Чуже село стало «моїм». Думки волинської журналістки

17 травня 2025 р. 18:42

17 травня 2025 р. 18:42

«Тішуся, що ще раз дочекалася краси улюбленого бузку – він цвіте вже й на тих деревцях, котрі сама посадила».

– Їдете в своє Любче? – каже жінка, займаючи місце в автобусі поряд зі мною. Ми вітаємося з попутницею.  А її питання – риторичне, відповіді воно не потребує. Хоч, по правді, раніше, коли я чула такі слова, то мені, навіть заперечити хотілося: те, що їду  в Любче, – це так, а що у «своє», то в такому статусі – моя рідна Переспа. Хіба може хтось не погодитися з тим, що найдорожче село, де минуло дитинство, юність, звідки людина пішла у життя?

А в Любче тодішнього Рожищенського району я прийшла в невістки. Тут – коріння мого чоловіка, а, значить – моїх дітей, які свого часу в баби Степаньки й діда Микити проводили шкільні літні канікули й багато що взяли із цих своїх сільських сторінок, – без краплі сумніву можу сказати, що ті «сторінки» їм запам’яталися на всі подальші роки. Вже давно нема моїх свекрів, пішов рано із життя мій чоловік Микола. Не  стало і його єдиної сестри, яка  до 2015 року залишалася хранителькою обійстя.

А от коріння моєї сім’ї таки тут. І так уже склалося, що настає весна – й починається сезон моїх поїздок сюди. Тішуся, що ще раз дочекалася краси улюбленого бузку – він цвіте вже й на тих деревцях, котрі сама посадила. Хоч і ті, кущі, які застала більш як пів століття тому, коли прийшла сюди в невістки, посаджені матір’ю мого чоловіка, а пізніше вже й ним самим, теж ще тішать.

Багато хто в Любчі, мабуть, дивується з того, що я ще засаджую, засіваю тут грядки – це ж так нерентабельно, якщо підсумувати всі затрати. І з цим не посперечаєшся. Тому й не вдаюся до такого фінансового аналізу. Приємним компліментом були мені слова, які почула колись від свого любченського сусіда Володимира Омельчука: «Василівна, поважаю вас за те, що не покидаєте землю». Мовляв, якби всі вирішили, що картоплю не варто садити, бо її простіше восени купити, то звідки б вона взялася на тому базарі? Зізнаюсь, тепер я такого компліменту не заслуговую – вже чотири роки картоплі не саджу. На моїх грядках – лише городина, й то не вся і тільки в тій кількості, щоб  можна було дати раду. Адже буваю в Любчі один день на тиждень – такий «ліміт» встановила сама собі, зважаючи на свої літа.

За життя моїх свекрів, коли їм доводилося хазяйнувати на 25 сотках, в садку кожен клаптик був засаджений – де не можна було зайти з конем і зорати – перекопували лопатою. Тепер там росте… трава. А ще з невмолимою швидкістю насівається чистотіл – його мій чоловік свого часу сам привіз із Копачівського лісу, «бо ж то така помічна рослина», як писали знавці лікарських рослин. Микола посадив чистотіл, звичайно, не на грядці, а на льосі, де він нікому не заважав, але ця рослина-агресор швидко сама проростала там, куди вітер заносив її насіння. Не кажу вже про те, що в садку «поселилася» така ж агресивна бузина.

Ой, не сподобалося б це моїм свекрам, які знають ціну землі, – за Польщі великі гроші платили, відриваючи, як мовиться, від рота, щоб докупити ще трошки – до приходу перших совєтів мали десять десятин. За нової влади все пропало. Добре, що на тому й скінчилося, бо за ту землю та ще й за хату, накриту бляхою, можна було й на Сибір, в якусь Воркуту загриміти з клеймом куркуля.
Коли навесні все довкруж хати зазеленіє, то за цим обрамленням не так видно, що вона, як і людина, невмолимо старіє. Збудували свекри будинок ще в кінці 1930-х  років, тож неважко прикинути, що до століття його вік добирається. А що зараз, по суті, він стоїть пусткою, то ця «старість» особливо відчутна.

…Торік у негоду на одній із яблунь, відчахнулася й впала на землю велика гілка, на якій вже була зав’язь плодів (воно й не дивно – стовбур старого дерева давно з дуплом). Не стала просити сусіда, щоб зрізав ту гілку: побачивши, що вона не до кінця відламалася, подумала, що, може, вистачить їй поживи, аби зав’язь не опала. І знаєте – вистачило! На осінь достигли яблука. «От уже як навесні побачу, що гілляка всохла, тоді доведеться її зрізати», – вирішила. А вона взяла й знову зацвіла, хоч тримається на дереві, як мовиться, на волосині.

Дивлюся на цю гілку й ніби бачу саму себе. Вже давно мене в Любчі ніщо не тримає, а я все не можу відірватися від цього села – від того стовбура споминів, яким воно стало для мене більш як за пів століття. Майже занепало обійстя, але від цього воно для мене – не менш дороге.

Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України.

Волинські