«Ми мусимо тримати тил, поки хлопці тримають фронт»,- волонтерка з років підтримує ЗСУ

18 квітня 2025 р. 23:42

18 квітня 2025 р. 23:42

Волонтерка з Луцька Алла Демчук активно допомагає українським військовим ще з 2014 року. Вона та інші небайдужі люди забезпечують бійців усім, що зможуть знайти, купити, приготувати — від їжі до тепловізорів та автівок. Щодня вона організовує благодійні збори, лотереї та ярмарки.

В інтерв’ю «Волинській службі новин» пані Алла розповідає про своїх побратимів, волонтерське вигорання, про небайдужих людей, які тримають тил, і, свій біль, коли не встигає допомогти.

Як розповіла пані Алла, прагнення бути корисною людям з’явилося в неї ще в дитинстві.  Адже вона родом із древнього польського роду Ваховських, а її прабабуся свого часу очолювала жіночий рух у Польщі. У родині завжди підтримували можливість допомагати іншим, тож не дивно, що волонтерство стало її способом життя. За фахом Алла Демчук — художниця-модельєр, також має технічну освіту. Працювала директоркою кафе «Фарт» у Луцьку, але після повномасштабного вторгнення у 2022 році вирішила закрити заклад і повністю зосередитися на волонтерстві.

На той момент пані Аллу вже добре знали, як волонтерку. Їй почали дзвонити з проханнями про допомогу, і вона почала працювати. До цього часу навіть попри втому, спину, що болить, вона виходить на ярмарки, бо знає — її допомоги чекають. Її команда називається «Волонтери Волині з добром у серці». У ній — звичайні люди, які щодня працюють, а у вільний час займаються волонтерством. Серед них — медики, пенсіонери, підприємці, працівники соціальної сфери та мами маленьких дітей. Вони готують їжу, організовують ярмарки, збирають кошти, закуповують все необхідне для фронту.

Пані Алло, ви пригадуєте день повномасштабного вторгнення у 2022 році? Як для вас почалася війна?

«На початок повномасштабного вторгнення люди вже мене знали, як волонтерку, і вони почали мені телефонувати. Я тільки приїхала з Волновахи. В отця Макарія була, ми туди частенько їздили з допомогою. І от мені люди кажуть, почалася війна, треба діяти. У нас вже була команда активних людей, що діяла з 2024 року.

Я вже знала людей, які були готові допомагати: хто зможе приготувати їжу, у кого вийде на блокпостах щось зробити. Саме так ми відразу стали організовуватися, волонтери зібралися біля луцької стели і почали працювати. До вторгнення я була директоркою кафе «Фарт» у Луцьку.  Як почалося повномасштабне вторгнення, ми кафе закрили. Бо вирішили, що нам, в першу чергу, потрібно допомагати військовим, а бізнес будемо розвивати після перемоги»,- пригадує  лучанка

Як ви усе встигаєте? У соцмережах ви щодня звітуєте про свою роботу. Проводите нові збори, лотереї, ярмарки.  Це дуже багато справ щодня. Хто сьогодні працює разом з вами?

«Для мене праця з військовими, вона має бути адресна, швидка, налагоджена. Мабуть, це якесь поєднання особистих рис характеру, освіти та професійної діяльності. Де потрібно, ось цю логістику чітко вибудувати та налагодити, я все роблю, щоб все працювало, як механізм годинника. Зараз я просто волонтер. А волонтер – це та людина, яка, на мою думку, бере і робить. Є багато небайдужих людей з Волині, з інших регіонів країни, із- за кордону, які долучаються фінансово, передають нам продукти, купують вироби на ярмарках. Також у мене є своя команда - «Волонтери Волині з добром у серці»,- називається так.  У нас немає юридичного статусу. Якщо нам потрібно щось вирішити юридично, наприклад, отримати гуманітарні вантажі із -за кордону, то ми це робимо з міжнародною місією DE.

Разом зі мною працюють чудові люди, колеги-волонтери. Є дві жіночки. Одна з них працює в онкодиспансері, це - Оля Мельничук-Адамчук, завжди приходять на допомогу Тетяна Коханчук,  Віталій Пастушук - він сам підприємець, Люда Янковська, яка працює в музичній школі. Валерій Хлібовський, його донька Мар’яна Хлібовська.

У Віталія Пастушука проблеми деякі зі здоров'ям. Валерій  Хлібовський, він - сердечник і гіпертонік. Але, незважаючи на все, вони щодня працюють, наближаючи перемогу нашої країни.

