18-річний волинянин Петро НАУМУК: «Мамо, я собі не пробачу, якщо «новенькі» підуть на позицію самі і загинуть»

10 травня 2025 р. 20:07

10 травня 2025 р. 20:07

Втрата юного Героя – болюча рана для рідних, друзів і всієї громади. Але подвиг Петра Наумука – безсмертний!

Такі слова сказав в останній розмові з ненькою юний Герой із села Самари – наймолодший захисник із Ратнівщини, який загинув у боях на Донеччині, захищаючи Україну в складі батальйону «Любарт» полку «Азов»

Мрія із дитинства – бути воїном

Петро Наумук народився 28 травня 2006 року в селі Самари, у родині Петра та Галини Наумуків. Із самого дитинства вирізнявся цілеспрямованістю, патріотизмом і мужністю. Ще школярем мріяв про військову службу та готувався до неї, фізично і морально. Був відповідальним, дисциплінованим і вольовим – як справжній воїн.

І одразу після школи, щоб «заробити кошти на екіпірування», поїхав за кордон. Та не забарився з поверненням – щойно виповнилось 18, одразу подався до лав добровольчого батальйону «Любарт». Пройшов жорсткий відбір до підрозділу полку «Азов» і вирушив на передову із псевдо «Колос».

Просився на «нуль», бо не хотів стояти осторонь

За словами побратимів, Петро був справжнім воїном – не просив полегшення, не уникав складних завдань. Навпаки – сам прагнув бути там, де найважче, бо вважав, що саме там вирішується доля країни. Він розумів, за що іде війна, й вірив у перемогу.

Як так трапилося, що юнак практично одразу після школи опинився на фронті, розказує тато Петро Петрович:

– Ще раніше, до початку війни, Петя говорив, що хоче стати військовим. Ми з дружиною казали, що підтримаємо будь-яке його рішення, але самі думали, що переросте. Ще малий. Передумає. Коли почалася війна, він став ще серйозніше про це заявляти. Наприкінці 11 класу сказав, що вчитися на військову спеціальність не піде, бо тільки час втратить. Закінчить школу, досягне повноліття – і на війну. Друзі, дядьки (він спілкувався з людьми різного віку і дослухався до них) переконували, щоб ішов вчитися у військовий навчальний заклад. За кілька років матиме офіцерське звання. Може, до тих пір і війна закінчиться. А він був категоричний: «Вчитися не піду! То тільки час втрачати!». Після школи одразу поїхав на заробітки. Був в Амстердамі, в Нідерландах. Потім – у Польщі. Ми ще надіялися, що попрацює, поміняються погляди. Не вірили, що одразу, як тільки 18 років виповниться, повернеться і піде на фронт.

Петро Наумук був Петром у третьому поколінні. Його батько Петро. Його дід також був Петром. На жаль, на ньому династія Петрів у цій родині зупинилася…

– Нам багато хто казав: «Нащо ж ви його відпустили?», – підтримує розмову мама Галина Іванівна, – а як ми мали його втримати?! Перечити йому не було сенсу. Петя мені сказав прямо: «Якщо заборонятимете, я все одно піду, але не казатиму, де я і що зі мною, щоб не хвилювалися!». Ми ж не думали, що так швидко закінчиться підготовка і що його відправлять на фронт. Надіялися, що в «гарячі» точки не потрапить, бо ж геть молодий!

Про те, як Петро опинився в «АЗОВі», пригадує його старший брат Олександр. Каже, що з Петею був дуже близький. Як і в усіх, бували непорозуміння, але завжди підтримували теплі братерські стосунки, ділилися один з одним найпотаємнішим.
– Петя подав заявку в «АЗОВ». Через кілька днів йому зателефонували, що потрібно з’явитися на співбесіду і на медогляд. Туди випадкові люди не потрапляють. Там дуже жорсткий відбір – і брат хвилювався, що він той відбір може не пройти. Батьки в глибині душі надіялися, що він його таки не пройде. А, виявилося, що він уже підписав контракт. Умовно процедура проходить так: ти реєструєшся, проходиш підготовку, за результатами відбору обирають найкращих, а тоді вже підписуєш контракт. Петя мені дзвонить і каже: «Я вже підписав. Все одно туди попаду. Так чого зволікати?».

