Знову буйно квітує мамина груша і озивається спогадами

11 травня 2025 р. 16:36

11 травня 2025 р. 16:36

Травень – зелений розмай… Цвітуть білосніжно-рожеві садки, квітує бузок, конвалія… Саме цієї чарівної пори, у другу неділю травня ми вшановуємо найдорожчих – наших матерів.

Лину думками, змальовую яскравими барвами образ ангела-хоронителя свого складного життя. Цей допис – данина пам’яті про найріднішу людину, якій завдячую всім, чого досягнула в житті.

7 березня – особливо трепетна дата – день народження мамусі Надії Онуфріївни Пушкарської (дівоче прізвище). Є щось символічне в цьому народженні: весна і мама… Уже понад 20 років, як мама пішла у Засвіти. Та весь цей час ні на мить не забувала і не забуваю ні її лагідного голосу, ні дивовижної усмішки, ні, тим паче, порад….

Мама Надія назавжди мій життєвий орієнтир, ідеал, до якого хотілося б бодай трішки наблизитися. Скільки б нам не було: п`ять чи п’ятдесят, ми завжди потребуємо маминої турботи, ласки, науки. Та інколи, на жаль, втрачаємо найрідніших дуже рано.

Коли настає весна, особливо загострюються спогади… Вже котрий рік поспіль буйно квітує, наче наречена, мамина груша. Цьогоріч вона знову неймовірно квітне. Колись мама придбала саджанець літньої груші-бери. Зараз це розкішне дерево дарує прохолоду спекотної днини, а пізнього літа – соковиті плоди. З літами відчуваю, що повторюю мамину долю. Пережити довелося чимало втрат, важко, виснажливо працювати…

Бог обдарував маму багатьма талантами. Про таких людей кажуть, що вони мають золоті руки і золоте серце. Захоплююсь гармонією і досконалістю особистості мами. Їїмолодість припала на важкі повоєнні часи: голод, розруха. Гідну вищу освіту здобути не вдалося. Але чудово знала польську мову – вчилась з п`яти років. Завжди отримувала подяки, подарунки за відмінне навчання. Згодом польські дитячі пісеньки дарувала улюбленому онучку Андрійку.

Мріяли разом з бабусею мати власну оселю у Володимирі, а не блукати чужими куточками. Хату – велику, простору – вирішили будувати. Це було відповідально, сміливо. Досі, як заповіт, пам`ятаю оце бабусине, а потім мамине: «Хату ніколи не продавай – вона побудована з праці рук».

Будівництво потребувало великих коштів. Щоб оплатити все, треба було тяжко працювати. Мама оволоділа мистецтвом машинної вишивки. Майже цілодобово «творила» різних фасонів комірці та оздоблення до суконь. Орнаменти придумувала сама. Найчастіше це були квіткові, рослинні композиції. Узори ніколи не повторювались. Так поназбирували повні скриньки, неймовірно красивих візерунків. Мама вправно виводила їх на знаменитій німецькій швейній машинці «Zinger», а бабуся продавала – так збирались кошти на будівництво.

Крім хисту до вишивки, малювання, мама була майстернею кравчинею. Одягала себе і мене у вишукані сукні, сарафани, спіднички, костюми, до якихпридумувала оригінальні комірці, пояски, жабо та інші аксесуари. Ексклюзивні швейні речі часто просто дарувала. Азам кравецького ремесла навчилася на курсах крою та шиття, а далі самостійно удосконалювала свою майстерність. Так моя матуся навчила мене найважливішому – опанувати фахові знання можна і без учителів, репетиторів чи навчальних закладів. А якщо це творчі професії, то, звичайно, потрібен хист і талант від Бога…

Майже пів віку пропрацювала мама у медичних закладах. Остання посада – реєстратор у дитячій поліклініці. Медицина – це особливе захоплення, радше покликання. Дипломованим лікарем стати не змогла (знову ж таки через матеріальну скруту). Та вантаж медичних знань усе життя поповнювався завдяки наполегливості, старанності та досвіду, праці серед медпрацівників.

