Передчував, що не повернеться: спогади про Героя Анатолія Семенюка з Волині

27 квітня 2025 р. 19:42

27 квітня 2025 р. 19:42

39-річний Анатолій Семенюк із Маневиччини, який понад рік вважався безвісти зниклим, був спокійною й доброю людиною, ніколи не відмовляв у допомозі та понад усе любив свого сина Арсена .

Спогади про загиблого воїна опублікувала газета «Нова доба» .

Маневичанин Анатолій Семенюк мав старших сестру Олену та брата Руслана , який вже теж нині покійний. Був наймолодшим у батьків, котрі також тривалий час як відійшли у засвіти.

Навчався спершу в школі № 2, а потім здобував фах столяра у Маневицькому професійному ліцеї. В подальшому чоловік долучався до праці з виготовлення меблів у селищі, деякий час трудився на рубках лісу та пилорамі. Періодично їздив на заробітки по Україні та за кордон. Зі своєю майбутньою дружиною Олесею , мешканкою Любешова, Анатолій познайомився через спільних знайомих. Одружились вони у 2013 році й почали разом проживати в батьківському будинку чоловіка у Маневичах.

«На той час Анатолій став надійною опорою не лише мені, а й для моїх двох дітей від першого шлюбу – Олександри та Богдана, якому було лише 2 місяці, – розповідає колишня дружина загиблого Захисника пані Олеся. – Невдовзі у нас народився син Арсен, якому нині 11 років. Але за кілька місяців до того, як чоловіка пішов воювати, не маючи спільних поглядів на майбутнє, ми прийняли рішення розлучитися».

Анатолія Семенюка мобілізували до лав Збройних Сил 14 січня 2023 року. До цього мав досвід військової строкової служби, яку проходив в Одеській області.

«Він ніколи не відмовлявся служити та не раз говорив про те, що потрібно захищати свою державу. Я навіть пробувала його відговорювати, бо він мав певні проблеми із системою травлення і навіть через це переніс операцію, але він все одно пішов», – продовжує жінка.

Потрапив чоловік у 117-у бригаду, яка базується у Кременчуці, і практично весь час перебував на Запорізькому напрямку, де й згодом, 3 вересня 2023 року, зник безвісти.

«Незважаючи ні на що, ми підтримували з ним зв’язок, хоча здебільшого Анатолій спілкувався із сином, – каже пані Олеся. – В Арсена 9 вересня день народження, то Анатолій телефонував і казав, що збирається до нього на свято. Але так сталося, що 3 вересня він загинув. За день до цього ми із ним спілкувалися. Він передбачав, що може не повернутися додому, оскільки тоді велись важкі бої за Роботине. У той злощасний день, був потужний ворожий артилерійський обстріл і Анатолій отримав поранення голови, хребта і кінцівок».

За словами жінки, відразу забрати його тіло не можна було, бо воно перебувало на захопленій рашистами території. А вже у жовтні 2024 року при репатріації його передали в Україну. Але родину про це повідомили лише 17 січня цього року.

«До останнього сподівалась, що Анатолій живий і десь перебуває у полоні. Я його шукала та писала куди тільки можливо. Навіть знайшла в одному із телеграм-каналів його фотографію і була майже стовідсотково впевнена, що він живий. Відправляла цю фотографію на портретну експертизу, але відповіді так і не отримала… – з гіркотою у голосі каже вона. – За характером Анатолій був спокійний та врівноважений, нікому ніколи не відмовляв у допомозі. Дуже любив нашого сина Арсена, і той також тягнувся до нього. На аліменти я не подавала, Анатолій і без цього та нагадувань постійно допомагав йому матеріально».

Востаннє попрощатися із Анатолієм Семенюком та підтримати його рідних прийшли сусіди, друзі, військовослужбовці, небайдужі маневичани та представники влади. Чин похорону відслужили у храмі на честь ікони Божої Матері «Живоносне Джерело». Хороброго захисника з усіма військовими почестями поховали на місцевому кладовищі .

• «Повернуся додому, зробимо весілля»: спогади про 20-річного Героя з Волині
• «Аби ти знала, що тут відбувається… Повернуся або «200-им», або «300-им», а цілим точно ні»: Герой з Волині передчував свою загибель
• «У мене вже і там родина»: спогади про загиблого Героя Павла Копильця з Волині

Волинські