«Я вийшов. Ну, на міні підірвалися, але в цілому все добре»

Друг Геннадій і брат Олександр розповідають, що Петро постійно рвався на нульові найважчі позиції. Про це ще досі говорять його побратими, які дивувалися з відважності і відповідальності хлопця.

– Коли з ним розмовляли по телефону, – пригадує Олександр, – він ніколи навіть натяку на те, що важко, не подавав. Я говорив із ним як з людиною, яка ніби у відпустці була. Якось Петя подзвонив до матері і каже: «Мам, я вийшов. Ну, на міні підірвалися, але в цілому все добре. Міняємо колесо, їдемо далі»! На його першому бойовому виході був важкий 300-й, якому руку відірвало. Петя тільки згодом розказав, що тоді з ним відбувалося. На секунду застиг, але розумів, що не може давати волю почуттям. Вдарив сам себе по обличчю, зібрався. Перемотали побратимові руку і витягнули його. Багато дуже таких моментів довелося побачити… Він же був один із наймолодших в «АЗОВі». Вони всі дуже вмотивовані, знали, що мають робити. Там панувало абсолютне братерство, абсолютна довіра один до одного…

10 листопада, коли у Самарах відбувалися благодійні заходи з нагоди дня села, Петро зателефонував до батьків і розказав, що повернувся з позицій, але завтра-післязавтра буде знову йти на завдання. Це не його бойове чергування, але привезли «новеньких» хлопців. Вони ще не знають місцевості, і він собі не пробачить, якщо підуть самі і загинуть. Зі щемом у серці батьки поблагословили: «Хай Бог тебе береже, синку!»

Більше на зв’язок із рідними Петро не вийшов…

Останній шлях – під сльози, димові шашки та почесну варту

Трагічний день настав 12 листопада 2024 року на Донеччині. Під час виконання бойового завдання – супроводу новоприбулих бійців – Петро потрапив під ворожий обстріл і загинув. Евакуація тіла ускладнювалася постійними атаками, тому забрати Героя з поля бою змогли лише через кілька діб.

24 листопада Самарівська громада зустрічала й прощалася зі своїм Героєм. Після прощання в Луцьку траурна колона зупинялася в кожному селі громади. Сотні людей зустрічали Петра, ставши навколішки, зі сльозами на очах, із лампадками в руках, із димовими шашками та квітами.

Петра Наумука відспівали у Свято-Параскевському храмі. На прощанні з воїном його побратими виконали «Молитву українського націоналіста». Його поховали на сільському кладовищі – під звуки гімну та залпи військового салюту.

…Ніхто і ніщо не замінить батькам їхньої кровиночки. Беруть себе в руки, намагаються триматися.

– Ніби, й відпускає потрохи, – каже мама, – а як побачу його речі, то знову накриває новою хвилею. З фронту прислали коробку з його речами… Усе і скрізь нагадує про Петю…

Та мусять триматися. Примушує не по роках свідома донька Дарина. Вона не може плакати, та має свою реакцію на стрес. Після загибелі брата у пам’ять про нього виклала свої думки на папір. Ними вона і з нами поділилася: «Мій брат загинув на війні, але я не плачу та вірю, що він на небі бачить усіх нас. Та в моєму серці він був, є і буде живим. У моєму серці він буде назавжди. Я ніколи не забуду братика свого. Залишиться він у моєму серці на віки-вічні. Захищав він нас, нашу Україну, всю нашу Батьківщину! Я тебе люблю, Петя!».

На всьому аркуші намальовані сердечка. В окремому сердечку слово «Україна» та ще одне сердечко – біля імені брата.

…Петро Наумук був Петром у третьому поколінні. Він мав би жити і продовжувати рід Петрів. Його батько Петро. Його дід також був Петром. На жаль, на ньому династія Петрів у цій родині зупинилася. Нехай Бог прийме безсмертну душу захисника в свої небесні обителі, а рідним дасть сили пережити горе втрати рідної кровини. Не маємо права забути, якою ціною Україна виборює незалежність!

P.S. Петиція з надання звання Героя України (посмертно) 18-річному воїну Петру Петровичу Наумуку набрала необхідну кількість голосів у понад 25 тисяч – і тепер перебуває на розгляді Президента.

Марія ЛЯХ (газета «Ратнівщина»), Дарина БІЛЬСЬКА.

Волинські