Одкровення у листах і спогади про село, якого немає – презентація творчого доробку Антоніни Солодухи

16 травня 2025 р. 17:22

16 травня 2025 р. 17:22

«Формулювати думку, доповнювати розповіді описами я навчилася, пишучи листи. За життя їх тисячі відправила адресатам. Тож, напевно, так і відшліфовувала майстерність виливати тексти на папір. З цього починалася моя творчість», – каже Антоніна Солодуха, постійна і багаторічна дописувачка газети «Слово правди», краєзнавиця, яка днями у Володимирському історичному музеї імені Омеляна Дверницького презентувала дві свої книги: «Листи з минулого» і «Вєров – там, де липи шуміли і бук».

Першу із них завдяки сину Роману вона видала невеличким тиражем – лише кілька примірників для своєї родини. Ця книга дуже особиста, адже умістила на сторінках 528 листів – свідків щирого почуття між двома закоханими – авторки та її тоді ще майбутнього чоловіка.

«У 2020 році, одного дня я дістала з великої коробки листи, які були написані майже пів століття тому. Висипала на розстелену у кімнаті ряднину і почала читати. Переповнювали емоції: я і плакала, і сміялася, сум і біль пронизували моє єство. Я їх не дочитала до кінця, адже було дуже багато – майже тисяча. Просто не могла залишити такі щемкі і теплі спомини у тих старих потріпаних часом конвертах. Подумалось, що як мене не стане, ці листи просто викинуть чи спалять. Тому вирішила записати уривки із текстів, доповнюючи своїми коментарями, роздумами, одкровенням, у товсті зошити – і таким чином зберегти на довгу пам’ять», – розповідає Антоніна Володимирівна.

Згодом її племінниця Тетяна із Ковеля та подруга Людмила Гусюк, яка працювала у редакції «Слова правди», прочитавши написане, вирішили, що це цінне надбання і його так не можна залишити, тож узялися набирати на комп’ютері рукописи, які умістилися на сторінках шести грубих зошитів. Роздрукували набрані тексти на аркушах, скріпили, створивши таку собі саморобну книгу. Саме її, а ще флешку з матеріалом згодом син Антоніни Солодухи Роман завіз у Луцьк у видавництво «Надстир’я», де згодом вийшла друком ця щемлива книжка одкровень, хоч і невеликим тиражем.

А влітку 2024 року Людмила Гусюк, знаючи, що Антоніна Солодуха написала спогади про рідне село Вєров, якого уже давно немає на карті району, знову подала ідею її видати, адже це частина історії краю, яку мають знати й пам’ятати нащадки тих, чию малу батьківщину стерто з лиця землі тоталітарною владою, краяни, поціновувачі історії нашого району. Доки Людмила Іванівна набирала текст, Антоніна Володимирівна почала збирати давні світлини у колишніх односельців і їхніх родин.

«Була проведена кропітка робота. Я збирала матеріали в архіві, музеї, державному історико-культурному заповіднику «Стародавній Володимир», особисто зустрічалася з людьми. Звідусіль мені скидали старі фотознімки, також я їздила до родин земляків і переглядала їхні сімейні архіви, обирала світлини, збирала розповіді. Хоча більшість тексту написано з моїх власних спогадів. Я пам’ятаю себе з дворічного віку, добре пам’ятаю своє село, кожну оселю, знаю, хто де мешкав, яку мав вдачу, чим займався. Хоч коротко, та я згадала кожну сім’ю вєровців, описала. Так творилася ця книга», – пригадує авторка.

А спонукало Антоніну Солодуху до відтворення на папері спогадів про щасливе дитинство, батьківський дім з п’ятьма вікнами і долівкою з глини, біленькі хати, білопінні садки, босоногих дітей, криницю-журавля і старезну липу – вільний час та любов до історії краю, яку більше пізнала, відвідуючи університет третього віку, активною слухачкою якого є з 2011 року.

Коли ДІКЗ «Стародавній Володимир» збирав матеріали для друкованого видання «Володимир, яким ми його пам’ятаємо», пані Антоніна надала історію своєї родини, тож залишилися деякі рукописи, які згодом доповнилися додатковими матеріалами, фактами з історії села, спогадами, численними фото… Вона розповідає, що не усі нащадки односельців зберегли старі світлини своєї родини, спалили їх… Сумно, бо вогонь забрав і частину спогадів про цих людей.

«Хтось запитає, як я пишу – а так: коли ночами не сплю, все згадую. Щось відразу записую, щось уже вранці переношу на папір», – ділиться авторка.

У Вєрові Антоніна Солодуха жила до 17 років. Допоки жило саме село, яке у 60-ті роки як неперспективне почала знищувати тоталітарна система. Людей примусили переселятися. Дерева корчувалися, обійстя зносилося, а землі засівали житами. Останню хату розібрали у 1977 році. Багато сімей переїхали у сусідні Селіски, адже села належали до одного колгоспу, родина авторки оселилася у Зорі (Пузові), хтось поїхав у Володимир, Устилуг, Нововолинськ. У 1980-ті роки до знищеного Вєрова почали возити щебінь і гравій. Будували злітну смугу для літаків, які згодом розсівали  над полями мінеральні добрива. Нині, як пам’ятник, на місці зниклого села, стоїть старезна липа.

На презентацію творчого доробку авторки завітали її родина, слухачі університету третього віку, членкині «Союзу Українок», друзі, словоправдівці, щоб привітати з важливою подією, що стала підсумком її скрупульозної праці і виходом у світ її другої книги, просякнутої любов’ю до кожного куточка рідної землі і цінної для краян, адже зберігає пам’ять про минуле. Із щирими словами до Антоніни Солодухи звернулася Любов Нестерук, головна спеціалістка відділу культури і мистецтва, яка подякувала за любов до Володимирщини, уміння «чути голос часу та повертати його нам – у слові, спогадах, фактах», і побажала міцного здоров’я, натхнення та нових краєзнавчих звершень.

Відео з презентації дивіться за посиланням , або відсканувавши QR код.

Авторка Валентина ТИНЕНСЬКА

Фото і відео Ірини ДУЗІНСЬКОЇ

Волинські