Обрав ім’я для донечки, але загинув за пів року до її народження: історія загиблого воїна з Волині

16 травня 2025 р. 17:19

16 травня 2025 р. 17:19

Захисник Іван Маковецький з Волині загинув на фронті за пів року до того, як народилася його донька. Ще до своєї смерті він обрав для дитини ім’я, але не встиг побачити її усмішку . Його історія - це біль, гордість і незламна любов до України та родини.

Солдат-стрілець 14 окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого Іван Маковецький (позивний «Мак») загинув 18 травня 2022 року поблизу населеного пункту Роботине Запорізької області. Йому було лише 24 роки. Іван мріяв стати батьком. Дізнавшись про вагітність дружини, він вибрав для донечки ім’я - Уляна . Та, на жаль, не дожив до її народження.

«Все, киця, почалося», - сказав Іван у слухавку й вимкнув телефон. Це були останні його слова. Наступного дня, коли Інна повернулася з лікарні, їй повідомили страшну звістку – чоловіка більше немає.

Дитяча дружба з роками переросла у справжнє кохання

Іван Маковецький народився 12 вересня 1997 року на Камінь-Каширщині. Крім нього, у сім’ї зростала старша сестра, з якою Іван мав особливий зв’язок. Вони підтримували одне одного – від дитячих витівок до серйозних рішень. Згодом батьки переїхали до села Щедрогір, що нині входить до Ковельського району. Саме там промайнули дитинство та шкільні роки Івана.

Ще змалку захоплювався історією, тож, коли настав час обирати майбутній фах, довго не вагався - вступив до університету у Переяславі на соціоісторичний факультет. Він мріяв вивчати минуле, розуміти закономірність суспільних змін і впливати на майбутнє.

«З Іваном познайомилася ще у школі. Ми були однокласниками, - ділиться спогадами дружина загиблого захисника Інна. – Між нами зав’язалася щира дружба. Після школи наші шляхи розійшлися: він навчався у Переяславі, я – у Києві, у Національному авіаційному університеті. Але ми постійно були на зв'язку. Ділилися всім – радощами, труднощами, мріями, розповідали одне одному про найпотаємніше. Тоді я й подумати не могла, що між нами виникне щось більше.

А якось Іван приїхав до мене у Київ і сказав, що йде до війська. Він хотів відслужити строкову службу, аби виконати обов’язок перед державою. Він вважав, що кожен чоловік має пройти через це – не лише, як формальність, а як важливий життєвий досвід, який формує характер, дисципліну та силу духу».

Розповідаючи про свої плани, додав, що вона дівчина небайдужа і що хотів би, аби вони були разом. Але, мовляв, зрозуміє, що його служба, триватиме певний час, і якщо Інна не захоче чекати – не засуджуватиме. Та вона вже все вирішила для себе. Почала їздити до нього у частину, що знаходилася у Рівному. Їхні зустрічі були нечастими – тоді саме вирувала пандемія коронавірусу, обмеження, карантин… Але вони примудрялися бачитися, підтримувати одне одного, і той час промайнув швидко.

«Іван цікавився історією, й казав, що росіяни від нас не відчепляться»

Одинадцятого травня 2021 року хлопець демобілізувався. Згодом переїхав до Інни у Київ, влаштувався на роботу, і вони стали жити разом. А одного дня зробив їй пропозицію. Це було несподівано, щиро, без зайвого пафосу – як усе, що він робив. І вона сказала: «Так». У ту мить здавалося, що попереду – ціле життя разом: з родиною, мріями, дитячим сміхом і теплими вечорами.

Вони вірили у майбутнє, яке будували коханням, довірою, щирістю. Хоча Іван у душі завжди був готовий до викликів. Казав, рано чи пізно доведеться взяти зброю до рук і стати на захист країни, бо росіяни так просто не відчепляться. Вивчаючи історію, добре знав, з ким маємо справу, розумів природу загрози й глибину протистояння. Його знання підкріплювали розсудливість і внутрішню готовність – не з примусу, а за покликом серця.

