І у село Заіванове, де тепер живе лише одна родина, щовесни повертаються лелеки

10 травня 2025 р. 16:55

10 травня 2025 р. 16:55

П’ять років тому ця хата мала первісний вигляд – нині вона вже осучаснена.

Кажуть, щасливий той двір, де є гніздо бузьків, – ці священні птахи приносять благополуччя в сім’ю

Зі старшими й молодшими Олексюками ми зустрілися весняного дня, коли тут особливо гарно, бо ж усе довкруж зазеленіло, розцвіло. Але, судячи з почутого, не тільки ця краса тримає їх в цій глушині.
– Тут я народилася, – каже господиня обійстя Марія, – п’ятдесят чотири роки прожила, двох синів із чоловіком виростила. Куди вже мені звідси йти?  У мене й менталітет уже «не той» – після такого хутірського роздолля перебудуватися в селі було б непросто – підстроюватися під когось не зможу

«Це вже швидше хутір – решта хат стоять пусткою»

Такої пречудової весняної пори, коли навіть звичайний листочок тішить своєю ніжною зеленню (що вже казати про розквітлі садки?!), дуже хотілося потрапити в маленьке село, а ще краще – на хутір. Адже саме там можна ще побачити первозданну природу й не урбанізоване життя. Тобто зустрітися з минувшиною. І то – не відкладаючи, адже таких місць стає все менше навіть на нашому Волинському Поліссі. З одних неперспективних сіл, як їх нарекли,  а тим більше – хуторів ще в 1950 – 1960 роках людей переселили на центральні садиби, інші вмирають, як мовиться, природною смертю разом із своїми хранителями. А тут ще й назва така – Заіванове – привернула увагу у Видраницькому старостинському окрузі, як і те, що за останнім переписом, котрий був майже чверть століття тому, в цьому селі нарахували 27 жителів.

– Сьогодні це вже швидше хутір – решта хат стоять пусткою, – сказав  видраницький староста Василь Лахтюк, якому зателефонувала перед відрядженням. – І не 27 уже тут мешканців, а дев’ять. Та й то в цьому числі є й ті, хто в Заіванове лише зареєстрований. А фактично живе одна родина Олексюків – батьки та їхні два сини. Старший, Юрій – одружений. У молодої сім’ї – росте троє дітей…

А вже, коли ми їхали лісом до цього села-хутора, а це – до п’яти кілометрів, то Василь Адамович розповідав, де колись стояли хати, а де і ще стоять пустки:

– Як піти навпростець через зарослі самосіву в одну й другу сторону, то можна натрапити на них. Он там – хата Євгенії Михальчук. Її, вже старшу жінку, забрали до себе діти, котрі живуть в білорусі.

Нам, по правді, пощастило. Торік, повноводної весни, добиратися було б  значно важче. Вздовж звивистої лісової доріжки подекуди трапляються мітки. Їх, виявляється, почепив Юрій Олексюк, щоб хтось із необізнаних водіїв не збився зі шляху. Ну а яблуньки, які якраз цвітуть, є теж своєрідними маячками – вони свідчать про те, що колись то тут, то там були обійстя: за Польщі, коли заохочувалася хутірська система, одержували люди земельні наділи й будувалися. Хтось нову хатину зводив, а хтось, може, й стару перетягував сюди із Видраниці чи якогось іншого села. А щоб не підтоплювало, бо ж довкруж – болота, то копали канавки, й так стягували воду.

На жаль, щодо походження назви села, то так нічого й не дізналася, хоч  розпитувала про це і в старости, а при зустрічі – в самих мешканців. Може, «Заіванове», бо було  – за полем, чи обійстям якогось Івана…

«У 1937 році батько мій тут поселився»

А от і те одне обійстя, де живе родина, до якої ми їдемо з думкою, щоб хоч застати господарів вдома. Пощастило. На подвір’ї  поралися Олексюки-старші – Марія й  Володимир. Хата навдивовиж сучасна, як для такої місцини, – під металопрофілем і обшита деревом. А за нею стоїть ще один, новенький будиночок, де живе, як довідаюся, сім’я сина подружжя – Юрія.  Дивилася на все це й мимоволі уявляла, яка то картинка була б для газетної публікації, коли б усе це можна було зазнімкувати з висоти пташиного польоту. Не вірилося б, мабуть, що це хутір, закладений тут ще за Польщі. Коли про це сказала господині, то почула у відповідь:

– Якби ви побували в нас трохи раніше, то побачили б хату, якій скоро сто років, – у первозданному вигляді. Була вона накрита снопками соломи, стіни – побілені.