Донька Валерія Хлібовського, Мар’яна виховує трьох маленьких дітей. Ось зараз - пів року одній дитині, але вона завжди допомагає нам та готує смаколики для військових. Варенички, печиво всяке.  Ось зараз кабанчика купили і приготували смачної їжі перед Великоднем для хлопців.  Це така у нас команда працюючих волонтерів. Усі вони мають свої справи, родину, роботи, а потім приходять і роблять, що можуть для армії у свій вільний час»,- каже жінка

Як у вас все влаштовано? На чому робите головний фокус?

«Ми проводимо ярмарки, розіграші речей і виробів, що передали нам благодійники. На виручені кошти купуємо машини, буси, монокуляри, бінокуляри, РЕБи, приціли та інше спорядження для військових.  Ми допомагаємо всім. Наших волинських хлопців дуже багато в різних бригадах. Також підтримуємо інших військових, які не мають нікого з рідних. Бо родина загинула. У когось дім залишився в окупації. Наприклад, 109 окрема бригада, маріупольська. Допомогаємо хлопцям з бригади «Чорний ліс»,  з 117-ї, з 118-ї, 42- ї, з 127-ї та іншим. Відправили важливі речі до підрозділу «Кракен». Зараз щойно надіслала в 47- бригаду прибори нічного бачення. А хто їм допоможе, як не ми?  Я дуже нервую, коли немає можливості допомогти. А хочеться придбати тактичні речі, турнікети, або ще щось, що допомагає знищувати орків  дуже швидко. І якщо збір довго в часі розтягується, це дуже важко морально.  Акцент ми робимо на  речах, що рятують хлопцям життя, наприклад, тепловізори. Вони бачать, що навколо робиться, то дуже важливо.

Пригадую один такий випадок з початку повномасштабного вторгнення. Це був травень місяць. Для військових ми взяли   Мерседес бус, Мавік 3  та Міцубісі L 200. Це все разом коштувало 400 тисяч гривень  одночасно. Я всі речі повезла туди, до хлопців, на Горіхове. Мені обіцяли, що заплатять. Ну, так і не допомогли. І я така сижу рано і думаю. Боже, що робити? Що з хати продати? Бо є борг. Думаю, ну є у мене там стара машина. Я її продам, але цього все одно не вистачить.  І що ви собі думаєте? Приїжджає до мене капелан Іван Гурєєв. І каже, що будемо робити ярмарки. Ви знаєте, якось я не вміла щось просити. Мені було соромно виставляти лоти. А потім мені дівчата кажуть: «Володимирівна, робимо все своїми руками». І ми стали виставляти лоти, робити ярмарки. Інші волонтери почали допомагати. Одна волонтерка виставила у себе на сторінці збір у свій день народження для нас. Люди почали донатити, а вона мені кошти відправляла. І ми так закрили 400 тисяч за півроку. Крім того, робили всілякі смаколики, вареники, закрутки. І то все-все. Але, хлопців не залишали ніколи. Так з того часу ми почали організовувати ярмарки та влаштовувати розіграші»,- розповідає пані Алла.

Багато волонтерів кажуть, що зараз стало важче закривати збори. Ви відчуваєте, що донатів стало менше?

«Ви знаєте, дуже важко. Коли день-два немає донатів. Але, ось останній збір. Ми назбирали 70 тисяч гривень за три дні. А знаєте чому? Тому, що для військового родичка братова взяла, обзвонила всіх своїх знайомих, друзів, на роботі всіх, і  вони разом допомогли.  А так, якщо ти просто виставляєш лот, і просиш  донатити, це не завжди швидко виходить.

Багато людей думає, що так, ага, мій воює, то я не буду донатити. Але, ці люди не розуміють, що я збираю також і для твого захисника. Тому, долучіться й ви, друзів, рідних, знайомих попросіть. Потрібно спільно цю справу робити. Бо коли ми разом все робимо, то тоді воно ще краще виходить.

