«Мій чоловік ішов на завдання, яке назвав квитком в один кінець» - історія загиблого Героя з Волині

22 травня 2025 р. 15:56

22 травня 2025 р. 15:56

Роман Куява з села Хотешів Волинської області, який заради захисту рідної землі повернувся з Польщі і добровільно став на захист України , загинув під час мінометного обстрілу поблизу Торецька на Донеччині . Його рідні понад пів року сподівалися на диво, вважаючи зниклим безвісти, та нещодавно отримали підтвердження про загибель героя.

Спогади про воїна опублікувала газета «Полісся» .

Сум і біль не встигають загоюватись у серцях камінь-каширців, як знову надходять звістки про втрати наших оборонців. Війна вкотре вирвала з лав патріотів українського народу ще одного захисника — відданого, щирого, відважного. У боях за Батьківщину поліг Куява Роман Михайлович із Хотешова. І хоч не довгим був його бойовий шлях, він встиг проявити мужність, вірність присязі та любов до рідної землі. Воїн загинув, тримаючи стрій, заради нашого спокою, майже рік тому, поблизу Торецька на Донеччині.

Довгі місяці чекали у Хотешові на добру звістку про те, що Роман живий, сподівалися, молилися… Рідні полеглого військовослужбовця увесь час не втрачали надії, а тепер лише болісна туга оповила їхню оселю, де ще вчора жевріла маленька надія на чудо. 6 серпня 2024 року боєць не повернувся із рубежів оборони — з тієї лінії, де кожна хвилина стає вічністю, шансом захистити тих, хто чекає на тебе вдома. Від того скорботного літа його ім’я значилося серед зниклих безвісти.

До моменту широкої фази війни Роман Куява, як і багато українців, шукаючи заробітку та кращого життя, перебував у Польщі. Та запальна вдача патріота не давала йому спокою на чужій землі. Він не зміг залишатися осторонь у той час, коли на рідну землю ступав ворожий чобіт.

«Як це так, що мої односельці зводять укріплення, будують оборонні споруди, а я не беру в цьому участі?», — згадує слова свого молодшого брата Ростислав Михайлович .

Патріотизм, що горів у ньому, не дозволив бути пасивним, тож Роман повернувся в село, приєднався до згуртованої громади і разом з друзями чергував на блокпостах, ставши частиною місцевої оборони.

— Коли Роман повернувся, мене охопила гордість і водночас страх. Він був для всіх нас прикладом. Увійшовши у пекло війни, брат не відступив. Його впертий характер і готовність йти до поставленої мети у вогні зіткнень стали частиною незламної оборони. Він не думав про себе, не міг сидіти вдома, поки інші вирушали в бій, — ділиться спогадом Ростислав Михайлович.

Тернистий шлях у лавах армії для солдата розпочався в квітні 2024 року. Він обрав службу у сотій бригаді, щоб разом з багатьма своїми односельцями нищити ворога. На той час наші захисники тримали оборону на одному із найзапекліших напрямків — поблизу Торецька.

Після навчального полігону солдата-гранатометника відправили на передову, де земля здригається від вибухів, де і досі тривають нестерпні випробування на межі неможливого. Та, на жаль, захищаючи цю місцевість, Роман загинув внаслідок мінометного обстрілу.

За кожною історією полеглого воїна захований цілий всесвіт переживань, любові і, зрештою, болю, що обірвалися разом із його життям. Слова дружини Романа, Оксани , — щемливе свічення того, як важко прийняти втрату.

— Мій чоловік був дуже відповідальний перед своїми побратимами. Завжди тримав слово, допомагав їм, підтримував. Але лише один з них відгукнувся на наше прохання, коли не стало Романа і ми розпочали пошуки… Одразу після завершення бойового злагодження у навчальному центрі я помітила, як змінився Роман. В його очах горіла іскра і не згасала ні від втоми, ані від страху. Перед своїм останнім виходом «на нуль» ми довго говорили по телефону.

Здавалося б про все і ні про щось конкретне. А десь глибоко в душі я відчувала, що він ніби прощався, бо мав завдання, яке, як казав, скоріше за все, стане квитком в один кінець… Усі наші свята, побачення і спільні дати, супроводжував дощ. Немов природа сама ставила крапки у важливих моментах сімейної історії. І навіть у день прощання на кладовищі небо не витримало — сльози дощу падали разом з людськими, розділяючи з близькими той невимовний біль, — розповідає пані Оксана.

На цьому боротьба із ворогом для цієї родини не завершилася. Дружина Оксана Куява теж служить у ЗСУ і продовжує місію свого чоловіка — боронить рідну землю.

Жертовний вчинок земляка ніколи не буде забутий, бо він став частиною великої перемоги, яка ще попереду. Слава і вічна шана Герою, спокій його безсмертній душі, а його близьким — сили і підтримки у важкі часи скорботи.

• Брати з Волині загинули в одній бригаді з різницею в півтора року
• Майстер зі шкіри став медиком на фронті: спогади про воїна Степана Цимбалюка з Волині
• Обрав ім’я для донечки, але загинув за пів року до її народження: історія загиблого воїна з Волині

Волинські