Батько і син Віктор та Олександр Бурдаки з Волині віддали своє життя за Україну

17 травня 2025 р. 12:10

17 травня 2025 р. 12:10

Такими молодими й мудрими запам’ятають Віктора й Олександра Бурдаків всі, хто їх знав.

...«Батько воює і я буду!», – поставив усіх рідних перед фактом Олександр. І на сільському кладовищі могили Героїв – поруч

До повномасштабної війни любо було бачити Богові й людям, як Надія та Віктор Бурдаки із села Седлище Любешівської громади, що на Камінь-Каширщині, оберегами своєї сім’ї шанують любов та злагоду. Все в них робилося до ладу. Невдовзі планували святкувати новосілля в хаті, яку глава сімейства з синами Олександром та Русланом збудували за три місяці, – настільки беручкими хлопці вдалися до роботи.

Два роки перед тим батько й мати посадили неподалік вимріяної хати сад, накопавши в лісі дичок. Кожне деревце господар прищепив своїми руками, а неподалік викопав ставочок, запустив у нього рибу, а внучатам на втіху купив човен.

Щоб захистити той свій домашній рай у рідній країні, 24 лютого 2022 року 55-річний Віктор Бурдак із друзями – Андрієм Михальчуком, Юрієм Власюком, Сергієм Стефанюком, Романом Клямаром – пішли у військкомат.

«А хто ж як не я, десантник, воїн-афганець, атовець, навчить хлопців воювати?» – вговорював він дружину не плакати. «Батько воює – і я буду!», – мовив через 21 день потому 33-річний Олександр.

…Віктор і Олександр Бурдаки повернулися додому «на щиті». На сільському кладовищі їхні могили поруч. Ця публікація – на честь Героїв, родини, світле життя яких воістину – незабутнє.

«Я двічі зустрічала свого Віктора з війни…»

Якби не росія, цьогоріч 3 жовтня Надія і Віктор Бурдаки раділи б 35-ій річниці свого весілля.

«З Вітею ми вперше побачилися у восьмому класі. Зі свого села Волиця я приїхала з друзями в Седлище, щоб запросити однолітків на шкільне свято. Після нього седлищевські старшокласники зачастили на танці в наш Будинок культури. Перші почуття продовжилися в романтичних листах, котрі Вітя писав мені, навчаючись в Пінському зооветеринарному технікумі, а відтак я чекала його з армійської служби, яку він проходив, воюючи в Афганістані в складі 103-ї Вітебської десантної дивізії після навчання в Фергані. Ні Вітьові рідні, ні його друзі не знали про це. Він заспокоював батька й матір від зайвих хвилювань вигадкою про армію в Німеччині, а мене – словами кохання в листах із пекла війни. Через два роки, в квітні 1987-го, я зустрічала коханого на вокзалі в Луцьку. Казала собі, що ніколи не відпущу цього статного красеня в голубому береті зі своїх обіймів», – не перестає сяяти повагою до коханого кожне слово Надії Бурдак.

Відпустила, бо не змогла ні вговорити, ні стримати плачем, як чоловік мовчи виносив думку йти в АТО. Вдруге провела судженого на війну 19 січня 2015 року.

«Мамко, в мене все добре», – казав, телефонуючи поміж боями та обстрілами, й ні словом не обмовився про важке поранення, вже й коли повернувся додому. Про те, що ледь вижив, дружина дізналася від бойового Вікторового побратима.

Для родини Бурдаків їхні земляки присвячують вірші

…Знову на луцькому вокзалі зустрічала свого демобілізованого воїна 25-ї Дніпропетровської десантно-штурмової бригади в травні 2016-го. Був таким, яким вона покохала його в юності: усміхненим, спокійним, надійним! Пані Надія з великою повагою каже, що всіма чеснотами чоловік удався в свого батька Івана Петровича – простого водія, мудрість якого днями хотіли слухати діти, внуки та й усі люди, котрі його знали! Гордиться свекром словами: «Один такий був на мільйон!»

Схожі на батька, як дві краплі води, вродою, гідністю і золотими руками вдалися їхні сини – Саша і Руслан. Свого часу Олександр Вікторович вивчився на будівельника в Рівненському національному університеті водного господарства та природокористування. Служив в армії, працював за кордоном, а як одружився, то ладен був небо зі зорями прихилити до дружини Альони й синочків Дмитрика і Романа. Хлопчики, як і тато, народилися весняної пори: 28 квітня Дмитрові виповнилося 11 років, а Романка 26 квітня  вітали з чотириріччям.

Руслан Вікторович, як і батько, після армійської служби працював у райвідділі внутрішніх справ у черговій частині Любешівського РВ УМВС України, потім – на посаді очільника відділу паспортного столу – капітана міліції Віктора Бурдака згадують офіцером, чоловіком слова і діла. З 2003-го року його мудрість і порядність настільки вирізнялися на посадах інспектора, начальника відділу державної охорони природно-заповідного фонду природного національного парку «Прип’ять – Стохід», що місцеві поетки Зоя Пасевич, Галина Парфенюк описали віршами долю загиблого 55-річного Героя-колеги!

«Мої ноги не хочуть переступати поріг рідної хати…»

«Вікторе, не залишай мене, будь вдома, ти ж можеш не воювати», – мовчазно плакала жіноча душа, віщуючи невідворотно лихе. З другого дня війни до 9 травня 2022 року головний сержант Віктор Бурдак був призначений командиром 3-го відділення 4-го взводу охорони. Досвідчений десантник-атовець став воістину незамінним вчителем новоспечених добровольців: спершу – на території громади, відтак – на Рівненському та Володимирському полігонах, де його в складі 14-ої окремої механізованої бригади імені Романа Великого було призначено командиром стрілецького відділення. 1 липня, перед відправленням на фронт, Віктор Іванович отримав триденну відпустку і найрідніші, забувши про все на світі, насолоджувалися щастям бути разом в отчому домі.

