У засідці чекав ворожий кілер, що вистрелив першим: історія полеглого Героя з Волині

14 квітня 2025 р. 15:40

14 квітня 2025 р. 15:40

Захисник з Волині Микола Харій із позивним «Туман» загинув 1 вересня 2023 року в районі села Діброва від рук рашистського снайпера, який встиг вистрілити першим.

Микола народився 10 вересня 1984 року в селищі Благодатне, що неподалік Нововолинська. Мама його – Галина Олександрівна, родом із Луганщини,  але вже 1,5 року проживає у Нововолинську, приїхавши сюди на похорон сина. Тато, Юрій Іванович, - місцевий, помер 6 років тому. Є у чоловіка також і менша на чотири роки сестра Марійка, яка нині  проживає в селі Бірюкове Луганської області, що наразі перебуває в окупації.

«У дитинстві Коля, за розповіддю мами, як і згодом вже у дорослому віці, був дуже спокійним та допитливим хлопцем, добре вчився у школі, цікавився  комп’ютерною технікою захоплювався спортом, мав багато друзів і нікому ніколи не відмовляв у допомозі. Захоплювався дуже фотографуванням і навіть мав колекцію старих фото. Навіть заробляв своїм хобі, знімаючи весілля та інші урочистості. А взагалі, за що б він не брався, все виконував на відмінно. За це його  потім дуже цінували на роботі», -  розповідає Оля.

Закінчивши одинадцять класів місцевої школи №8, за порадою батьків, юнак став студентом Нововолинського електромеханічного коледжу, освоюючи спеціальність електромеханіка. Отримавши диплом, у 2005 році він продовжив навчання в університеті «Львівська політехніка» за спеціальністю «Інженер-диспетчер». Після закінчення вишу повернувся додому.

«Коханий був для нас надійним куполом, який захищав від усіх небезпек»

Тут Микола зустрівся зі своєю майбутньою дружиною Олю, з якою колись навчався у школі, був на два роки старший.

«Зустрілися ми на дискотеці, а познайомили нас спільні друзі. Спочатку просто симпатизували одне одному, але потім зрозуміли, що це кохання, що ми разом - дві половинки одного цілого. Р  Правда, сталося це через чотири роки. Одружилися 22 листопада 2009 року. Весілля було дуже бажане, дуже тепле, ми гарно до нього підготувалися. Всі родичі та друзі казали, що ми просто створені одне для одного. Разом ми прожили 20 років і були дуже щасливі у шлюбі.

Як чоловік, Коля був дуже романтичний  дуже красиво за мною  упадав, покорив моє серце квітами, в  яких я прямо потопала.  Навіть, коли їхав на війну потурбувався, щоб діти були застраховані від хвороб та небезпеки. Першою у нас народилася доня – Соломійка, а через три роки – син, якого татко назвав Дарієм Він дуже любив дітей, був турботливим татом і часто робив мені якісь приємні сюрпризи. І тепер нам дуже не вистачає його любові й турботи», - зі смутком згадує минуле щастя дружина Героя.

Подружжя дуже любило подорожувати всією родиною на велосипедах, намотуючи за день по 70-80 кілометрів. Неодноразово їздили до святого джерела в Будятичах, об’їздили всі навколишні села. Додому поверталися втомлені, але щасливі.

«Моя маленька, все буде добре»

Через пів року після закінчення університету Микола влаштувався на роботу за спеціальністю у Волинські регіональні  електромережі, де пропрацював до 24 лютого 2022 року. А вранці наступного після вторгнення дня, не роздумуючи ні хвилини й не сказавши, ні слова дружині та дітям, він добровільно пішов до військкомату. Повернувшись, повідомив рідним, що має лише 15 хвилин на збори. Тож Ольга швидко допомогла чоловікові зібрати речі.

Обійнявши та поцілувавши  на прощання дружину та дітей, Микола сказав» «Моя  маленька, все буде добре», а тоді сів у машину й поїхав спочатку у військкомат, а звідти – у Володимир. Там його зачислили у снайперське відділення 55-го батальйону 100-ї бригади й разом з іншими бійцями сотки спочатку відправили на військову виучку на полігон під Рівним, де Микола отримував навички нової для себе військової професії.

Потім бійців відрядили на охорону кордону з Білоруссю, де вони стояли неподалік села Піща. Там чоловік, пройшовши дуже жорсткий відбір та продемонструвавши хороший результат, ще більше удосконалив свою снайперську майстерність. І був тим дуже пишався, був  задоволений та гордий.

