Врятував життя усім побратимам, сам, прикриваючи їх, загинув. Спогади про бойового медика з Волині

07 травня 2025 р. 14:48

07 травня 2025 р. 14:48

Сержант Петро Канонік (позивний «Хаус») — бойовий медик 100-ї окремої механізованої бригади, родом із Ковеля. Загинув 9 серпня 2024 року під Торецьком, виконуючи свій обов’язок до останнього подиху.

Спершу виборював волю на Майдані, потім – у бою

Того дня група, в якій був Петро, потрапила в засідку. Понад чотири години тривав запеклий бій. Усі бійці були поранені, п’ятеро — тяжко. Петро діяв під щільним вогнем: вів бій, надавав медичну допомогу та виносив важкопоранених, прикривав евакуацію. Він зробив усе, щоб урятувати кожного. І тільки коли останній побратим був у безпеці, почав відхід. Але не встиг — ворожий вогонь обірвав його життя.

Петро Канонік народився 24 лютого 1990 року у місті Ковель на Волині. Він був наймолодшим у дружній родині, де разом із ним зростали ще брат і сестра. Навчався у ковельській школі №11, після її закінчення вступив до Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій, здобувши фах ветеринарного лікаря.

Попри освіту медика, професійний шлях Петра склався інакше — у мирному житті він працював торгівельним агентом. Та знання медичної науки виявилися неоціненними на війні: спершу у 2014 році, коли він пішов боронити Україну, а згодом і під час повномасштабного вторгнення. Та спершу був Майдан, на якому Петро вперше відчув, що означає боротися не лише за себе, а й за всіх. Саме там зрозумів: волю не дарують — її виборюють.

Повернувшись з війни, зробив коханій пропозицію

Зі своєю майбутньою дружиною Анастасією Петро познайомився у 2012 році випадково  — коли вона, фельдшерка Турійської медичної амбулаторії, приїхала до подруги в гості.

«Того дня поверталася додому, і з подругою вирішили випити  каву просто неба. Саме тоді до нас підійшов Петро. Згодом дізналася, що він бачив мене раніше — і вже встиг помітити, запам’ятати, — ділиться спогадами про чоловіка дружина Анастасія.  — А цього разу наважився підійти й заговорити. Ми обмінялися номерами телефонів, і того ж вечора він зателефонував. Так почалося наше знайомство, яке швидко переросло в щирі стосунки, згодом — у справжнє кохання».

Коли у 2014 році розпочалася війна на сході України. Петро Канонік був мобілізований до лав 24 окремої механізованої бригади імені Короля Данила. У складі штурмової роти воював гранатометником. Йому випало пройти через одні з найзапекліших боїв того періоду — зокрема, за Луганський аеропорт, який став символом незламності українських військових. Після завершення служби повернувся додому у вересні 2015 року ветераном АТО, з бойовим досвідом та нагородами.

Упродовж усього часу поруч із ним залишалася Анастасія — його підтримка, надія, тил. Саме вона завжди була на зв’язку, вірила у нього і чекала на повернення.

«Петро повернувся у ніч з 9 на 10 вересня. А вже 27 вересня зробив мені пропозицію руки й серця. Це було неочікувано і водночас приємно. У листопаді ми одружилися. Згодом у нас народилася донечка Тамара, зараз їй дев’ять. За кілька років ще одна — Стефанія, їй п’ять. Ми завжди підтримували один одного, ніколи не приймали важливих рішень поодинці — тільки разом. Я завжди мріяла стати лазерним косметологом. Але ця професія вимагала багато часу, а коли на руках двоє маленьких діток — молодшій ледь виповнився рік — ми з Петром сіли й поговорили. Разом вирішили, що я займатимусь кар’єрою, він лишиться вдома з дітьми.

Це було не зовсім стандартне рішення, але воно було зваженим та обдуманим. І я вдячна чоловікові за розуміння та готовність взяти непросту місію на себе. До слова, молодша донечка народилася особливою, тож потребувала значно більше уваги, терпіння і турботи. Я ж мала можливість реалізувати свою мрію. Це потребувало багато зусиль, та я знала: за моєю спиною — надійний тил».

Надав побратимам медичну допомогу, і загинув, прикриваючи їх

24 лютого 2022 року в Петра був день народження. Але того ранку про свято ніхто не думав. Напруга, що висіла у повітрі через події на кордоні, стала реальністю: Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну.

Напередодні Анастасія з Петром закупили продукти тривалого зберігання — на всякий випадок. І того ж дня, коли все почалося, поїхали до батьків у село. Петро мовчки тоді взяв рюкзак, який стояв зібраним з 2014 року. Він давно був готовий до такого розвитку подій. Наступного дня був у військкоматі, а за два тижні його мобілізували до 100-ї окремої механізованої бригади на посаду бойового медика. Спочатку підрозділ охороняв кордон з Білоруссю, але вже у березні 2023 року його перекинули на Донбас у самісіньке пекло – Покровський напрямок. Анастасії нічого не лишалось, як чекати, молитися та вірити у його повернення.

