«Загинув під час нашої телефонної розмови, а на річницю одруження ми прощалися навіки»: спогади дружини про Героя з Волині Мирослава Поліщука

15 квітня 2025 р. 08:15

15 квітня 2025 р. 08:15

Солдат 14-ої ОМБР імені князя Романа Великого, водій відділення зв’язку взводу управління механізованого батальйону Мирослав Поліщук з Ковеля загинув 16 червня 2022 року поблизу селища Білогорівка Луганської області.

«Той літній сонячний ранок не забуду ніколи. Я чекала на дзвінок від Мирослава, аби почути його ранкове вітання. Нарешті телефон завібрував і на екрані з’явилося його ім’я. Натиснула «відповісти» - і почула рідний голос: «Привіт, моя квіточко», - ділиться спогадами про чоловіка Мирослава Поліщука дружина Оксана . - Не встигла відповісти, як раптом у слухавці щось зашурхотіло, наче вітер. Потім – стогін. Страшний, надривний, що пронизав до кісток. І – тиша. Суцільна, гнітюча, смертельна тиша. Це був приліт. Одна мить – і коханого більше не стало. Жорстоко, підступно, у ту розмову, яка так і не встигла завершитися, вдерлася війна у наше життя і вбила мого Мирослава».

Мирослав народився 12 травня 1990 року у Казахстані. Крім нього у родині виховувалось двоє старших сестер. Так склалося, що батьки Мирослава розлучилися, і хлопець зростав без цілісної родини. А коли виповнилося 16, доля завдала ще одного болючого удару — пішла з життя мама. Ця втрата залишила глибокий слід у серці юнака. Та попри всі труднощі, Мирослав не зламався.

Завершив шкільне навчання та вступив до Львівського міжрегіонального професійного училища залізничного транспорту. Після випуску понад десять років працював у локомотивному депо «Ковель», де був помічником машиніста тепловоза. Його поважали за відповідальність, витримку та щирість — риси, що загартувалися ще в юності, у складних обставинах, які він зміг подолати.

«Ми познайомилися, коли мені було шістнадцять, Мирославу — двадцять. Він тоді приїжджав у село, де я жила. Зустрілися випадково, і сподобалися одне одному з першого погляду. Згодом почали зустрічатися — щирі розмови, прогулянки, мрії про майбутнє. Коли настав час Мирославу йти до війська, я пообіцяла чекати. Після повернення рік зустрічалися, а ще за рік побралися. Незабаром у нашому житті з’явився Дениско — наш первісток, наша радість. Його народження стало справжнім благословенням, яке наповнило нашу сім’ю безмежним щастям».

Для Мирослава та його рідних війна почалася у 2014 році — з вторгнення російських військ на Донбас. Тоді його мобілізували до складу 51 окремої механізованої бригади, у складі якої брав участь у боях на Луганщині. Після звільнення з лав ЗСУ Мирослав повернувся до цивільного життя. Згодом почав їздити за кордон на заробітки — аби забезпечити родину, у якій підростали вже двоє синів. Життя налагоджувалося, будні ставали спокійнішими.

«Ми будували родину на любові, взаємній підтримці й довірі. Разом долали труднощі, раділи дрібницям — першим крокам синів, затишним вечорам удома, спільним поїздкам до моїх батьків, які полюбили коханого усім серцем. Мирослав був не просто чоловіком — він був моєю опорою, найріднішою душею, людиною, поруч із якою я відчувала себе захищеною. Здавалося, все тільки починається. Попереду — довгі роки спільного життя, нові мрії, плани, щасливі дні в колі сім’ї».

Та все змінилося 24 лютого 2024 року. Саме тоді Росія вдруге нахабно порушила державні кордони України, розпочавши повномасштабне вторгнення одразу на кількох напрямках. Війна знову постукала у двері родини Поліщуків. І Мирослав, не вагаючись, став на захист Батьківщини.

«Пригадую, як напередодні говорила чоловікові про ймовірність наступу. Всі ознаки вказували на те, що щось насувається: скупчення російських військ біля наших кордонів, постійні новини, тривожні зведення, інформація про евакуацію дипломатів іноземних держав з України. Усе це не могло не тривожити. Але Мирослав намагався мене заспокоїти, казав, що все буде добре. Але добре не стало. 24 лютого, як завжди, збиралася на роботу, діти – до школи. Я працювала вихователькою у дитячому садочку. Вже одягалася, коли пролунав дзвінок. Це була завідувачка, від якої дізналася про початок наступу.

Саме того дня Мирослав збирався їхати за кордон. Ми обговорювали це напередодні, і я тоді просила його виїхати. Але він сказав, що не зробить цього, натомість запропонував вивезти мене з дітьми. Та я навіть не розглядала такого варіанту. Категорично відмовилася. Ми були разом завжди, у всьому — і в добрі, і в труднощах. І я не могла уявити, що покину його саме тоді, коли найважче».

Цього разу Мирослав не став чекати на повістку — і на початку березня добровольцем пішов до військкомату. Оксана намагалася відмовити, та він дивився їй в очі й спокійно відповідав: «Я знаю, до чого це все йде. Знаю, що на що здатні. Ми вже це бачили у 2014-му. Я не можу стояти осторонь».

Проте одразу його не взяли — сказали зачекати. Мирослав не сидів склавши руки: разом з іншими чоловіками допомагав облаштовувати блокпости, ніс чергування, підтримував порядок у громаді. Усі вони, як і він — прості, звичайні, але надзвичайно свідомі чоловіки — розуміли, що захист починається не десь далеко, а тут, біля дому. А вже за місяць призвався до війська. Його зарахували до складу 14-ї окремої механізованої бригади, і він вирушив у зону ведення бойових дій.