«Перед від’їздом на фронт Коля 12 днів побув удома у відпустці, і  я тоді востаннє бачила його живим. А через тиждень, у 20-х числах  березня, вони виїхали на Луганщину, в район села Діброва, яке знаходиться на межі з Донецькою областю. Там хлопці безвиїзно провоювали майже рік. Їм обіцяли ротацію, але нікуди так і не відправили. У боях за це село наклали головою дуже багато наших вояків. Як потім розповідали побратими чоловіка,  на початку грудня 2022 року «вагнерівці» відчайдушно намагались наступати й захопити Донецьку область, зокрема - Бахмут», - переповідає почуте дружина захисника.

За інформацією заступника начальника Головного оперативного управління Генштабу ЗСУ бригадного генерала Олексія Громова на брифінгу 15 грудня: «В ході ведення наступальних дій сили нашої оборони просунулися до 1,5 кілометра в районі населеного пункту Діброва. Вагнерівці намагалися здійснити прорив  нашої оборони на Верхньокам'янське, для подальшого захоплення Білогорівки з півдня.

За словами генерала, станом на 4 грудня в окупаційних лікарнях перебувало понад 3600  ворожих вояків із так званого спецконтингенту, а з 8 грудня ворог завдав по позиціях  «Сталевої Сотки»  41 ракетний удар: 2 - керованими авіаракетами в районі Григорівки й 38 ударів з С-300».  Та мужні волинські витязі вистояли  й дали відсіч загарбникам.

Ворожий снайпер встиг вистрілити першим.

Микола Харій із позивним «Туман» загинув 1 вересня 2023 року в районі села Діброва від рук рашистського снайпера.

«Як я вже розповідала, Коля дуже хорошим снайпером, хоч у мирний час жодного разу не тримав у руках ніякої зброї. Сам він мені, звичайно ж, ніколи нічого не розповідав.  І взагалі  на війні  у нього майже кардинально змінився характер. Це була, ніби зовсім інша людина - насторожена, стривожена  та  малоговірка. Про всі подробиці його смерті я дізналася від його командира, який приїжджав на похорон.

Той розповів, що того злощасного дня, він зі своїм побратимом та ще двома їхніми колегами пішли на завдання на яке вони зазвичай ходили на чотири доби парами. Але так сталося, що на місці на них уже чекали  у засідці ворожий кілер, який встиг вистрелити першим… Слава Богу, побратими зуміли швидко його витягти й привезти додому, і ми  змогли достойно похоронити Миколу у рідній землі», - витирає сльози  молода вдова.

Похований Герой на Алеї Слави на Біличівському цвинтарі.

За мужність та відвагу в боях з рашистськими окупантами він нагороджений орденом «За мужність» третього ступеня. Також рішенням сесії Нововолинської міської ради йому надано статус «Почесний громадянин міста».

Від горя рятує малювання

«Після похорону чоловіка ми  довго не могли оговтатися від горя та звикнути жити без нього, адже Коля завжди був для мене й дітей надійною стіною, яка рятувала нас від будь-яких тривог та небезпек. Врятувало мене мистецтво. Я з дитинства захоплювалася малюванням, навіть деякий час працювала, зараз художником у місцевому будинку культури.

Тож, коли готувалася виставка картин матерів та дружин загиблих захисників, теж  взяла у ній участь: намалювала картину, назвавши її «Маленька моя, все буде добре», яка вже об’їздила всю Україну, а тепер помандрувала у Фінляндію. Можливо, продавши її на аукціоні, отримаю кошти для допомоги нашим воїнам. Це вже друга виставка, перша була у Львові», - зауважує Ольга.

Нині жінка працює бібліотекарем, а за сумісництвом - художником у будинку культури займається волонтерством, допомагає місцевому волонтеру Роману Юзефовичу, малюючи тубуси для благодійної лотереї, а також збирає кошти на автомобіль для свого шваґра.

Валентина САВЧУК

• 13 жовтня закінчив підготовку штурмовика, а 15 жовтня загинув у бою: волинянину просять присвоїти державну нагороду
• Пробув на сході рівно 3 місяці: Герой з Волині загинув за чотири дні до свого 33-річчя
• 10-місячна донька бачитиме тата лише на фото: волинянину просять присвоїти державну нагороду

Волинські