Рік без Рути: історія волинянки, яка могла творити на сцені, але пішла воювати

01 травня 2025 р. 17:00

01 травня 2025 р. 17:00

25 квітня минув рік із дня загибелі Алли Пушкарчук – журналістки, театрознавиці та військовослужбовиці з позивним «Рута», яка поклала життя за Україну поблизу Удачного на Донеччині.

У Соколі, рідному селі Алли, ми зустрілися з її мамою, щоб розповісти, якою була її дочка – театрознавиця, журналістка, військовослужбовця.

Вона була золотою дитиною

Перед зустріччю Лідія Редчук, місцева краєзнавиця, розповіла, що Алла була третьою, найменшою дитиною Лесі та Віктора Пушкарчуків . Вона народилася рівно через рік після смерті старшої Оксани , яка стала ангелом у вісім рочків. А коли Аллочці пішов 10 рік, на небо відлетів на три роки старший брат Сергій . Тож дівчинка залишилася єдиною втіхою батьків.

«Аллочка росла дуже тихою і спокійною, - втираючи сльози, розповідає мама Леся Антонівна. - І розумною. Вже в три роки знала напам’ять п’ятдесят віршів, а поки йти до першого класу, то «Буквар» знала напам’ять. У школі з першого по одинадцятий була відмінницею, їздила на олімпіади з багатьох предметів, легко писала шкільні твори, загалом її хвалили всі вчителі. Гульки її не цікавили, вся в навчанні була. Тож закінчила школу з золотою медаллю. Була ведучою на сільських і шкільних заходах.

Мама показує світлину з одного з конкурсів, де Алла читає вірш Лесі Українки. Загалом світлин зі шкільних років не так і багато, як і в усіх, чиє дитинство припало на кінець другого тисячоліття. Я вдивляюся у фото і одразу здається, що тут Алла, така ще юна, зуміла перевтілитися в образ самої авторки.

- Так, перевтілення Аллочці давалися легко, - погоджується мама. - Мабуть, з неї справді могла б бути гарна артистка. Але вона довго не знала, ким саме хоче бути. Її вабили філологія, журналістика, театральне мистецтво.

Десь у ті часи Алла вже розмірковувала про доволі високі матерії. Варто зауважити, що мала свою власну точку зору на багато речей і не боялася її відстоювати. Тоді у нашій районній газеті «Наш край» і було надруковано першу її статтю - «Не ховатися за масками».

- Аллочка просто обожнювала українську мову, книжки. У школі її досі називають рідкісним скарбом. ЗНО здала прекрасно і подала документи в п’ять університетів Києва. В усі на державне пройшла, а обрала спеціальність «видавнича справа та редагування» в університеті Поплавського. Я пишалася своєю дівчинкою від народження до останньої хвилини її життя.

Долю запрограмувала у вірші

Коли Алла вчилася на другому курсі університету, в Україні почалася Революція Гідності. Вихована в сім’ї, якій не була чужа активна громадянська позиція, студентка у ті холодні дні днювала і ночувала на Майдані.

«Я відчувала, що вона там буде, - розповіла мама. - У 2004 у помаранчевій революції брав участь мій чоловік, її тато. Алла це добре знала, захоплювалася ним та іншими соколянами, які все залишили і поїхали до Києва відстоювати справедливість. А їх тоді десь сорок з Сокола їздили...».

Отже, почуття справедливості в Аллочки теж було дуже гостре.

«А ще вона дуже любила Україну. Навіть вірш написала про це. Там є такі рядки: “Тобі служить покликання моє, І вірю, що інакше я не можу”. Так і сталося. Я тільки по телевізору дивилася, що там на майдані, бачила, як горів Київ... А вона ж була безпосередньо там. Серце не раз завмирало, а вона дзвонила і говорила, що готує у Будинку профспілок бутерброди і чай. А що вона там насправді робила... Хіба я знаю...».

На Майдані Алла приєдналася до Правого сектору. З новими знайомими потім поїхала на навчання у «Десну». Згодом в межах інформаційного відділу Добровольчого українського корпусу їздила на фронт – писати й фотографувати. Тоді й отримала позивний «Рута».

«Я дуже плакала і просила, щоб вона поверталася до навчання. Вона кинула університет Поплавського, рік побула в АТО, приїхала і поступила  в університет Карпенка-Карого на “театрознавство” заочно і поїхала назад в АТО. Потім звільнилася і приїхала складати екзамен, захищати диплом: закінчила з відзнакою”, — сказала мама Леся.

Жінка-амазонка

«Людський вимір | Війна» - так називається рубрика в «Українському тижні», де згодом працюватиме Алла. Війна в людському вимірі – це про глибокі особисті та колективні переживання, які вона спричиняє. Це не лише про стратегію, зброю та лінії фронту, а перш за все про долі людей, їхні емоції, випробування та трансформації.

