Батько-воїн читав із сином книги онлайн за 600 кілометрів

06 квітня 2025 р. 18:07

06 квітня 2025 р. 18:07

Тепер це роблять побратими загиблого Героя.

Тепер це роблять побратими загиблого Героя

Один мій «вовкулака», досить молодий у порівнянні зі мною, при кожній можливості вийти на інтернет-зв’язок із сином читав разом із ним книжки. Точніше, син читав, а батько слухав, ставив запитання або відповідав на запитання дитини. Так, на відстані майже 600 км, вони могли проводити час разом. Я, на жаль, не знав про цю їхню традицію. Бо інакше розповів би про неї набагато раніше й при інших обставинах

«Вовкулака» загинув. У наші часи, коли держава висилає родинам загиблих воїнів нагороди «Новою поштою» або видає їх у зіп-пакетах, я з офіцером їду до його родини. Не тому, що хочу здаватися кращим. Командир підрозділу несе відповідальність за функціонування групи підтримки родин його військовослужбовців. Тож це не бонус, не досягнення, а обов’язок.

Ми вдягнули парадну форму. Привели свої пики до якогось пристойного вигляду. Щоб не тільки словами, а й зовнішнім виглядом підкреслити – битися з ним було за честь.

Дружина все зрозуміла, щойно побачила нас на порозі. І вже не стримувала емоцій. Разом із нею плакали й ми. А потім із дитячої кімнати вийшов малий. Коли він усе зрозумів, то став кричати: «Це нечесно. Нечесно. Я ненавиджу його. Я ненавиджу вас». «Я ненавиджу тебе», – кричав він своїй матусі. Ми лише стояли, розуміли й були готові будь-якої миті стати йому опорою. Але його мати все зробила сама.

Слухаючи прокльони малого, розмовляючи з ним, ми дізналися про їхню традицію читати книжки разом. Зрозуміли й зміст його запитань. У мене не було такого досвіду, тож я точно не знаю, а лише можу уявити – як це, втратити батька. Як це – втратити ті 30-60 хвилин онлайн-зв’язку, щоб показати, чого навчився, й отримати підтримку. Як це – втратити людину, яка, як чоловік,  поставить запитання, і дасть відповідь на твої.

Поки всі заспокоювалися, поки намагалися хоча б трохи мислити конструктивно, я звернувся до всіх своїх з проханням записати голосове повідомлення для малого. Я розповів про ситуацію й запропонував – лише за бажанням і у вільний час – виходити на онлайн-зв’язок із ним, читати й обговорювати книжки разом.

Поки офіцер обмірковував з дружиною загиблого подальші кроки та наші спільні дії, я пішов із малим читати книжку. Ту саму, яку його батько обіцяв дочитати разом із ним. Це «Залишенець. Чорний ворон» Василя Шкляра. Якщо не читали – то це важка книга про боротьбу українських повстанців проти радянської влади у 1920-х роках.

«Їх називали бандитами, розбійниками, головорізами й навіть у прокльонах-анафемах забороняли згадувати їхні імена. Щоб убити у пам’яті упокореної маси ту ідею, за яку повстанці жертвували свої молоді життя», – з паузами та деінде по складах дочитує малий. І в цей момент надходить повідомлення від мого штабу. А за ним ще. І ще. І ще майже чотири десятки. І все це – голосові. Кожне – від окремого бійця, який говорив про честь воювати разом із його татком, про те, яким він був, і що, якщо малий дозволить, вони б з радістю читали з ним книжки далі. Ми прослухали п’ять таких голосових. Я пообіцяв надіслати всі його матусі, щоб він зміг послухати кожне.

«Як думаєш, даремно ці повстанці жертвували своїм життям у ті часи?», – питаю малого. «Якби даремно, то в мене не було б такого тата», – сказав він крізь сльози. Я взяв його на руки, і ми пішли до матусі перекидати голосові.

Данило КАРТЕЛЬ, український воїн

Волинські