«Дзвони, нехай вибирає: мати чи дружина?». Історія на вечір

31 березня 2025 р. 21:58

31 березня 2025 р. 21:58

«Не кажи Леоніду, я поїду, не кажи! І лізти до вас не буду!».

Наталка з чоловіком повернулися додому. – Як я зголоднів, – сказав Леонід, зайшовши в квартиру. – Довго на вечерю чекати? – А у мене все вже готово! Я сьогодні раніше додому повернулася і все приготувала, – усміхнулася дружина. – Вечеря вже стоїть на столі, накрита рушником! – Ти в мене – неймовірна, – відповів Леонід і пішов на кухню. А Наталка вирушила в спальню, переодягатися. – Кохана, я щось нічого знайти не можу, – вигукнув Леонід. – Ну, як же ж?! Все на столі, – Наталка швидко кинулася на кухню, підняла рушник і… застигла від побаченого

Наталку та Леоніда познайомила Марія Степанівна, мама Леоніда. Вона дуже переживала, що її син залишиться один у свої тридцять років, шукала йому сама дружину. І – знайшла.

Наталку Марія Степанівна знала дуже добре, працювала в її матері в ательє.

Дівчина нерідко приходила допомагати мамі.

– Заміж тобі треба, – твердила щоразу під час зустрічі Марія Степанівна. – Хорошого чоловіка тобі треба – дбайливого, доб­рого, щедрого, вірного.

– Де ж такого знайти? – Наталка була у розлученні і заміж більше не збиралася.

Перший чоловік був любителем сходити ліворуч.

– Та повно таких чоловіків, ти тільки глянь, придивись, – Марія Степанівна робила все по-хитрому.

Вона не хотіла знайомити безпосередньо, розуміла, з такого знайомства нічого не вийде, тож розпитувала Наталку про все.

– А що ти любиш?

– У сенсі? – не розуміла Наталка такого питання.

– Ну, там квіти… Кіно…

Наталка ділилася своїми думками, розповідала, що подобається.

Леонід з’явився біля ательє вже підготовлений.

Молода жінка щиро дивувалась, як можуть бути схожі люди. І через якийсь час змінила свою думку, що не хоче заміж знову.

Із чоловіком вона хотіла прожити все життя.

Пропозиції довго чекати не довелося. Але на знайомстві з батьками сталася перша сварка.

– Твоя мама – Марія Степанівна? – злилася Наталка. – І коли ви планували мені розповісти? Чи думали, що я не дізнаюся? Все, – ніякого весілля, навіть не дзвони мені більше!

– Ти навіщо її додому привів? Ясна річ, вона все зрозуміла, розкусила нас. Потрібно було до самого весілля зволікати. Ех ти, не бачити тобі гарної дружини, як свого носа! А Наталка не тільки гарна, ще й – забезпечена.

Леонід нічого матері не відповів, пішов слідом за нареченою. Довго вмовляв пробачити.

– І не подумаю, ви з мамою все розрахували, знайшли наречену із квартирою, машиною. Думаєте, я вас забезпечуватиму?

– Ну, хочеш, житимемо в мене, – наполягав чоловік. – Працюватиму тільки я, забезпечуватиму сім’ю.

– Ти мене весь час обманював, – не вгамувалася Наталка. – Твоя мама влаштовувала мені допити на роботі, а потім все передавала тобі.

– Так, передавала, але дивися… – чоловік відкривав програми у своєму телефоні і показував, які фільми дивився, книги читав. – Я люблю те саме, що й ти.

Наталка якийсь час поображалася, але врешті-решт вибачила чоловіка.

Весілля влаштовувати не стали, Марію Степанівну навіть не покликали.

Розписалися у ЗАГСі та переїхали жити у квартиру до Леоніда.

Марія Степанівна дізналася про події, що відбуваються, найостанніша. Прибігла до сина на роботу та влаштувала сварку.

– Я заради тебе старалася, а ти навіть не попередив! – вигукувала мама на весь голос. – Я стараюсь, намагаюся, а ти не цінуєш! Живеш зараз, ні чого не потребуєш, батько Наталки вас забезпечує? А про маму ти і забув, завдяки мені ти одружився з жінкою з дуже гарним приданим!

– Мамо, – Леонід узяв жінку під лікоть і відвів убік. – Припини, будь ласка. Ніхто нас не забезпечує. Мені не потрібні гроші батьків Наталки, ні від її мами з ательє, ні від її тата з автосервісу. Я – чоловік, і сам можу подбати про дружину.

– Подивіться на нього, як заговорив! – бурчала мати. – Дбайливий мій! Тоді продамо твою квартиру! Гроші – мені, а ти до дружини переїдеш!

– Ні, мамо. Ми живемо в моїй квартирі, нічого продавати не буду. І до дружини на шию сідати теж!

– Я старалася заради тебе, себе…

– Заради себе ти старалася, заради свого добробуту. Все, мамо, розмова закінчена. Якщо хочеш, приходь у гості. Тільки приходь із тортиком, все ж таки Наталка ще сердиться на тебе. Але вона відходлива, швидко все забуде.

– Ще чого, – бурчала мати собі під носа, коли виходила з офісу. – З тортиком до них, Наталка – сердиться… Та хто вона така, щоб злитися? Сіла на шию моєму синові і ніжки звісила. Ну, я їй покажу!

Марія Степанівна приїхала до сина, поки той був на роботі. Вдома нікого не було.

– Ще й вдома їй не сидиться, розважається, напевно, поки мій Леонід працює! Ну, я їй влаштую!