Ще зовсім юною дівчиною розпочала трудовий шлях у Володимирській поліклініці. А завершувала вже у сусідній Львівській області, куди отримав направлення на роботу мій батько. Саме у Червонограді я і народилась. І хоча всі шкільні роки провела у цьому місті, завжди з радістю поверталась до Володимира, до бабусі. Усі канікули проводила у садку, серед квітів, дерев.

Мама ж працювала у дитячій поліклініці. Збирала, вивчала медичну літературу. Так ставала сама собі і своїм близьким лікарем. А ще зацікавилася народною медициною, травознавством. Влітку, восени та навесні збирала, заготовляла лікарські трави, плоди. Отак ми, діти, мали особистого лікаря, кравця. Про кулінарні здібності треба говорити окремо…

Та життя готувало випробування, виснажувало. Здоров`я теж стало давати «збої», хоча мама чудово розбиралась у різних медичних препаратах. У домашній бібліотеці назбиралось чимало рецептурників, довідників терапевта тощо. Все частіше непокоїло серце, нирки… Особисте життя не склалося. Мені виповнилося сім років, коли батьки розлучилися. І мамі довелося взяти на себе усі клопоти: навчати, виховувати дітей, піклуватись про бабусю. Та труднощі долались. Матуся вчила мене і старшого брата Борю найголовнішому у житті – любові до людей і всього живого на землі, шанувати давні звичаї та обряди, рідну мову і пісню. Вчила бути наполегливими і старанними. А ще – пізнавати своє минуле через мандрівки цікавими куточками рідної землі. Замки Львівщини, неповторний Львів, мальовниче Прикарпаття і не менш привабливе Закарпаття, сонячний Крим і столичні архітектурні перлини, Тарасова могила у Каневі, срібне диво – озеро Світязь… Хіба перелічиш усі подорожі, завдяки яким прочитувались героїчні сторінки нашого далекого і близького минулого?!

А тим часом життя не шкодувало випробувань. Мамі довелося пережити втрату найрідніших. Спочатку поховала свою маму – мою любу бабусеньку. Потім раптова смерть брата – дяді Володі. Згорьована, змарніла, повертається до хати своєї молодості, яку будуватиме у Володимирі. Вийшовши на пенсію, продовжувала трудитися біля одинного гніздечка, поратися на городі, у садочку, висаджувати квіти і, звичайно, вишивала. Та горе знову постукало у віконце. Загинув в автомобільній аварії син Боря, що досягнув уже чимало успіхів у спортивно-тренерській кар`єрі та, скільки міг, допомагав нам матеріально. Це був великий удар. Матусине зболене сердечко все частіше нагадувало про себе різким болем.

Знаходила розраду і втіху в онучкові Андрійкові. Даруючи ніжність, ласку. Вчила, як і нас колись, любити людей, працю, навколишню природу, зігрівала ніжною колисанкою, доброю казкою. І досі пам`ятаю, як проводжала нас. Біля хвіртки стоїть простоволоса, наказує глядіти один одного. Лагідна посмішка осяває обличчя, на яке лягли легкі зморшки. Дорога до мами і бабусі була для нас найочікуванішою і найприємнішою у світі. Завжди, як на крилах, летіли до неї.

Та одного разу втомлене серце зупинилося, невтихаючий біль утрати супроводжує мене всі ці роки. Продовжую шукати розради, підтримки у своєї Надієчки. Душа ж бо не вмирає. Так і буде допоки долатиму нелегкий земний шлях.

Білим цвітом плаче у садку мамина груша, прилітають на подвір`я сизокрилі голубочки, цінькають синички. Мабуть, то мамина добра та світла душа продовжує своє життя у щебеті птахів, цвітінні мальв під вікнами. Дякую тобі, рідненька, за ті мудрі уроки доброти, краси, безмірну любов і ласку, що випромінювало твоє золоте серце. Ти – мій оберіг і немеркнуча пам’ять.

Оксана ШЕСТАЛЮК

Волинські