Сам Бог послав Петровича і його Буяна в той день на кладовище

31 березня 2025 р. 08:05

31 березня 2025 р. 08:05

«Пес був уже в літах. Якщо перевести на людський вік, він був ровесником Федора Петровича».

…Старий чоловік прибирав на могилі сина, як раптом його собака почав рити землю біля самої огорожі. Пісок розлітався в різні боки. Пес рив, одночасно гавкаючи й скавучачи. Нарешті він зупинився й голосно загавкав. Федір Петрович підійшов до ями – й завмер…

Федір Петрович давно мріяв відвідати кладовище, щоб навідати сина. Однак стан здоров’я довгий час не дозволяв йому здійснити це бажання. Фарбу та інструменти він приготував заздалегідь, і сьогодні прокинувся з відчуттям, що почувається краще. Після сніданку почав збиратися.

Два місяці тому він помітив, що огорожа на могилі сина похилилася, а хвіртка висіла нерівно. Це не дивно, адже минуло вже майже десять років з того часу, як він поховав свого хлопчика.

Насправді Сашко не був його рідним сином. Федір Петрович із дружиною прожили разом 20 років, але дітей у них не було. Після довгих роздумів вони вирішили взяти дитину з дитячого будинку. Там вони одразу звернули увагу на худенького п’ятирічного хлопчика, який сумно дивився на них. Федір Петрович відчув, як у нього стиснулося серце.

– Чому цей хлопчик сидить сам? – запитав він.

– Сашко у нас – особливий, – відповіли йому. – Його мати привела його сюди пів року тому. Це була важка сцена. Він плакав, не хотів розлучатися з нею, і у нас серце розривалося. Відтоді він живе сам по собі, не може пробачити й зрозуміти цієї зради. Як ми не старалися, він не йде на контакт.

– Ви мене справді ніколи не залишите?

Федір Петрович із дружиною одразу вирішили, що зможуть допомогти Сашкові повірити, що життя не таке вже й похмуре. Поки оформляли документи, вони брали його на прогулянки. Сашко робив усе, що йому пропонували: їв морозиво, катався на каруселях, але його очі залишалися порожніми.

Цілий рік знадобився, щоб Сашко почав дивитися на них без страху. Тільки через рік він одного вечора підійшов до Федора Петровича і запитав:

– Ніколи, я тобі обіцяю.

Маленький Сашко притиснувся до нього й заплакав. З того моменту вони забули, що Сашко не був їхнім рідним сином. Хлопчик тішив їх у всьому. Він добре навчався і після школи вступив до військового училища. Вони жили в невеликому селищі, і мало хто з місцевих хлопців продовжував навчання після школи, тому батьки неймовірно пишалися Сашком.

На канікулах і у відпустку він приїжджав не відпочивати, а допомагати батькам. У селі всі заздрили, бачачи, як трепетно Федір Петрович із дружиною ставилися до сина.

Сашко залишився служити. Батьки хвилювалися, особливо коли він не виходив на зв’язок. Вони знали, що він перебуває у небезпечних місцях. Пізніше його списали за станом здоров’я. Сашко засумував і через два роки захворів. Лікарі лише знизували плечима. Хворобу виявили надто пізно.

Невдовзі після смерті сина померла й дружина, а Федір Петрович залишився один…

Він вийшов на подвір’я, і до його ніг підбіг старий пес на прізвисько Буян. Пес був уже в літах. Якщо перевести на людський вік, він був ровесником Федора Петровича.

– Ну що, Буяне, підемо до Сашка? Підемо.

Старий пес, здавалося, розумів слова господаря і радісно махав хвостом.

Вони зачинили хвіртку і вирушили ґрунтовою дорогою. Кладовище знаходилося на іншому кінці села. Треба було пройти через усе поселення, а потім подолати ще кілометр.

– Добридень, Федоре Петровичу! Куди це ви з Буяном прямуєте? – гукнула його Марія Степанівна.

– Вітаю, Маріє Степанівно. Йду до сина й дружини. Треба огорожу підправити й пофарбувати.

– Ой, як же ви самі? Хворі ж. Невже нема кого попросити?

