Війна очищує націю: але не тільки накипу багато, але – болота… Думки волинського журналіста

12 квітня 2025 р. 19:30

12 квітня 2025 р. 19:30

Війна різко почала очищати Україну від зрадників, шпигунів, колаборантів, ухилянтів, слабаків...

У всій цій гнилій тяганині з київським шахраєм Комарницьким наш колега Василь Уліцький журналістським «пострілом» у десятку в минулому номері «Волині» визначив його сутність, а також – його братанів по злодійському цеху: «воно» під час втечі прикривалося «вантажем 200». Люди четвертий рік, побачивши таку автівку, стають на коліна, а тут перейдено всі «червоні лінії», всі обмежувачі моралі…

Нема слів, лишень бажання – писок набити до крові. Стоп. А скільки таких комарницьких – в інших областях, великих містах, районах, територіальних громадах? Відкрийте сайти СБУ, НАБУ, САПу – десятки, сотні…

Війна різко почала очищати Україну від зрадників, шпигунів, колаборантів, ухилянтів, слабаків, хто відразу помчав за кордон і там лишився. Тепер розповідає про незгоди, або як їх діти «дивують» освіченістю тамтешніх педагогів. Подякуйте нашим шкільним наставникам, що вміють вчити. Але хто ж то батьки в того циніка Комарницького, що так його навчили жити й діяти? Запитання.

Як бути тисячам тих батьків, чиї діти сьогодні – на фронті, чиї діти – в Небесному легіоні? Чи чують їх плач такі пройдисвіти?

Іваничівський районний суд скрупульозно досліджував місяць тому кримінальну справу про вбивство. Виніс ухвалу – вбивці присуджено 8 років відбуття покарання та сплату моральної шкоди майже у мільйон гривень. По заслугах.

Ситуація – така: четверо лобуряк, яким – до тридцяти років, у час війни майже цілий день пиячили, кілька разів бігали в магазин за оковитою, а ввечері двоє із них вирішили посперечатися про музику, яку слухали. Та не зійшлися думками: один із них схопив ножа і вбив компаньйона-співпляшкаря.

Що за люди ці четверо були? Як їх виховували батьки? Для їхніх однолітків на лінії вогню на східних рубежах держави гуркотить «музика» від… прильотів мін і снарядів. А тут п’яні поціновувачі іншими «нотами» цікавляться.

У цих двох випадках юридичний суд поставить крапки. А – людський? Будемо сподіватися й чекати, хоча це звучить не дуже оптимістично…

На противагу цій сірятині є багато обнадійливішого від людей, здавалося б, які вже кілька разів могли втратити надію. Але вони не здаються.

…Сонячний день останньої неділі березня. В центрі Нововолинська формується колона з більш як 120 учасників автопробігу на підтримку полонених і зниклих безвісти у війні з росією. Тільки у Нововолинській громаді таких майже 60 воїнів. Для Ірини Зелінської, її доньки і сина очікування чоловіка і тата триває більше двох років, для Олени Ковальчук і її доньки – півтора року, для родини зниклого безвісти Олександра Протасюка – з осені минулого року. Вони прийшли із саморобними і віддрукованими плакатами, знімками – найрідніших і просили не забувати таких солдатів, бо зниклий безвісти – не означає забутий.

Здавалося б, сумна картина. Але ці люди випромінювали стільки світла, що сонце тільки його підсилювало. Стільки доброти, взаєморозуміння між собою і допомоги один одному, що вражало. Їхні діти бігали в магазин, бо не вистачало скотча, турбувалися про озвучення, писали ще плакати. От сюди б притягнути цих комарницьких, цих випивох, глянути в їхні обличчя.

Віримо. Надіємося. Впевнені, що очистимося і Україна подарує світла на землі своєю ПЕРЕМОГОЮ над рашистами.

Волинські