Того лютневого страшного ранку Київ прокинувся від вибухів. «Що це»? – спросоння запитала Інна. «Війна», - коротко відповів Іван і став збиратися до військкомату.

«На той час я вже була при надії, - пригадує Інна. – Просила його не залишати мене, не йти. Але коханий був рішучим. Ще два тижні до вторгнення йому зателефонували з Ратнівського ТЦК та СП, поцікавилися, де він перебуває, і порадили бути на зв’язку. Тоді зрозумів, що це питання часу. Коли побачила, що Іван налаштований серйозно і твердо має намір іти, вмовила його хоч трохи почекати – дочекатися повістки з місцевого ТЦК. А ще разом вирішили: треба виїжджати з Києва додому до батьків, бо дуже переживали за них. Вони живуть біля самого білоруського кордону – було страшно.

28 лютого дісталися села, а вже 2 березня Іван пішов до військкомату. Того ж дня їх відправили до Володимира, у 14 ОМБР імені князя Романа Великого. Все сталося так швидко, що він навіть не встиг прихопити із собою теплий одяг. Я зібрала й передала йому необхідне – одяг, аптечку, дрібні побутові речі. Ми тоді бачилися востаннє».

«Я тоді щиро вірила, що все закінчиться до Великодня»

4 березня він уже був на кордоні з Білоруссю – на Рівненщині. А за кілька днів його підрозділ прийняв перший бій на Житомирщині. Зв’язок із ним раптово обірвався. Рідні не знали, що сталося, не мали жодної звістки, й серце розривалося від тривоги.

«Я тоді щиро вірила, що все скоро закінчиться. До Великодня. Думала, ну ще трохи - і він повернеться. Живий. Усміхнений. Зі своїми звичними словами, з тими очима, що сміялися навіть тоді, коли всім іншим було не до сміху. Напередодні свята поїхала до Києва - зібрати йому речі. Хотіла, щоб був гарний, коли повернеться. Не знаю, чому не купила нові. Було б простіше. Але я хотіла, щоб він одягнув саме ту сорочку, ті джинси. У них він був такий справжній. Мій».

Одного дня зателефонувала незнайома жінка – представилася дружиною побратима Івана. Вона сказала, що з ним усе гаразд, і що невдовзі дасть про себе знати. Лише 13 березня Іван врешті подзвонив.

Виявилось, їхній підрозділ отримав наказ на зачистку одного з населених пунктів. Але коли прибули туди – ворог уже чекав. Потрапили у засідку. Невідомо, скільки хлопців тоді загинуло… Ті, кому вдалося вижити, вибиралися як могли. Інна лише після загибелі Івана дізналася, що той врятував пораненого побратима.

«Після того бою коханий почав називати мене своїм Ангелом Охоронцем. Голос у слухавці тремтів, але він сміявся крізь той страх, який не кожен здатен приховати. «У мене найсильніший Ангел Охоронець, - сказав. - Не знаю, як вдалося вижити. Це точно завдяки тобі. Тепер знаю - все буде добре». Він повторював це постійно. Після кожного виходу, кожного дзвінка. І я вірила. Як могла не вірити? Він був живий. Він був незламний. І в моїй вірі - в його словах - народжувалася впевненість, що так буде завжди. Можливо, саме тому я так довго не могла прийняти втрату. Бо як Ангел може не вберегти? Як може зникнути те, що було сильніше за смерть? Але, мабуть, Ангели не всесильні. Вони - просто ті, хто люблять. Нескінченно. До останнього подиху».

Після Житомирщини були Харківщина, Миколаївщина, Херсонщина. Іван разом із побратимами проходив крізь найгарячіші ділянки фронту. Але саме Запорізький напрямок став фатальним для солдата Маковецького. 18 травня 2022 року поблизу населеного пункту Роботине, його життя обірвалося.