«Моя донька вийшла заміж проти моєї волі. Я відразу зрозумів, що її чоловікові потрібні тільки гроші, але вона – не слухала…».

– Внуків Бог не дав, а чужу людину просити… Ти ж сама знаєш, візьме гроші, та й переробляти потім доведеться. Часи зараз такі…

Федір Петрович із Буяном продовжили шлях. Біля входу на кладовище вони зустріли чоловіка, явно не місцевого. Той пройшов повз, не привітавшись. Федір Петрович здивувався: у їхньому селі кожен вітається, навіть якщо незнайомий. А тут…

На кладовищі панував безлад. Тиждень тому був сильний вітер, який поламав гілки. Федір Петрович зітхнув…

– Ох, скільки роботи нам із тобою попереду, Буяне.

Собака загарчав.

– Що це ти злишся? Не сподобався тобі той перехожий? Мені теж. Але яке нам до цього діло…

Коли Федір Петрович уже зібрав гілки, Буян раптом почав рити землю біля самої огорожі. Земля розліталася в різні боки. Пес рив, одночасно гавкаючи й скавучачи. Нарешті він зупинився й голосно загавкав.

Федір Петрович підійшов до ями – й завмер.

…У виритій Буяном ямці виднівся кут картонної коробки. Вона явно була закопана недавно, адже картон ще не встиг промокнути від вологої землі. Можливо, її сховав той самий незнайомець.

Федір Петрович розчистив землю навколо коробки, яка виявилася досить великою, і з труднощами витяг її.

І тут у коробці щось заворушилося. Він почав розривати картон, а Буян крутився навколо, не перестаючи гавкати.

– Тихіше, тихіше…

Всередині лежали ганчірки. Федір Петрович обережно відсунув їх і закричав. У коробці лежало немовля, зовсім крихітна голенька дівчинка. Вона рухалася, відкривала ротик, намагалася вдихнути повітря, але сил кричати в неї не було. Скільки часу вона провела під землею? Напевно, не більше пів години. Повітря в коробці вистачило, щоб вона не задихнулася.

– Ох, Господи!

Він схопив дитину й побіг до виходу з кладовища, а Буян мчав попереду, голосно гавкаючи. Стільки років пес так не бігав. Серце Федора Петровича калатало, ніби готове було вистрибнути з грудей, а дихання пекло горло. Але він не зупинявся. Вони поспішали до Ольги Сергіївни, колишньої фельдшерки їхнього села. Хоча медпункт уже давно закрили, мешканці й далі зверталися до неї за допомогою.

Ольга Сергіївна сапала грядки в саду, коли помітила, що Федір Петрович біжить до її будинку. Очевидно, сталося щось серйозне. Швидко сполоснувши руки в діжці з дощовою водою, вона побігла йому назустріч.

– Федоре Петровичу, що сталося?

Він ледь зміг простягнути їй дівчинку й прохрипіти:

– Знайшов… у коробці… закопану…

У цей момент немовля тихенько пискнуло, і Ольга Сергіївна, ніби опам’ятавшись, швидко взяла його на руки й побігла в дім.

Вона вправно запеленала маля в м’який рушник, поки її чоловік судомно набирав номер «швидкої» й засипав Федора Петровича запитаннями.

Через пів години біля воріт Ольги Сергіївни вже стояли лікарі швидкої допомоги та поліцейські. Навколо юрмилися допитливі сусіди. Хтось із них дав Федору Петровичу краплі для серця.

Наступного дня до будинку Федора Петровича під’їхала незвична машина, якої він раніше ніколи не бачив. Чоловік спробував підвестися з дивана, але втомлені після вчорашніх подій ноги не слухалися. Сашко, чоловік фельдшерки, виглянув у двері.

– Хто там?

– Добрий день. Ви Федір Петрович?

Це я, – відповів старий, із труднощами підвівшись і підійшовши до дверей.

– Я – Герман, дідусь тієї дівчинки, яку ви врятували.

Федір Петрович побачив, як міцний чоловік заніс велику коробку й поставив її на стіл. Герман поклав поруч пачку грошей.