Марія Степанівна відчинила двері своїми ключами. Ще біля порога вона відчула смачний аромат випічки, пройшла у взутті на кухню.

Під рушником на столі жінка знайшла пиріг, від якого смачно пахло. І, не довго думаючи, переклала його в пакет, забрала з собою. І спішно покинула квартиру, доки ніхто не з’явився.

Наталка чекала на чоловіка біля його офісу.

– Ти мене зустрічаєш? – здивувався Леонід. – Я думав ти вдома, вечерю готуєш.

– Вечеря вже готова. А в мене – сюрприз, – Наталка дістала з сумки якісь папери. – Мої мама та тато подарували нам путівки на відпочинок! Ти зможеш узяти пару тижнів вихідних?

– Спробую, але завтра.

Пара приїхала додому.

– Наталка, а де вечеря?

Наталка мовчки дивилася на порожній стіл, зрозуміла, хтось дуже постарався. І навіть здогадалася – хто. Але чоловікові вирішила не розказувати.

«Це не його війна», – подумала вона.

А вголос промовила:

– Я хотіла замовити доставку готової їжі на честь такої події…

Леонід сприйняв спокійно, вечеря пройшла чудово. А наступного дня, коли чоловік поїхав на роботу, Наталка розвісила по всьому будинку камери.

Прості, записували тільки за один день, а потім стиралися, але хоч такі.

Наталя замки міняти і не думала. Це викликало б зайві питання у Леоніда, а говорити неприємності про його маму не хотілося.

З відеоспостереженням було спокійніше. Хто знає, чого очікується від незадоволеної свекрухи?

Наталка та Леонід за тиждень поїхали у відпустку. Марія Степанівна спілкувалася з сином і, звичайно, все знала.

Злилася дуже, але хіба її слухав хтось.

– Матір рідну забезпечувати не хоче. Сам не відмовляється від подарунків батьків дружини. А мені одне й те саме твердить, ми власним коштом живемо, Наталка у мене на забезпеченні, – бурчала жінка. – От і поживіть, де-небудь в іншому місці власним коштом. А я – у твоїй квартирі!

Жінка зібрала свої речі та переїхала до сина.

Наталка та Леонід повернулися через десять днів. Чоловік одразу з вокзалу вирушив до офісу, вирішувати термінові питання, а Наталка – додому з валізами.

Відчинила двері своїми ключами, а там свекруха у її халаті зустрічає.

– Маріє Степанівно, – за час відпустки Наталка навіть жодного разу не переглянула камери, – а що ви тут робите?

– Живу! Це – квартира мого сина і я маю повне право!

– Звичайно, маєте, – Наталка намагалася зберігати спокій. – Тільки чомусь ви забули сина попередити…

– Тобі щось не подобається? Чи, думаєш, син вижене рідну матір?

Свекруха схрестила руки.

– Маріє Степанівно, ви хочете, щоб Леонід залишився сам? – Наталка спитала прямо. Вона не любила ходити навкруги. – Ви все для цього робите. Пиріг потягли, тепер у квартирі командуєте, де ми живемо.

– Я хочу, щоб його дружина спустилася з неба! І якщо вона вже сіла на шию моєму синові, щоб проти рідної матері не налаштовувала! Мені також потрібна допомога, я вже не молода.

– Та хто ж вам у допомозі відмовляє? – здивувалася Наталка.

Її ситуація дратувала.

– Ви! І все через тебе! Раніше мій син приїжджав до мене щодня, розмовляв, грошей давав, а тепер… Тепер я лишилась сама!

– Маріє Степанівно, я вам обіцяю, що нічого не розповім Леоніду, якщо ви прямо зараз підете.

– Ще чого. Навпаки, дзвони, нехай вибирає: мати чи дружина?

Наталка дістала телефон, набрала номер чоловіка, увімкнула гучний зв’язок.

– Ми на тебе чекаємо з Марією Степанівною у тебе в квартирі, – сухо сказала вона і відключилася.

Пройшла у взутті на кухню, сіла за стіл, дістала ноутбук.

– І що, ти сподіваєшся, що він тебе вибере? – свекруха не вгамувалася, а Наталка навіть її не слухала.

Вона дивилася відео з камер за минулий день, єдине, що збереглося.

Знайшла, що шукала, повернула екраном до свекрухи.

– Думаю – так, – на обличчі невістки була посмішка. – Як ви думаєте, він хоче на це подивитися?

На відео свекруха перебирала їхні речі в шафах, Наталчині скидала вниз, а Леонідові акуратно розкладала по поличках.

Пальто невістки – подарунок Леоніда – упаковане у чохол, свекруха зіпсувала у кількох місцях.

У відро для сміття полетіла і дорога косметика невістки.

Загалом, за один день Марія Степанівна примудрилася стільки всього зробити, що син міг не спілкуватися з нею ніколи.

– Наталко! – свекруха закрутила головою у пошуках камер. – Де вони? Ти знаєш, що це – підло?

– Ви про камери? Ходімо, покажу, – Наталя продемонструвала камери, які, якщо не знати, що вони є, можна й не побачити.

Невістка зібрала камери і забирала в коробку – більше не знадобляться.

– Ти не можеш так зробити, я – його мати!

– Але ж ви робите, як хочете. І я буду.

– Не кажи Леоніду, я поїду, не кажи! І лізти до вас не буду!

На той момент, коли приїхав Леонід, жінки про все домовилися. Марія Степанівна швидко попила чай із сином та поїхала. Більше вона у його квартирі не з’являлася.

Любов ПЛІТКАРКА, plitkarka.com.ua.

Волинські