Одне слово, на п’ять років я запізнилася. Лише на мобілці чоловіка Марії  зберігся знімок, зроблений якраз під час реконструкції, коли стіни вже осучаснили – залишалося дах накрити.

– Чиє ж тут коріння? – цікаво знати.

– Моє, – каже господиня. – Я тут – корінна. У 1937 році батько мій, Федір Дейнека, тут поселився. Він був з 1907 року народження. А мама моя – з 1927-го. У нього це – другий шлюб: перша дружина померла й він, вдівець з двома доньками, вдруге женився. Що вже був немолодий, як я на світ з’явилася, то без батька я залишилася ще підлітком.

А ось з приводу того, де зустріла Марія свого чоловіка, який не побоявся йти жити в село серед лісу, а, по суті, – на далекий від цивілізації хутір, то вже сам Володимир розповів:

– Мій батько – з Турійщини,  а мама – із Лучичів. Хоч і жили вони, як побралися, в селищі Ратне, я часто бував на хуторі цього села, де баба по маминій лінії мешкала. Вона тримала чимало корів, то я їх пас. Тож і знав, і любив життя на відлюдді. А познайомилися ми з моєю Марією якось на весіллі у Видраниці. У 1991 році – одружилися.

– Ще тоді моя мама була жива, – додає жінка. – Я її доглядала, бо вона дуже хворіла. А коли і її не стало й ніби вже ніщо не тримало в глушині, то не захотілося кудись рушати з обжитого місця. Тепер тим більш ясно, що нікуди звідси не підемо. А куди нам уже? Я розумію, що в мене й менталітет уже «не той» – після такого хутірського роздолля перебудуватися в селі було б непросто – підстроюватися під когось не зможу. Та це ж треба й заново все починати – хату якусь будувати… А ця? Шкода її покидати.

Так і стала Марія хранителькою батьківського гнізда, малої батьківщини, яка, до речі, в кінці 1960-х років, тобто ще до народження Марії, була електрифікована. Без такого «плюса» хтозна, чи залишилася б сім’я Олексюків тут. Свого часу жінка працювала на хімзаводі в Ратному. Так само – й чоловік. А потім їздила на сезонні роботи. Зараз подружжя ще і не на пенсії, і без роботи.  Тож хазяюють на хуторі – мають корову, свиней, домашнє птаство, городи засівають, засаджують. А ще ж ліс – навкруги, то по гриби не треба далеко ходити.

Марія, згадуючи, скільки то колись в окрузі було хат, нараховує їх до десятка. І в кожній – чимала сім’я жила. А от у Видраницьку школу вона, виявляється, ходила… одна.

– Старші люди помирали, – розповідає жінка, – а їхні діти виїжджали звідси – ніхто не залишався. Тож жили тут одні пенсіонери. У перший, другий клас батько мене возив, водив, – розповідає жінка. – А потім  сама добиралася. Колгоспна ферма тут неподалік стояла – мимо неї, навпрошки лісом і ходила. Так само згодом – і на роботу. Бувало, що вночі доводилося вертатися додому, але ж то все – знайомі й сходжені місця, то що боятися…

«А цей дуб батько посадив, як я народилася»

Обійстя родини Олексюків облюбували, до речі, лелеки. Поселилися вони тут, за словами господарів, літ шість тому. Оскільки гніздо звили на електроопорі, то електрики вже два рази його скидали, бо «світло замикало». Але, за словами господарів, бузьки наступної весни все одно прилітають сюди й наново будують собі домівку. Й це, звичайно, втішає, – за повір’ям, щасливий той двір, де є гніздо бузьків. Ось і зараз пара лелек висиджує потомство.

А якщо вже говорити про хутірську екзотику, то серед неї насамперед – старезний дуб з могутньою кроною. Він росте зовсім поряд із хатою, якій скоро виповниться сто. А скільки йому літ? Коли про це зайшла мова, господиня сказала:

– А хто його знає. Батько розповідав, що як він тут будувався, то цей дуб  уже був, до того ж – чималий. Може, йому стільки років, як ось цьому, а то й більше…

Марія показує на ще одного дуба, що височить неподалік від того могутнього велетня, котрий родом навіть не з минулого століття, і говорить:

– Знаю, що цей дуб батько посадив, коли я народилася.

