиші – і раптом дзвінок. Телефонує Саша. Сказав, що все добре. На той час він був після реанімації. А потім надвечір зателефонував ще раз і розповів, що трапилося: «Мені немає чим тебе обіймати». Я була рада, що він живий. Поки був на позиціях, я плакала кожен день. Коли дізналася, що поранений, – не плакала. Приїхала в Київ, побачила його, і теж не плакала. Так, коли забрали на війну, то були сльози. Коли я вже біля нього – стараюся не плакати», – твердо і впевнено говорить жінка.

Після того, як вирушила до чоловіка в Київ, Надію звільнили із Кременчуцького вагонного заводу.

«Наскільки я знаю, коли наші колеги їдуть за кордон на заробітки, то мають три резервні місяці. Я думала, що поїду до Саші в Київ, то мені це врахується або як відпустка, або – за власний рахунок тощо. Я попередила, що найближчим часом не повернуся на роботу, бо чоловік – без двох рук. Але минуло два тижні і мене звільнили. 17 років працювала», – говорить Надія.

«…І за два тижні звільнили. Зате вона біля мене!» – додає Олександр.

Далі – лікування та протезування.

Майбутнє: протези та… хризантеми

Заявку подали на державне протезування в компанії «Орто-про». На ліву руку поки що буде «механіка» ( поки кукса підготується. – Ред. ), на праву – «біоніка».

В Олександра плани на майбутнє – навчитися працювати новими руками. Під час реабілітації, підкреслює він, важливим є час.

Надія ж планує в майбутньому… розводити хризантеми. Цим досі займалася на заводі.

«Хочу закупити такі хризантеми, яких ще ні в кого немає. І розводити їх. Робота має бути така, щоб бути вдома. Поруч із чоловіком. А найбільш образливо те, що Сашу називали універсальним солдатом, адже за що б він не взявся – в нього все виходило. І тут от…», – розповідає Надія.

«…Але падати духом ніколи: у мене двоє синів, яких треба поставити на ноги!» – наче завершує думку дружини Олександр.

11-річний син продовжує навчання. Особливо цікавить його математика, музика, футбол. Батьки допомагають з уроками дистанційно.

Старший син вже працює.

«Тільки Сашу забрали в армію, він одразу показав себе як мужик. Тато подавав зразок», – каже Надія.

«Коли жінка поруч – це немає з чим порівнювати навіть!»

Насамкінець запитуємо Надію, що порадила б дружинам, які, на жаль, опинилися чи можуть опинитися в ситуації, в якій опинилася вона сама, коли чоловік зазнав важкого поранення. Адже непоодинокими є випадки, зі слів медиків, коли подружжя розлучається після поранення захисника.

На це жінка відповідає:

«Я не розумію, як це так можна… Ми завжди разом. 20 років!..».

«21», – поправляє Олександр.

«…Наприклад, ми ідемо разом у магазин, в гості, до мами… Ми все – разом. А коли його забрали на війну, я приходила з роботи, заходила у двір, минала арку з винограду – і починала плакати. Я заходжу, а його – немає. Тому я не розумію, як можу його покинути після того, як його забрали на війну. От його забрали – і частинки сім’ї немає. Чи серця нашого немає», – розмірковує жінка.

Думку про взаємопідтримку в парі продовжує й Олександр.

«Коли сам лежиш і лікуєшся – психологічно дуже важко. А коли жінка поруч – це немає з чим порівнювати навіть! І поговоримо, і посміємося, і пожартуємо. Коли твоя половинка поруч, то це – прекрасно. І по Києву можемо прогулятися. Як діти приїздили, то і в аквапарк ходили, і в

«Казкову країну». Стараюся не лежати на одному місці, бо «виросте» животик», – усміхаючись, каже Олександр.

А гуляє подружжя багато. Прогулянки чергуються між процедурами: то вийдуть на каву, то – на ринок за бісером, або ж просто пройдуться парком. І все, звісно ж, разом.

Людмила КЛІЩУК, Олена ХОДЯКОВА, armyinform.com.ua.

Волинські