«Того дня, прощаючись, чоловік міцно притиснув мене до себе, мов хотів запам’ятати кожну мить, кожен подих. В очах бриніли скупі чоловічі сльози, які він намагався стримати, ніби відчував, що це прощання. «Все буде добре», — прошепотів, ледь чутно, і поглянув востаннє так, як тільки може дивитися чоловік, який залишає за плечима найцінніше. Потім обернувся, тихо зачинив за собою двері… і пішов. Як виявилося — назавжди».

Про те, що Мирослав воює, Оксана спершу не знала. Він запевняв, що перебуває на навчаннях. Та серце, яке любить, не обдуриш. Воно щодня боліло, щось передчувало, не знаходило спокою. Лише за місяць дізналася правду — Мирослав був на передовій, у найгарячіших точках, де щодня точилися запеклі бої. Вона не сварилася, не дорікала. Просто писала йому вірші, і ці рядки ставали для нього розрадою у справжньому пеклі. Він зберігав їх, перечитував, жив ними, і намагався щодня бодай кількома словами дати знати, що живий. У коротких перервах між обстрілами завжди знаходив хвилину для неї. Аж до того червневого ранку, який став останнім.

«23 червня мала виповнитися девʼята річниця нашого одруження. Я не знаю чому, але підсвідомо відчувала якийсь непояснений страх перед цим днем. Якась непереможна тривога, немов тваринний інстинкт, закралася в мою душу і не відпускала. Всіма силами намагалася перебороти її, відганяти погані думки, але вони поверталися знову і знову.

Щоб хоч трохи зняти напругу, замовила для нас з Мирославом браслети з гравіюванням. Планувала передати йому їх разом з посилкою. Це мало бути щось символічне, що з’єднує нас, навіть коли розділяють відстані. Але той чорний четвер перекреслив усе. Після нашої останньої розмови, що обірвалася на пів слова, я вже не могла спокійно дихати. Тепер для мене найважливіше було дізнатися — що сталося? Що з моїм чоловіком?»

Оксана не стала сидіти склавши руки і звернулася до військкомату та інші інстанції, намагаючись дізнатися хоча б щось. Але там їй лише порадили чекати — адже не завжди вдається швидко отримати точні відомості про кожного бійця. Та жити в невідомості було ще гірше. Кожен день був важким, серце рвалося на шматки від тиші, яка залишала в душі незаповнену порожнечу. Кожна хвилина без відповіді тягнулася, ніби ціла вічність. Жінка вирішила не сидіти склавши руки й почала самостійно шукати відповіді. Вона обдзвонювала лікарні, морги, ставила питання, на які не хотілося отримувати відповіді. Але до останнього вона сподівалась на диво, на те, що з Мирославом усе добре. Нехай поранений, нехай без кінцівки, але живий.

Лише у понеділок, 20 травня, їй вдалося додзвонитися до Дніпропетровського моргу. Зізнається, певний час не наважувалась набрати цей номер, ніби відчувала, якою має бути відповідь. Там попросили повідомленням скинути дані чоловіка, і за кілька хвилин поцікавились, ким вона доводиться йому? Відповідь стала вироком: «Він у нас». Надія, що Мирослав живий, згасла. Оксана відчула, як душа летить у безодню і обривається, залишаючи порожнечу.

«Те, чого найбільше боялася, сталося. У день нашої річниці шлюбу, коли мали святкувати ще один рік разом, я прощалася зі своїм коханим назавжди. Усе, що планували, усі мрії і надії на майбутнє — обірвалося в один момент. День, що мав стати святом нашого кохання, став найстрашнішим у моєму житті. Я так і не змогла дочекатися його повернення, не змогла сказати ті слова, що переповнювали серце. Моя душа залишилась тими хвилинами, коли ми востаннє говорили, коли він залишався на іншому боці лінії фронту».

Мирослав був роботящим, добрим, завжди готовим прийти на допомогу, і мав чудове почуття гумору, яке підіймало настрій навіть у найскладніші моменти. Його жарти завжди смішили всіх навколо. Він був справжнім другом для своїх дітей, обожнював рибалити з ними, а коли випадав вільний час, вся сім’я вибиралася разом на природу, проводячи час у спільних велопрогулянках, де кожен момент був наповнений радощами. Його загибель стала непоправною втратою для Оксани та їхніх синів — Дениса й Матвія. Вона довго не могла оговтатися від цієї втрати. Болю і розпачу було так багато, що здавалося, неможливо жити далі. Але, завдяки підтримці рідних і близьких, зрозуміла, що має жити заради дітей.

Напередодні повномасштабного вторгнення Мирослав разом із синами посадив у садку яблуню. Діти з нетерпінням чекають, коли дерево розквітне, адже кожен його цвіт і плід – частинка татуся, що живе у їхніх серцях.

Поховали воїна у селі Заріччя. За мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові Поліщуку Мирославу Олександровичу присвоєно звання «Почесний громадянин міста Ковеля» (посмертно). Указом Президента України від 1 травня 2023 року № 257/2023 нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Жанна БІЛОЦЬКА

• «Щопонеділка дарував мені троянди, тепер я несу йому їх на могилу»: спогади дружини про похованого у Луцьку Героя Дениса Петеріка
• «Ніби відчуваючи біду, маленька племінниця дуже плакала і не хотіла відпускати»: спогади про Героя з Волині Юрія Глуха
• «Я не вірю у його загибель і чекаю на повернення». Рідні зниклого безвісти захисника з Волині не припиняють пошуки
• «Слова чоловіка про те, що з побратимом можуть загинути, виявились пророчими»: спогади про полеглого майора з Волині

Волинські