Після загибелі сина матір встановила на його честь каплицю

20 травня 2025 р. 14:32

20 травня 2025 р. 14:32

«Як сьогодні пам’ятаю його слова: мамо, я живим у полон не здамся», – ділиться спогадами про сина Сергія Гавуру Любов Андріївна, і додає, поки вона молилася за нього у церкві, він лежав смертельно поранений.

Навідник старший солдат 115-ї ОМБр Сергій Гавура з Володимира загинув 27 серпня 2022 року на Донеччині, виконуючи бойове завдання.

Народився та виріс захисник у селі Зимне. Закінчив Володимирський агротехнічний коледж, де здобув спеціальність механіка. Навчання довелося перервати через строкову службу у війську. А продовжував здобувати освіту у Львівському аграрному університеті.

Улюбленим захопленням  Сергія була  техніка, любов до якої прищепив батько, котрий працював трактористом. У дитинстві син часто їздив з ним у поле, де, сидячи у нього на колінах, вчився керувати транспортом.

Сергій Гавура деякий час  пропрацював у Центрі професійної освіти майстром виробничого навчання за спеціальністю «тракторист». Згодом став завідувачем майстерні в агротехнічному коледжі. Одружився, у шлюбі народилося двоє синів. Аби забезпечити родину, став їздити на заробітки спочатку Україною, згодом вирушив до Польщі. У 2015 році, ставши на захист України, воював у складі Львівської ОМБр. Під час бою отримав поранення та контузію і потрапив до  військового шпиталю. На фронт повернувся аж у 2022-го.

«Син був із тих, хто останню сорочку віддасть,- щирий, добрий, а ще володів відмінним почуттям гумору, – продовжує ділитися спогадами про сина Любов Андріївна. – Любив посидіти на березі річки чи озера з вудкою, а коли починався сезон грибів, йшов до лісу. До слова, ліс манив його ще з п ’ яти років, щоправда, далеко не заходив, але з порожніми руками ніколи не повертався. Навіть, перебуваючи на війні у 2015 році, знаходив вільну годину, аби наловити риби хлопцям та назбирати грибів».

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Сергій не став чекати на повістку, а добровольцем пішов у військкомат, звідки потрапив на Донеччину у складі 115-ї ОМБр. «Йду заради дітей», – пояснив своє рішення рідним.

Про те, що коїться на фронті, не розповідав. А там було справжнє пекло, з якого не кожному вдавалось вийти живим. Кількість загиблих та поранених з кожним днем зростала,  а от транспорту, на якому можна було здійснювати евакуацію, критично не вистачало. Сергій у розмові з матір’ю якось зізнався, що дуже зрадів, коли вдалося відремонтувати автівку, яку залишили на узбіччі. На ній вони з хлопцями мали можливість пересуватися та вивозити хлопців. А ще завжди повторював, що живим у полон не здасться.

Любов Андріївна каже, що у кожному поколінні її рідні гинули на війні. Під час Першої світовій – дід, у Другій – рідні дядьки, теперішня війна забрала сина . «Нині покійний чоловік також брав участь у сирійській війні у складі радянських військ, у якій був важко поранений і отримав інвалідність», – каже вона.

Перед загибеллю Сергій побував удома у короткостроковій відпустці, під час якої відвідав могили бабусі й дідуся. А коли їхав на фронт, кілька разів повертався, аби обійняти матір, ніби відчував, що це їхня остання зустріч. Тоді Любов Андріївна помітила у його очах сльози.

Сергій Гавура загинув на Донеччині поблизу селища Опитне Покровського району разом із капітаном уродженцем села Згорани Ігорем Чоботаном. 27 серпня вони вирушили на бойове завдання, їхня машина наїхала на міну. Двоє побратимів отримали важкі поранення, Сергієві з Ігорем вижити не вдалося. Про їхню загибель рідні дізналися 5 вересня.

«Син кілька днів не давав про себе знати, і в мене виникли погані відчуття, якими поділилася зі знайомою. Та намагалася заспокоїти. Однак материнське серце не обдуриш, – каже Любов Андріївна. –  Того дня у гості завітала донька Оксана з чоловіком, і тихо промовила: «Матусю, більше немає твого Сергійка». Не одразу зрозуміла, про що вона, а коли почало доходити, що має на увазі, вперто відмовлялася сприймати страшну правду. Згодом дізналася, що доньці зателефонувала невістка, котра не наважилась повідомити мені жаливу звістку».

До сороковин жінка була ніби між двома світами. Не могла ні їсти, ні пити, не було сил навіть піднятися з ліжка. А коли, зрештою, наважилася встати і поглянути на себе у дзеркало, жахнулася. Звідти на неї дивилася сива та почорніла від горя незнайомка. Упродовж кількох днів її густе кучеряве волосся посивіло й стало випадати.

Щовечора, сидячи на кухні із запаленою свічкою, Любов Андріївна тихо молилася. А коли на очі набігали сльози, хтось або щось давало про себе знати тихим стукотом. «Сину, я не буду плакати », – шепотіла у темряву, і одразу все стихало. Інколи легенький, ледь відчутний вітерець ніжно торкався плечей. Вона знала – це Сергій її обіймає, як любив обіймати за життя.

Зі слів Любові Андріївни, син після загибелі часто приходив у снах. Якось напередодні сороковин наснився, як разом із загиблим побратимом Ігорем Чоботаном підіймалися на потяг. Ігор йшов попереду, Сергій – за ним. У руках тримав торбину з речами, які поклала йому у могилу. Обернувшись, посміхнувся, й зник у вагоні. Після цього єдиний раз приходив уві сні з покійними батьком та дідусем. Жінка сподівається, що вони там разом.

На згадку про сина Любов Андріївна власним коштом звела каплицю на території Юріївської церкви.

Поховали Сергія Гавуру на Федорівському кладовищі на Алеї Слави. Йому назавжди 45.

Жанна БІЛОЦЬКА

Волинські