– Це для вас, частування. А це – гроші на ваші потреби. Я розумію, що дякувати грошима може бути не зовсім правильно, але не знаю, як інакше висловити свою вдячність. Прийміть, це від щирого серця.

Федір Петрович сів. Герман продовжив:

– Моя донька вийшла заміж проти моєї волі. Я відразу зрозумів, що її чоловікові потрібні тільки гроші, але вона – не слухала. Коли завагітніла, я подумав, що, можливо, помилявся. На жаль, вона померла при пологах. Я нічого про це не знав. Дівчинка вижила, а зять хотів якнайшвидше отримати спадок. От він і вирішив позбутися її. Я навіть уявити не міг, що таке можливо. Слідство все з’ясує. Зятя вже заарештували, а дівчинка… Це єдине, що пов’язує мене з донькою. Я мав би наполягти на своєму, але не хотів втручатися в її сім’ю.

Федір Петрович розумів, як важко втрачати близьких.

– З дівчинкою все гаразд? – запитав він.

– Так, усе добре, ви встигли вчасно. Дякую вам величезне.

Федір Петрович знову і знову розповідав, як усе сталося. Він також згадав, що огорожа на могилі сина похилилася, і він прийшов її полагодити.

Федір Петрович зміг нормально пересуватися лише через два тижні. У тій коробці з подарунками виявилося стільки всього, що вистачило б не тільки на нову огорожу, а й на пам’ятник. В один із ясних днів Федір Петрович узяв рулетку й вийшов із дому, а поруч біг його вірний пес.

– Підеш зі мною, друже?

Собака радісно махнув хвостом і голосно загавкав. Вони пройшли через хвіртку й майже одразу зустріли Марію Степанівну.

– Куди це ти прямуєш, Федоре Петровичу?

– На кладовище. Дідусь тієї дівчинки приїжджав, залишив гроші. От вирішив зробити заміри й замовити нову огорожу. Стара вже зовсім розхиталася.

– Йди, звичайно.

Федір Петрович продовжив шлях, а стара жінка дивилася йому вслід і невільно перехрестилася. Вона знала більше, ніж він міг припустити, адже напередодні сама була на кладовищі.

Федір Петрович крокував, час від часу озираючись і розмовляючи з собакою:

– Головне, щоб сьогодні все минуло спокійно, правда, друже? Так, без пригод, обійдемося.

Раптом старий зупинився й озирнувся, не розуміючи, де опинився. Перед ним височів величний меморіальний комплекс. Високі й витончені огорожі з масивних чорних ланцюгів, білий щебінь, плитка й величні чорні пам’ятники.

Федір Петрович завмер у здивуванні, помітивши, що на пам’ятниках були викарбувані імена його сина й дружини. Вони виглядали настільки реалістично, що здавалися живими.

– Санечку…

Повернувшись до другого пам’ятника, Федір Петрович одразу зрозумів, хто все це влаштував. Звичайно, це був Герман. Він тихо вклонився й прошепотів:

– Дякую тобі, добра людино. Ти зробив усе, як треба.

Федір Петрович присів на лавку поруч із могилами.

– Ну от, мої рідні. Тепер можна й відпочити. Усе зроблено, як я і мріяв. Я не приходив до вас, поки не закінчив справи, але тепер усе гаразд.

Увечері Марія Степанівна помітила, що пес Буян повернувся один, без господаря. Собака жалібно скавулів, ніби намагався щось сказати. Жінка зрозуміла: щось сталося, і пішла до будинку Федора Петровича. Як вона й очікувала, будинок був замкнений. Вона швидко зібрала сусідів, і вони поспішили на кладовище.

Федір Петрович сидів на лавці з усмішкою на обличчі. Він пішов у засвіти…

Організацію похорону взяв на себе Герман. А Буян не захотів покидати Марію, попри пропозицію Германа забрати його до заміського будинку.

Пес часто бігав на кладовище. Він прожив ще два роки після свого господаря й помер біля гарної огорожі, біля якої його й поховали, щоб він залишався поруч із сім’єю та з Федором Петровичем.

Василина ВЕСНА, happy-world.su .

Волинські