“Нехай любов надією розквітне”

23 квітня 2025 р. 19:07

23 квітня 2025 р. 19:07

У народі здавна побутує легенда про пташину, котра співає лише раз за життя, але найпрекрасніше у світі. Одного разу вона залишає своє гніздо і летить шукати кущ тернини. Знайшовши, сідає серед колючих гілок і заводить пісню. Завершивши спів, кидається грудьми на найдовшу та найгострішу колючку і помирає, але той, кому випадає почути її чудовий голос, береже про це спогад усе життя. Трапляються й такі люди, поспілкувавшись з якими або доторкнувшись до їхньої творчості, важко це забути. До таких по праву належить світлої пам’яті Тетяна Антонюк (Айстра) із села Морозовичі Поромівської громади. Вона чи не єдина на Волині складала переспіви почутих місцевих легенд у чудові поетичні твори. Понад двадцять років тому за сприяння Іваничівського відділу освіти побачили світ дві її невеличкі збірки – «Легенди поліського краю» та «Легенди волинського краю». Але це були, як кажуть, самвидави. Ці й справді унікальні видання стали настільними книгами для багатьох педагогів.

Унікальної творчості Тетяни Антонюк торкнулися всі ті, хто прийшов на вечір її пам’яті під назвою «Нехай любов розквітне поміж нами», який організували керівниця Університету вільного часу Лариса Жила та власниця етногалереї «Русовичї» Марія Доліновська.

Непроста доля цієї творчої, обдарованої, мудрої, невтомної трудівниці, справжньої християнки. Народилася у місті Керміне в Узбекистані, бо та на заводі працював її батько Петро Солдатов. Дівчинці не виповнилося й двох років, коли недуга позбавила його життя. Погорювавши, мати знову вийшла заміж, народилася третя донька.

У 1954 році сім’я переїхала в Україну. У перший клас Тетянка пішла у селищі Шевченкове на Запоріжжі. А ще через два роки батьки переїхали у село Морозовичі. Тут дівчина закінчила неповну середню школу та вступила на шкільний відділ Володимир-Волинського педучилища. Здобувши освіту, поїхала за направленням у село Полиці Камінь-Каширського району. Та невдовзі повернулася до рідного села, бо вийшла заміж за місцевого парубка Панаса Антонюка. Уже створивши сім’ю, заочно закінчила відділення філологічного факультету Київського університету імені Т. Г. Шевченка.

Двадцять років Тетяна Петрівна завідувала у Морозовичах дитячим садочком. Це були чи не найкращі роки, бо, за її словами, діти – найуважніші і найвдячніші цінителі, які не дають розслабитися чи замкнутися у своїх проблемах. Пізніше викладала англійську мову у Морозовичах та п’ятій і восьмій школах Нововолинська. До речі, її й дотепер тепло згадують колишні учні. Ось як сказала про неї одна з її учениць Марія Кужель: «Це була напрочуд сильна і терпляча людина. Так шкода, що її вже немає поруч, бо «… гайнула веселкою вдаль – лише погляд у квітах зоріє, залишила солодку печаль і ключі до весни і до мрії».

Перші вірші Тетянка написала у дев’ять років. Спонукала до цього чарівна волинська природа, яка після Узбекистану та Запоріжжя буквально заворожила. Оскільки найбільші враження залишали старовинні легенди, то саме їх старалася зримувати і покласти на папір. «Знаю, що легенди – це прозові твори, – казала пані Тетяна, – але мені так хотілося без дотримання певних норм знайти для них таку форму, яка б найбільше подобалася людям». І їй це вдалося. Вона писала:

Легенди – це закохані джерела,

Загублені в життєвій суєті,

Їх серце зберігало довго й ревно,

Неначе найсвятіше у житті.

Я думаю, якби не наші діти,

Напевно б, я до них не повела

І не відкрила б я усьому світу,

Що є в них стільки світла і тепла.

Що є в них стільки радості й любові,

Заховані надії на добро,

Прийшла пора. Душа напоготові

Відкрити те, що виплекав народ.

Напийтеся з легенд добра і світла,

Черпніть любові пригорщу собі,

Нехай любов надією розквітне

І вигоїть в душі тривогу й біль.

Поетична творчість Тетяни Антонюк добре прислуговувалась у рідній школі, адже до кожного свята народжувались нові рядочки. Так появилися «Пісня про вчителів», «Молодому педагогу», «Гімн Морозовичівської школи», «Червоні бурячки», «Пісня про рушничок» та багато інших. До речі, до переважної більшості з них авторка сама клала ще й музику.

У 2004 році вийшла друком перша і поки що єдина друкована збірка «Легенди рідного краю в переспіві Тетяни Айстри». Довго вмовляли колеги на це видання авторку. Вона ж розуміла, що за власні заощадження цього зробити не зможе, а просити гроші у когось не наважувалася. Переконати вдалося лише тоді, коли раптово відійшов у засвіти син Анатолій, який хотів, аби мамина творчість не залишилася у шухлядах. І коли найближчі друзі запропонували видати збірку у пам’ять про сина, погодилася.

– Зустрічі з легендами були різними, – свого часу казала Тетяна Антонюк.

– Їм сприяв і автобус, що запізнювався, і лікарняна палата, і несподіваний дощ, який заганяв у хатину старенької бабусі, і довга розмова з цікавим співбесідником. Дізнавалася, чому непримітний горб називали Громушем, поле-пасовище – Дубиною, маленьке озерце – Баб’янкою.

Творчий доробок Тетяни Айстри свідчить, що найулюбленішою для неї була квіткова тема. Вона навіть псевдонім взяла квітковий. А придумала його для того, аби не нервувати хворого чоловіка своїм захопленням, якого він не сприймав. « Якось уночі наснилося багато квітів, – розповідала колегам. – І найбільше було айстр. Тоді я неначе прозріла, адже моє прізвище починається з літери А. Айстри нерідко називають квітами печалі, якої, на жаль, не бракувало у моєму житті. Отож і стала з Антонюк Айстрою».

Народні вірування шодо походження квітів Тетяна поклала на папір, надавши їм віршованої форми. Так з’явилися легенди про святойванське зілля, волошки, мати-й-мачуху, калину, зозулині черевички, первоцвіт, чорнобривці, барвінок, жовтий тюльпан… Багато з них прозвучало у виконанні членкинь Університету вільного часу. Долучилися до творчого вечора Тетяни Айстри теперішні викладачі та учні Морозовичівської гімназії, які майстерно відтворили «Легенду про Білу гору».

Щемливими були спогади про Тетяну Антонюк її подруг, колег. Її творчість, як наголошували, потребує популяризації на теренах рідної Волині і не тільки. Відходять у небуття, на жаль, величні особистості, але пам’ять про них житиме, допоки пам’ятатимемо про них. Навіть у цей надто складний для усіх нас час. І, як писала Тетяна Айстра в одній із своїх поезій, нам треба сподіватися, що доля прихильнішою буде:

Хай запанує скрізь щасливий усміх,

Любов зціляє зранені серця,

Хай добрі справи увінчає успіх –

В молитвах ми благаємо Творця.

Валентина ПЕТРОЩУК.

Волинські