«Я тоді перебувала на збереженні, - згадує Інна. – Іван намагався давати про себе знати, як тільки міг. Попри те, що сам був на передовій і щодня наражався на небезпеку, турбувався більше за мене й за донечку, яку носила під серцем, і якій він уже дав ім’я. Того дня, 17 травня, вийшов на зв’язок. Сказав, що з ним усе гаразд, і що поставить телефон на зарядку. Пообіцяв потім передзвонити. Ми проговорили не більше двох хвилин, як раптово промовив: «Все, киця, почалося», - і вимкнув телефон. Наступного дня мене мали виписувати з лікарні. І з самого ранку безперестанку дзвонили батьки та родичі.

Усі питали, як себе почуваю, наполягали, щоб не добиралась сама – мовляв, за мною заїдуть знайомі, які є у справах у місті. Мене це трохи здивувало, але не насторожило. Коли нарешті дісталася додому, в хаті вже було багато людей. Я все зрозуміла одразу. Ледве вимовила: «Нічого не хочу знати…» - бо серце обірвалося в ту мить. Потім знову й знову набирала номер Івана, але він уже не відповідав. Рідні намагалися обережно сказати мені правду, зважаючи на мій стан. Та я вже й так здогадалась, що мого коханого немає на світі».

Зі слів побратимів, підрозділ Івана потрапив під потужний обстріл з двох сторін. Разом із товаришем він намагався подавити вогневі точки ворога, здійснюючи маневри під обстрілами. Під час одного з таких ривків отримав поранення, несумісне з життям. Його побратиму вдалося вижити. Вранці інші бійці почали шукати малого, так між собою називали Івана, і лише від військових сусіднього підрозділу, які вийшли на розвідку, дізналися, що вони натрапили на його тіло.

Після загибелі сина матір підписала контракт із ЗСУ

25 травня Герой назавжди повернувся у рідне село Щедрогір — його проводжали всією громадою. А вже у жовтні на світ з’явилася донечка Уляна, яку Іван так мріяв побачити, якій сам обрав ім’я.

Рідні та близькі згадують Івана Маковецького як доброго, щирого, життєрадісного хлопця з прекрасним почуттям гумору. Він мав глибокі знання з історії, був всебічно розвиненим і цікавим співрозмовником. А ще був завзятим футбольним вболівальником. Під час трансляцій матчів разом з Інною вмощувався перед екраном - це були їхні особливі миті родинного затишку.

«Він був світлом. Людиною, яка несла радість навіть в окопи, навіть у темряву війни. Побратими казали - з ним завжди було трохи легше, бо знаходив привід для усмішки там, де здавалося - тільки мовчання. Вони інколи дзвонять і просять пробачення. Кажуть: не вберегли. Один із них якось зізнався - тієї ночі, коли його не стало, навіть птахи плакали. А в день похорону, біля церкви, під час відправи, прилетів лелека, приніс чорну стрічку на гніздо й голосно клекотав. Наче прощався».

Після загибелі сина мати Івана - Наталія Маковецька - не змогла залишатися вдома. Її біль і горе перетворилися на рішучість: вона підписала контракт зі Збройними силами України, пояснивши своє рішення просто - хоче бути корисною, хоче боротися за те, за що загинув її син.

Хоч Іван так і не побачив свою донечку, маленька Улянка разом із мамою регулярно навідуються до нього на цвинтар. Інна ніжно і з великою любов’ю розповідає доньці про тата, показує фото та відео, де він усміхнений, живий, щасливий. І вже у свої два з половиною роки дівчинка добре знає, ким був її татусь і як сильно він її любив.

Поховали воїна у рідному селі Щедрогір, у якому на його честь перейменували вулицю. Посмертно Іван Маковецький нагороджений орденом «За мужність» III ступеня та відзнакою 14 ОМБр — «Князівський хрест». Його ім’я назавжди залишиться у пам’яті вдячних українців.

Жанна БІЛОЦЬКА

• Історія 23-річного Героя з Волині Артура Мельничука, який загинув за місяць після того, як потрапив на «нуль»
• Відчував, що не повернеться з війни: історія волинянина, який після полону продовжував боротьбу з окупантами
• За десять хвилин зібрався і пішов захищати Україну: історія полеглого воїна з Волині

Волинські