Нам, жінкам, важко уявити життя Алли в «Десні». Молода красива дівчина, яка любила намиста, одягає військову форму. Які її слова чи вчинки тепер пояснять, якою ціною давалася Аллі жіноча сила на війні? Тут мені пригадуються слова мами, що з дитинства Алла не була вибагливою: «Я сама купувала їй одяг до 9 класу, і Аллочка ніколи не сказала, що я це одягати не буду». Лише у 9 класі поїхала сама в Рожище і щось придбала собі. Вона завжди була відповідальною».

І не лише. Видно, була в ній внутрішня сила, а відчуттям патріотизму та отої відповідальності, про яку говорить мама, вона надавала перевагу.

Леся Антонівна подає журнали «Український тиждень» з Аллиними публікаціями про учасників АТО, і очі відразу вихоплюють рядки: «Щоранку у вишкільному центрі ДУК ПС Валерій разом із побратимами центру бігає по 7 км, готуючись до відправки на фронт». Так це ж, певно, і Аллі доводилося тренувати своє тіло.

Згодом перечитаю ці статті, і вони багато додадуть до образу молодої Героїні. Особливо стаття про Валерія Пузіка , теж творчу людину, яку війна вирве зі звичного життя і докорінно змінить її світ та загалом світосприйняття. Бо війна - це і відчуття страху та тривоги, відчаю і безсилля, гніву і ненависті, смутку і горя, рішучості і відваги, солідарності і підтримки.

Потім, після 2022,  у себе на фейсбуці Алла напише про свої роздуми, викликані піснею однієї зі співачок: «Слова «перемога, перемагаємо». Я можу сприймати лише в саркастичному ключі, коли, наприклад, читаю новини про чоловіків, у яких «немає країни, є тільки сім’я», чи які радше втопляться в Тисі, ніж підуть у військо; чи коли занурююсь у неконтрольований потік коментарів про «нехай воюють професійні військові, я взагалі зброї в руках не тримав чи не тримала, я корисніший чи корисніша тут» економіка, культура та всі ці речі, знаєте.

До слова, я за фахом театрознавиця, але понад рік працюю в мінометному розрахунку, маю справу з відповідним програмним забезпеченням, із бусоллю, із нескінченним потоком цифр під супровід вибухів, безсонних ночей і загострення то тих, то інших хронічних болячок».

«Боролася за право працювати на передовій»

«Протягом чотирьох років в добровольчому русі я боролася за право працювати на передовій, - розповість згодом Алла в одному з інтерв’ю. - Це вдавалося складно, часто – зі сльозами та зневірою. Мені безліч разів доводилося слухати, що, мовляв, фотографія та тексти не варті цих ризиків, що там на мене чигають страшні небезпеки, що я – лише зайвий тягар для військових. Це було дуже складно для моєї тоді ще не сформованої особистості, тому загалом нічого особливо видатного в добровольчому батальйоні не вдалося зробити. Вийшло кілька текстів та фото. Водночас цей період був справжньою школою життя: тоді я зрозуміла, якими різними можуть бути слова та вчинки людей, початково об’єднаних спільною метою».

А у вільний час вона вчилася стріляти зі снайперської гвинтівки і мала непогані результати. І хоча вирішила покинути добровольчий рух, знала, що війна для неї не закінчилася.

Хоча сама Алла скептично оцінила свою участь в АТО, але чотири роки у складі Добровольчого українського корпусу помітно вплинули на неї. Вона перетворилася з дівчинки-мрійниці на дівчину-воїна. Саме в АТО Алла зрозуміла, що хоче пов’язати своє життя з журналістикою та зустріла свою половинку Максима Куку .

Вдруге вступила в університет, цього разу  на спеціальність «театрознавство», який закінчила з відзнакою.

«В Національному університет театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого Аллі давали державне місце на магістратуру, але з умовою, що залишається у них працювати викладачкою. Я дуже хотіла, щоб вона погодилась, але в її життя вже увійшла журналістика.

Працювала редакторкою стрічки новин у журналі «Український тиждень», деякий час співпрацювала з Оксаною Забужко, піарницею у видавничому домі «Комора», випусковою редакторкою видання про літературу «Читомо». Її репортаж «Поворот праворуч» ввійшов у десятку кращих Конкурсу художнього репортажу «Самовидець» 2016 року. Загалом Аллочка написала 25 репортажів з війни. Усі вони є на сайті «Читомо», - розповідає Леся Антонівна, і ця розповідь, хоча зі сльозами на очах, сповнена гордості за дочку.

2017 року із серією фотографій з війни Алла ввійшла в число переможців ХІХ Міжнародного фотоконкурсу від Всеукраїнської газети «День». У 2021 році Алла працювала в команді «Читомо»  редакторкою новин і вела проєкт «Люди з порожніх стільців».