Пані Надія щохвилини чекала дзвінка з «нуля», наче Великодня.

Господар повагом викачав із вуликів мед, пригортав до грудей внучат. Здавалося, не міг наговоритися з синами, невісткою, не відпускав з-перед очей дружину, вкотре обходив обійстя. Вспів кілька разів порибалити з Дмитриком і обійти мальовничі місця біля села, а перед від’їздом вирішив зустрітися в Луцьку з друзями-«афганцями». Сипав до них жартами, прощаючись, всіх обійняв. Біля Свято-Троїцького собору подружжя ще довго годувало голубів. Так Віктор утретє збирався на війну й лише дружині зізнався: «Мої ноги не хочуть переступати поріг ні рідної хати, ні своєї батьківщини» – і пішов під Бахмут із незмінною усмішкою на вустах. З тої миті пані Надія щохвилини чекала дзвінка з «нуля», наче Великодня.

«Ти ж знаєш, мамко, що я не здамся в полон, бо – десантник»

Чоловік телефонував, але здебільшого зв’язку з пеклом спершу – на Донеччині, а за тим – на Харківщині – не було. Щоб не засмучувати дружину, Віктор Іванович зазвичай намагався перевести мову на домашню роботу й у коротких розмовах дорожив спогадами про те, що вийшов на заслужений відпочинок, аби ростити внуків. Не судилося...

За два тижні до першої страшної звістки неподалік хати, наче підкошений, упав виноград, посаджений руками господаря. Забивався в кутки його вірний пес Граф і моторошно вив, як ніколи раніше. В сон Надії Василівни прийшла небачено заплаканою за життя її покійна мама… Тим часом на Харківщині Віктор Бурдак на псевдо Єгер із побратимами готувався до чергового завдання поблизу села Мале Веселе. Сказав про це дружині, не без тривоги чомусь додавши: «Ти ж знаєш, мамко, що я не здамся в полон, бо – десантник».

10 вересня 2022 року біля села, яке вважалося порожнім, на два українських БТР звалився шквал обстрілів. Ворожа засідка впритул розстрілювала і дострілювала два екіпажі українців. Із п’ятнадцяти захисників дивом вдалося вижити трьом бійцям-волинянам. Олександра Руднічка зі Сарненської громади Рівненської області в тому нерівному бою росіяни взяли в полон, в якому він пробув майже два роки і п’ять місяців – його повернули з російських лабет 5 лютого 2025 року.

…Віктор Бурдак залишив по собі нетлінним спадком родині добре ім’я чоловіка честі та високі нагороди: медаль «За бойові заслуги», «Учасник афганської війни», «За звитягу», «Учасник АТО», «За участь в антитерористичній операції», «Ветеран війни», орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно), а колектив відділу державної охорони природно-заповідного фонду природнього  національного парку «Прип’ять – Стохід» ініціював електронну петицію про присвоєння звання «Герой України»

Віктору Івановичу Бурдаку (посмертно), яка набрала необхідні 25 тисяч голосів...

«Тату, не йдіть, підемо ми…»

Так казали батькові Олександр і Руслан Бурдаки, як дізналися про його рішення стати воїном, а 16 березня Сашко, провівши дружину й дітей до кордону, лише й мовив: «Я не можу більше сидіти вдома, коли батько «там»», – і повернувся у військкомат.

– Словами не переказати те, що я відчувала в душі. До нестями щодня хотілося говорити з ним, та розуміла, що на «нулі» – не до розмов, і що в сина – своя сім’я, і йому хочеться почути найперше голоси своїх дітей. Тому про його солдатські будні мені більше розказувала невістка Альона, – тужить вдова і згорьована ненька.

Олександр Бурдак проходив службу в 53-ій окремій механізованій бригаді імені князя Володимира Мономаха. Доля повела його батьковими слідами: старший сержант Олександр Бурдак на псевдо Бур 67 днів боронив Бахмут. За тим воював у рядах 451-го окремого піхотного батальйону, що в складі 141-ої окремої піхотної бригади ЗСУ. Був незамінним другом у найважчих боях. Як загинув батько, то мати й плачем, і сваром, і молитвою просила Сашка, щоб він скористався правом бути вдома. Не спішив, хоча й обіцяв, що напише рапорт, але переймався всіма, хто воював поруч. Мріяв, що 3 квітня приїде додому в відпустку на своє 36-річчя...

…27 березня 2024 року материнське серце раптом защеміло до болю. Не помилилося. В ту хвилину, як її Олександр, оператор БпЛА, запускав безпілотник, на нього стався скид із ворожого дрона...

Побратими зуміли доправити Сашка з осколком у голові до місця надання невідкладної допомоги, а опісля – в запорізький госпіталь. Лікарі боролися за його життя 9 днів. Поруч найдорожчого були мама й дружина. Сашко, може, й чув, якими щирими словами вони вітали його з іменинами, як просили жити, та сказати нічого не зміг. Уранці 4 квітня серце молодого Героя зупинилося. Старший сержант Олександр Бурдак посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

P.S. Наче промінці спішать до дідусевого двору, в обійми бабусі, на човен до дядька Руслана ще маленькі Дмитро і Роман Бурдаки. Поки що пустує дім, недобудований старшим та молодим господарями, та пані Надія каже, що на їхню честь вона із молодшим сином зробить у ньому все так гарно, як вони всі разом мріяли до війни. Коли ж буває в Луцьку, то неодмінно годує голубів на тому місці, де вони милувалася птахами-символами миру й любові! Востаннє зі своїм Віктором…

Леся ВЛАШИНЕЦЬ .

Волинські