Є люди, які не мають нікого на фронті,  але вони донатять і допомагають по різному. Головне –  не бути байдужими.  Треба всім нам працювати на перемогу.  Ну, яка втома?  Ми просто робимо свою справу, бо розуміємо, що треба. У людей просто є розчарування. От я наносилася ящиків, не можу сьогодні ходити, болить спина.  Але я йду на ярмарок. Я знаю, що мені треба заробити якусь копійку, бо я зараз буду відправляти хлопців. І в мене там є ще багато запитів від захисників. Щодня думаю, як зробити більше, щоб військовим допомогти.  Я не хочу вдома робити навіть ремонту. Помила, поприбирала. Має бути чисто. Все, мені зручно. Я нічого коштовного не купую. Бо не до цього зараз»,- каже вона

Як змінився волонтерський рух після повномасштабного вторгнення у 2022 році? Роботи стало більше...

«У нас у 2014 році також було багато справ.  Якщо я не їхала на передову, то їхали інші волонтери. Наприклад,  Сергій Балицький та інші люди. Ми з ними підтримуємо зв’язок. Із Балицьким, і з «Автомайданом», з усіма підтримуємо. Тоді ми дуже багато робили смаколиків у нашому кафе. Колектив також збирав кошти на потреби військових.

Я пам'ятаю, приїхав один військовий у 2014 році, Ігор його звати. Йому дали на три дні відпустку. Він сам - прикордонник. А мій син каже: «Мама, що ти можеш дати Ігорю і хлопцям туди, на війну?».  Я відразу питаю: «Що треба?» Довго не думаючи, я поїхала на базар. А це, здається, Трійця була. Кажу, що хлопцям хочу приготувати їжу. І мені продавці сала понадавали на базарі безкоштовно.  Я купила бочка, шиночки, м’яса.  Ми наробили відро домашньої ковбаси, жирком залили. Ящик шинки, бочка напекли. А також приготували сало із спеціями, печива домашнього спекли. Той хлопець прийшов, як побачив,  у нього сльози в очах. Каже: «Тьотя Алла, ви знаєте, у мене такі друзі є, що вони могли б і машину купити, але ніхто навіть не запитав, що треба».   Хлопці дякували, звичайно.Ось так ми весь цей час робимо, що можемо, щоб допомогти нашим військовим»,- пригадує волонтерка.

Ви часто спілкуєтеся з військовими. Про що вони вам розповідають? Що думають про мобілізацію сьогодні?

«Дуже жаліються, що  друзі біля них є тоді, коли можна відпочити, ще кудись поїхати.  А коли він вже йде до війська, всі вони кудись зникають. Дуже багато мені  військових пишуть про це. Багато  хто каже на мене - «мама», хто - «Володимирівна», хто по-різному називає. І кажуть, ви знаєте, друзі відвертаються, вже немає друзів. Десь діваються, бо чи вони бояться, що їх попросять, щоб щось вислали на війну...

Багато військових не підтримують те, що роблять окремі працівники ТЦК. Мій брат, він був в 95-й штурмовій бригаді.  Зараз його мають перевести в 14-ту бригаду. Багато інших знайомих кажуть, хай, що станеться, але в ТЦК не підуть працювати. Так, не можна. Це - неправильно. Має бути, щоб людина мотивована була. Треба цивілізовано приходити до людей. А не так, що ти невідомо кого зловив...  І чи людина хвора, чи людина яка,  ти її насильно тягнеш.

А з іншого боку? Хлопців нема кому замінити. Є військовий, який рік був на фронті, вийшов, побув день-два вдома і знову йде туди. Бо нема кому. Хлопці розповідають, що раніше вони, коли йшли на завдання, було 10-12 людей, а зараз вони йдуть,  в кращому випадку,  в шістьох, а буває, що й троє. Бо нема людей.  Дуже багато всяких нюансів є. Також є чимало ворожих вкидів, про них теж забувати не варто. Потрібно відповідально на все дивитися.

Ми не маємо права здаватися. Ми мусимо тримати тил, поки хлопці тримають фронт. До перемоги, іншого виходу у нас нема»,- каже Алла Демчук.

Дорогі читачі! Якщо також хочете та маєте можливість долучитися до усіх важливих речей, які робить Алла Демчук та волонтери, то ось реквізити: 5168 7451 7507 5115 та  4441 1111 3442 2686 (монобанк)

ІА « Волинська служба новин » продовжує серію історій про волонтерів, людей, які на четвертому році повномасштабного вторгнення РФ в Україну  не втомлюються, не зупиняються, а продовжуть, як можуть, як вміють підтримувати українських захисників на фронті.

• Волонтерить понад 15 років: лучанка створює колекцію в'язаних виробів до Великодня
• Волинянка консервує 500 кілограмів помідорів для військових
• Як вчителька англійської з Луцька шукає та доправляє авто військовим

Волинські