Любов як фантомний біль від втраченої кінцівки. Історія на вечір

23 квітня 2025 р. 22:12

23 квітня 2025 р. 22:12

Христос воскрес! Воістину воскрес!.

Через рік після початку повномасштабної війни Андрія мобілізували. Спочатку було навчання, а далі – в бій. Через три місяці на передовій потрапив під потужний ворожий обстріл. Наслідок – кілька важких поранень, зокрема, у верхні кінцівки, живіт і голову. Звісно, що після цього на бійця чекав військовий госпіталь. Існував ризик ампутації правої руки, але, слава Богу, все обійшлося. Попереду лише реабілітація

В одній палаті з Андрієм лежав Марко. Глибоко віруючий молодий чоловік, який пішов на війну добровольцем ще на початку повномасштабної і мав позивний Сальвадор.  Він опинився в госпіталі раніше, але ще зовсім нещодавно переніс повторну операцію лівої ноги. Нижню кінцівку вдалося врятувати, а ось руку він втратив. Але Марко не сумував. Навпаки – він ще й всіляко втішав і підтримував Андрія.

Обидвох поранених у лікарні відвідували родичі та знайомі. У Сальвадора найчастіше бували батьки і два молодших брати. В його сусіда – теж батьки і сестра Анастасія. Струнка, вродлива, приємна в спілкуванні дівчина. Настя часто розмовляла з Марком. Він розповідав їй, як з дитинства прислуговував у храмі, як хотів бути дияконом, як потім тато наполіг, щоб він здобув спочатку вищу світську освіту, а також про те, як він захищав державу. Вони говорили про історію, про політику, про святих воїнів, словом, про все на світі.

Настя любила вдивлятися в його змарніле, видовжене обличчя. Вона вловлювала кожен порух його чорних, як терен, очей. Андрій із сестрою були світлорусяві та блакитноокі. Темне, як сажа, волосся Марка контрастувало з білою шкірою. Він радів, що Бог зберіг йому саме праву руку, якою він і надалі зможе хреститися.

Одного разу, при нагоді, коли Сальвадор спілкувався з братами, Андрій пошепки спитав Настю:

– Мені здається, ти більше відвідуєш Марка, ніж мене. Скажи чесно, він тобі подобається?

– Не думаю, – зніяковіла сестра.

– Брешеш, я бачив, як ти на нього дивишся!

– Ти помиляєшся, – заперечила сестра. – Це більше – співчуття.

– Мені здається твоє співчуття вже досить впевнено переросло в кохання, – усміхнувся Андрій і додав: – Ну ж бо, зізнайся йому в почуттях.

… Якось за вікном вдарила сильна квітнева злива. Від могутнього грому затремтіли стіни госпіталю. Напівтемряву пронизували яскраві спалахи блискавок.

– Ти... Ти подобаєшся мені, – тихо промовила Марку Анастасія.

Запанувала мовчанка. Лиш негода шипіла, немов отруйна змія.

– Настю, ти – дуже красива, розумна, чуйна дівчина. Я – погана для тебе пара, – опустив голову Марко.

– Не думай, що відсутність у тебе руки якось завадить нашому щастю.

– Рука тут ні до чого, – очі Сальвадора похмуро зблиснули. – Розумієш, Настю, в людини є не лише тіло, а й душа. Є рани фізичні, а є моральні.

Бог зберіг йому саме праву руку, якою він і надалі зможе хреститись.

– Про що ти? – не могла збагнути сестра Андрія.

Марко пронизливо подивився на неї:

– В мене – любовна травма, – і, відвівши погляд, продовжив: – Якось, ще до повномасштабної, я був заручений. І дуже кохав свою наречену. Я навіть писав їй вірші. Вона спочатку відповідала на мої почуття прихильністю. Я ніколи не забуду тих солодких митей, коли ми були разом.

Але одного дня вона зустріла іншого. Успішнішого... Багатшого... Вона розірвала заручини і кинула мене, як кидають використану ганчірку в смітник. Але я... Не можу забути... Я згадую її кожного дня. Вибач, але тобі не буде місця в моєму зраненому серці. Ти там завжди будеш на других ролях, а заслуговуєш кращого. Кожна дівчина має бути найулюбленішою для свого коханого. І, якщо парубок не вважає свою подругу ліпшою за всіх інших, то краще хай чесно це визнає і не псує їй життя, не одружується з нею, бо потім все життя порівнюватиме і завдаватиме цим болю. Я не хочу нікого мучити заради задоволення своєї похоті…

Цими словами Марко немов би вдарив Анастасію молотком по голові. Вона, схопила свій рюкзак, і, змахнувши довгими хвилями волосся, майнула до виходу, навіть до побачення нікому не сказавши. Тепер прозорі струмки текли не лише за вікном, а й по її рум’яних щоках.

…– То що – ти досі шкодуєш, що наречена тебе кинула? – дещо невдоволено запитав Андрій.

– Ні, не шкодую. Бог дав, Бог забрав. Самотній – значить самотній. Мабуть, так краще для мене.

– Шкодуєш, шкодуєш. Ти досі любиш її.

– То не була любов, – заперечив Сальвадор і продовжив: – Любов – це не тоді, коли ти пишеш вірші і постійно згадуєш про того, хто тобі подобається. Любов – це коли двоє  людей домовились і виконали дані один одному обітниці.

– А що ж тоді в тебе таке за почуття, що ти не можеш забути і постійно думаєш? – здивовано повів бровою Андрій.

– Пристрасть, яку потрібно зруйнувати дощенту, щоб не лишилось і сліду. І лише потім, на порожньому місці будувати щось нове.

– Що ж, – зітхнув Андрій. – Я бажаю тобі почати лікувати твою любовну травму так само, як ти лікуєш травми тілесні.

– Біль від втрати коханої людини такий самий, як фантомний біль від втраченої кінцівки. Її вже немає, але все ще – болить, – проронив Сальвадор.

…Був Світлий тиждень. Був ранок. Моросив легенький дощик і сяяло сонце.

– Дивись, Марко, – із захватом  вигукнув Андрій, – райдуга на східному боці неба! Це буває доволі рідко.

– Так, дійсно, – погодився Сальвадор, – наші вікна справді виходять на схід. А веселку я раніше бачив лише надвечір. На заході.

Андрій вийшов десь у справах.

Через кілька хвилин у палату увійшла Настя. Вона несла кошик з писанками, і радісно промовила:

– Христос воскрес!

– Воістину воскрес! – усміхнувся Марко.

Вона зустрілась з ним поглядом і тремтливим голосом мовила:

– Коханий...

Олена ЗУБ.

Волинські