«Петро намагався бути на зв’язку ледь не щодня — навіть у найважчі моменти. Лише коли вирушав на позиції, зв’язок переривався. Ми часто розмовляли по відео, і я встигла добре запам'ятати його втомлене, виснажене обличчя — сліди війни були у кожному русі, в кожному погляді. Того фатального дня ми теж говорили. Я відчула його пригнічений стан: напередодні загинув Віталій Кухарчук — бойовий медик, з яким Петро пройшов фронт із перших днів. Ця втрата боляче вдарила по ньому, але він намагався триматися. Востаннє почула його голос о 16.20, 8 серпня. А вже наступного дня на порозі з’явилися представники ТЦК та СП зі звісткою, яка перевернула мій світ».

Як  розповіли побратими, Петро до останнього залишався вірним присязі та своїм товаришам. 9 серпня він брав участь в штурмовій операції по зачистці ворожих позицій, де їхня група потрапила в засідку. Під час безперервного чотиригодинного бою усі дев’ятеро бійців отримали поранення, п’ятеро - важкі. Петро оперативно надав усім першу медичну допомогу, що дозволило пораненим продовжувати вести бій та проводити евакуації тяжкопоранених.

Паралельно вів стрілецький бій, в ході якого ним було знищено щонайменше троє ворожих штурмовиків, та двічі, завдяки його доповідям, здійснено корегування мінометного вогню. Таким чином вдалося  організувати прикриття евакуації поранених побратимів. Під час відходу сержант Канонік йшов останнім, продовжуючи вести стрілецький бій, прикриваючи товаришів. Під час нього отримав поранення не сумісне з життям. Ціною власного життя він врятував життя усім побратимам.

«Якби не Петро, мене б уже не було серед живих»,  — з болем згадував один із побратимів. — «Я отримав поранення в бік. Він зробив тампонування, перев’язав і відтягнув у безпечне місце. А от сам вибратись не зміг».

Під час штурмів Петру доводилось рятувати й росіян

Бойові побратими Петра глибоко вражені його мужністю та самопожертвою, ініціювали створення петиції з проханням надати йому звання Героя України. У цьому зверненні вони докладно описали його подвиг, особливо зворушливо згадують останній бій, у якому бувши пораненим, зміг врятувати інших, але сам не встиг вибратись.

Крім того, вони діляться спогадами про те, як Петро надав допомогу ворогам, своїм вчинком показавши усьому особовому складу приклад гуманності, справедливості та правильного поводження з військовополоненими відповідно до європейських та міжнародних норм та правил поводження з військовополоненими, в тому числі в умовах прямого бойового зіткнення.

4 серпня 2024 року сержант Канонік брав безпосередню участь в штурмовій операції по зачистці суміжних позицій зайнятих ворогом у районі населеного пункту Торецьк. В процесі штурму надав першу медичну допомогу п’ятьом росіянам, двоє з яких були в тяжкому стані. В результаті бездоганно проведеної операції, штурмовою групою в полон було взято двоє військовослужбовців противника, обом Петро надав першу медичну допомогу та стабілізував їхній стан, забезпечивши можливість їхньої евакуації.

За життя Петро мав свої захоплення. Найбільше любив читати — поглинав книги одну за одною, особливо захоплювався детективами та фентезі. У їхній родині з Анастасією був незмінний ранковий ритуал — кава на кухні, поки діти ще спали. Це були їхні особливі хвилини тиші та тепла, наповнені розмовами, сміхом і близькістю.

«Петро був добрим, щирим, сміливим та мужнім. З тих людей, хто віддасть останнє, навіть не задумуючись, — згадує Анастасія. — Умів підтримати словом, розрядити обстановку дотепним жартом. Після загибелі почав приходити  уві сні, і запевняти, що він завжди поруч. Але мені важко змиритися з думкою, що більше ніколи не побачу його наяву, не почую голос, не обійму. Тільки в снах ми ще живемо нашим щасливим життям. А коли настає ранок, повертаюсь у реальність. У реальність без нього. Де ми з дівчатками продовжуємо любити, пам’ятати і нести крізь життя світло, яке залишив наш найкращий чоловік і тато».

Серед нагород Петра Каноніка — медаль «За врятоване життя», нагрудний знак «За службу» та орден «За мужність» ІІІ ступня. Поховали Героя на Алеї Слави у Ковелі. У нього залишились дружина з донечками, батьки, сестра та брат.

Прохання підписати петицію Герою за посиланням

Жанна БІЛОЦЬКА

• Загинув, рятуючи побратима, і дев'ять місяців вважався зниклим безвісти: спогади про Героя з Волині Романа Кондратюка
• «Свічки, що ставила у церкві за здоров’я сина, падали, я не знала, що він загинув»: спогади про Героя з Волині Станіслава Вакуліча
• Снайпер з Волині: « Подарунком на день народження має стати протез, потім відкрию веломайстерню »
• «Щопонеділка дарував мені троянди, тепер я несу йому їх на могилу»: спогади дружини про похованого у Луцьку Героя Дениса Петеріка

Волинські