Мисливці за металом в цій хаті вже побували – зірвана чавунна плита й навіть електропроводка.

Жінка, яка вже ніколи, як каже, не покине батьківське гніздо – свою малу батьківщину, говорила й таке:

– Хоч, по правді, я не хочу, щоб мої сини залишилися на цьому хуторі назавжди. Старший, Юрій, і хату тут уже побудував – ростять з дружиною два сини й доньку. Але в них у Видраниці є місце під забудову. І якби не війна, то, може, щось би починали, бо ж то старші діти – школярі. А от молодший наш син, Роман, працює в «Ратнівському аграрії». Він ще не має сім’ї, то хто знає, куди доля  ще заведе.

З Юрієм пощастило зустрітися й від нього самого почути, як йому тут живеться (дружини вдома не було – якраз поїхала у Видраницю, щоб сина-першокласника з ліцею забрати).

– Я спочатку, як одружився, то в приймаках трохи жив – у Жиричах, звідки моя дружина Марія. А потім вирішив тут побудуватися. На природі, можна сказати, живемо.

Те, що для когось глушина, – для Олексюків молодших, як і для старших, – краса. А на хуторі, до речі, можна жити, як і в місті, – з усіма зручностями. Тож якщо колись і побудуються у Видраниці, то з цим, таким рідним, куточком залишаться нерозлучні.

«Колись я прийшов сюди в приймаки»

Того дня їхав із нами в Заіванове і Ростислав Долінчук з Видраниці. Знаючи від старости Василя Лахтюка, що в селі-хуторі живе лише одна родина, а з тих хат, які ще збереглися, – сім пусток, дуже хотіла хоч в одну з них потрапити. От староста й запропонував Ростиславу Тимофійовичу показати обійстя, де він свого часу жив і де й тепер буває, бо ж земельний пай має там – сіє зернові, садить картоплю. Вже в дорозі, їдучи машиною, розпитувала, як же колись лісом, болотами долали чималу відстань:

– Як – пішки… Зимою – в чоботах через сніги, а в теплу пору, коли ще й мокро, то скинув обувку – і пішов.

І от ми на тому місці, де чоловікові все знайоме й дороге, де є що згадати.

– Сам я – з Видраниці, а колись прийшов сюди в приймаки, – розповідає Ростислав Долінчук. – Весілля було – ось у цій хатині. Ще он і кухонька, яка, бачте, ще стоїть, – там весільні страви готували.

В 1980-му це було. Сорок п’ять літ минуло, а все таке пам’ятне й дороге. Бо ж то саме тут у молодої сім’ї Долінчуків народилися дві доньки. І жили вони тут шість літ – аж поки дівчатка до школу не пішли. Тоді й перебралися у Видраницю, де побудувалися. Якраз про ті роки розпитую, коли жили тут, в Заівановому.

– Хазяювали з дружиною, – каже чоловік, –  по дві – три корови тримали. Паші вистачало – прив’язували худобу, хто де бачив. Тесть мій, оскільки був колишній фронтовик – інвалід війни, мав право тримати коня. Було чим город виорати чи сіно привезти. Зараз тут лісом-самосівом все позаростало, а колись болота всюди були – люди викошували. Поля тоді ми не багато мали – то вже, як в незалежній Україні розпаювання почалося, то я взяв тут свій пай.

Але то вже було без дружини, яка, на жаль, рано пішла із життя – став чоловік хранителем її батьківщини. І в хаті буває, яка давно стоїть пусткою, а колись була першим гніздечком молодят. І ми переступили її поріг. За нинішніми мірками, важко уявити, як, по суті, в одній кімнатці жило дві сім’ї, але так було… Не дивно, що Ростислав Тимофійович закриває двері символічно – патичком, який не спинить злодія. Власне, тут уже нема що брати: мисливці за металом в цій хаті вже побували – зірвана чавунна плита й навіть електропроводка. А от на скриню чи кухор, як її тут називають, не знайшлося ласого – мабуть, занадто громіздка річ, щоб винести, та й давно вже вийшла з ужитку, потрапивши в розряд музейних експонатів. Так і стоїть вона, припадаючи пилом, як свідок того, що тут колись було життя. Таким свідком є й колодязь на обійсті, водою з якого ще й сьогодні жаркої пори можна втамувати спрагу.

Волинські