«Їй вдавалося задумане, її скрізь хвалили, - розповіла мама. – Але за роботою про нас вона не забувала. Коли в 2020 році захворів тато, Алла все кинула і приїхала допомагати доглядати за ним. Тоді вона привезла у Сокіл свого коханого, тато ще встиг благословити молодих. А після того, як його не стало, Алла з Максимом вирішили налагоджувати своє життя у Харкові, звідки родом хлопець».

«Вижити два роки на війні - це як першоквітневий жарт»

А потім почалася війна. Максим та Алла першого ж дня пішли у військкомат, а там шалені черги. Вирішили їхати захищати столицю. З початку березня вони були у теробороні Києва. 3 1 квітня приєдналися до ЗСУ. Відтоді 2 роки практично на нулі. Воювала на різних напрямках, зокрема Куп’янському та Бахмутському.

«Щодня писала мені коротенькі повідомлення, присилала фотографії. У колективі мінометників  58 ОМПБр Алла працювала з артилерійською бусоллю, планшетом зі спеціальним програмним забезпеченням, таблицями стрільби, ручкою та записником. Це насамперед розумова праця, яка вимагає уважного та відповідального ставлення. Інакше зусилля всього колективу будуть марними. Моя дівчинка добре давала собі раду зі своїми обов’язками. Хоча це вплинуло і на її здоров’я, двічі був розрив сітківки ока, перенесла три операції. Але після них – жодного лікарняного, одразу на фронт».

Леся Антонівна розповідає чимало різних фактів з життя дочки, з яких вимальовується її цільний образ, її світ талантів, захоплень та мрій... Дуже любила намиста - одягала їх поверх військової форми. Понад усе любила читати - і возила з собою чемодан книжок. А в майбутньому мріяла відкрити власну книгарню. Коханий чоловік і в труну їй поклав бурштинове намисто та книжку... Була співчутливою - і вони з Максимом, як тільки були вільними від боїв, рятували з прифронтової зони собак і котиків. Вони з ними й на фронті жили, але намагалися прилаштувати їх туди, де спокійніше. І в Сокіл вона привезла з АТО котика. Після загибелі Алли люди наскидали на рахунок Максима більше 200 тисяч гривень, він віддав ці гроші на притулок для тварин.

«Тішить, що дочка була коханою жінкою. Вже під час війни вони з Максимом поїхали під час відпустки у Карпати, на Покрову там і розписалися. Максим просто закохав її в гори і вони мріяли колись оселитися на Закарпатті... Аллочка загинула на руках у Максима... Вони потрапили під обстріл. Уламок прошив два сидіння в авто і застряг в її спині. Максим навіть нічого не зрозумів, поки вона не сказала: «Я втрачаю свідомість». Максим пробував її рятувати, та вже нічого не зміг зробити. Може, Алла й передбачала свою долю. 1 квітня вона виставила в Інстаграмі пост: «Вижити два роки на війні - це як першоквітневий жарт»... Через 24 дні її не стало…

«Ніхто не замінить Аллу»

На війні, коли випадала бодай якась вільна хвилинка, Алла писала. Як розповіла мама, друзі вже говорять про те, щоб видати її твори, видати альбом її фото. Притулок для тварини у Харкові хочуть назвати ім’ям Алли.

«Я навіть не думала, що в моєї дочки сила-силенна друзів. Я дуже вдячна «Читомо» та багаточисельним друзям за усе, що вони роблять для збереження пам’яті про Аллу. Ось і з 23 квітня у Львові діє виставка фоторобіт Алли. Натомість від держави такої підтримки не відчуваю, з пенсією крутили, поки сама не поїхала в обласне відділення Пенсійного фонду.

Ніхто не замінить мені Аллу. Як сотням, тисячам матерів і батьків ніхто не замінить їхніх синів і дочок. І дуже боляче, що такі випадки з виплатами, як у мене, трапляються не лише в мене. А в мене ніби забрали рік життя, я ніби й не жила... Бо прожила фактично на могилках. Немає і дня, щоб я не ходила до Аллочки. Тільки б тішитися, а то лишилося тільки плакати все життя... Гірко, що не всі це розуміють», - додала Леся Пушкарчук.

А з великого альбому з кожного фото дивиться Алла – то замріяна, то сумна, інколи, зрідка, весела. Молода та красива, залюблена в театр, мистецтво, книги, намисто…

Раїса Мацюк , газета «Наш край», №17, 24 квітня 2025 року

Передрук публікації можливий лише за згоди автора

• Залишилася дружина та маленькі діти: обірвалося життя Героя з Волині Віктора Кушніра, який понад дев'ять років захищав Україну
• Ракета потрапила в машину з військовими під час зупинки: Герой з Волині Микола Бойко загинув у Курській області
• «Єдиного сина ми вже не повернемо… Але в наших душах він завжди буде живим»: Герой з Волині залишився навіки молодим

Волинські