Переселенка знайшла прихисток на Волині: «Мені вже нема куди вертатися – в Мирнограді все розбомблено»

24 травня 2025 р. 18:38

24 травня 2025 р. 18:38

Наталія Олексіївна: «Наташа привела мене в цю хату, і я вже в ній залишилася…».

Наталія Демічева, яка, рятуючись від війни, покинула Донеччину і знайшла прихисток у Замшанах, що на Ратнівщині, не почувається тут людиною тимчасовою. Посудіть самі – поселилася жінка не в чужій хаті, а – у власній, яку придбала, тільки но приїхавши сюди, і зразу почала на обійсті, «де років десять ніхто не орав, не садив», порядок наводити. Звичайно, непросто починати життя, по суті, з чистого аркуша. Але, судячи зі слів Наталії Олексіївни, такі добрі люди, яких зустріла у волинському селі, допомагають прижитися на новому місці

«Виходить, я теж – «ждунка», бо ще торік аж до серпня сиділа в прифронтовій зоні»

Оскільки Наталія Демічева приїхала на Волинь із Покровського району Донецької області, то найперше розпитую, про 2014 рік, коли почалась АТО: «Це, мабуть, уже й тоді війна зачепила?».

– На щастя, – пригадує той час жінка, – в нас тоді ще спокійно було. Бойові дії йшли в основному під Донецьком й до нас не докотилися. Тож наше життя не зазнало якихось змін. Син працював на шахті: він – електрослюсар за спеціальністю. І я – при шахті: на водонасосній станції роботу мала. Біда прийшла в повномасштабну війну, коли й наш Мирноград почали обстрілювати. Молодь покидала місто. Хто в Польщу поїхав, хто – в Німеччину. І невістка з тринадцятилітнім сином теж вирушила за кордон. А залишалися тут в основному старші люди. Знаю, що таких «ждунами» називають, маючи на увазі, що чекають вони приходу росіян. Виходить, я теж – «ждунка», бо ще торік, аж до серпня, сиділа в прифронтовій зоні. Легко приліпити клеймо, поки сам не переживеш ту ситуацію. Люди, особливо – старші, просто не хочуть (бояться!) покидати все, що було нажито за життя. І я сиділа до останнього. Бо ж то як було – кожну ніч, о 2-й годині починалася стрільба й тривала з перервами – до 3-ї, а потім стихало. От і думаєш, що якось минеться. Та де там… У серпні 2024 року було вже безперервне бахкання. Ось тоді син Євген, сказав: «Мамо, бери гроші і їдь звідси – знайди хоч якийсь дах над головою, бо ракета в наш будинок влучить (дім був – на чотири сім’ї, житло одержали свого часу від шахти) і залишимося ми без нічого.

16-го серпня Наталія Демічева ще була на роботі. В кінці зміни начальник дільниці, як пригадує жінка, сказав їй: «О, Олексіївна, хотів вам телефонувати, щоб ви вже не виходили на зміну. Але якщо вийшли, то  вийшли…». Шахта закривалася, воду не треба було качати. 18 серпня жінка вирушила в дорогу. Останньою краплею було таке:

– Коли в моєму квітнику перед будинком військові гармату поставили й перестрілка почалася з обох сторін, то вже не можна було там залишатися.

«У мене в сумці лежало п’ять тисяч доларів, які тримала на купівлю хати»

Звичайно, цікавлюся, чому саме на Волинь вирішила їхати Наталія Олексіївна? Жінка каже:

– На шахті, поряд із насосною станцією, був гараж, де солдати військової частини, яка розташувалася тут, ставили свої танки. Якось розговорилися з ними про те, що мені, певно, треба буде шукати якесь безпечніше місце. І от вони порадили Волинь, бо були якраз з цього краю мобілізовані. Мовляв, там такі люди, що не скривдять. Розказала про це синові, й він в інтернеті знайшов три хати, виставлені на продаж, – ось цю, в Замшанах, де тепер і живу, а ще дві – в Поворську Ковельського району та Радошинці – Камінь-Каширського.

Одне слово, їхала Наталія Олексіївна з таким наміром, щоби зразу купити житло. Ще в потязі дорогою до Ковеля зателефонувала жінці з Поворська. Та її зустріла на вокзалі, але, як мовиться, операція купівля-продаж не відбулася – не зійшлися в ціні:

– Треба було заплатити сім тисяч доларів. А у мене в сумці лежало тільки п’ять тисяч доларів, за які могла купити хату. І – все… Дзвоню Наташі, яка продавала житло в Замшанах. Мовляв, буду їхати до вас. А це вже – шоста чи  сьома година – день до вечора добігає. Питаю, чи ж ходять автобуси до Замшан. Заспокоїла вона мене. Сказала, що в селі на зупинці чекатиме   син, а вона під’їде. І от я на автобусній зупинці в незнайомому селі. А в сумці – п’ять тисяч доларів, які мала на купівлю хати. Для когось – це, може, й дрібниця, а для мене – великі гроші… Слава Богу, зустріч відбулася. Наташа привела мене в цю хату, і я вже в ній залишилася на ніч. Правда, все допитувалася, чи ж таки буду купувати і попросила мій паспорт – сфотографувала. Це мене трохи покоробило, тож не втрималася: «Наташа, я ж – не якась шахрайка!». Хоч і її можна зрозуміти – перший раз мене бачила. Розійшлися ми на тому, що я вибір зробила – ні в яку Радошинку, щоб побачити третій варіант, вже не поїду, бо нема в мене грошей, аби кататися. Наташа навіть трохи зменшила ціну, то я ще й холодильника змогла зразу купити.

…Ми сиділи в цій хаті, де Наталія Олексіївна живе вже дев’ять місяців. Жінка верталася до того дня, коли вперше переступила її поріг, – розповідала, що вже зроблено тут ще торік для того, аби можна було жити («це ж попереду була зима!»), що ще чекає своєї черги. Грубка була несправна – та ж Наташа порадила майстра, який привів її до ладу. А потім і до колодязя дійшло – оскільки з нього давно ніхто води не брав, то була вона застояна. І на це знайшлися майстри, заплатила їм – почистили криницю, зробили накриття над нею. Одне слово, до всього переселенка підходить не як тимчасова мешканка, а як справжня господиня. Старі, вже з дуплами, дерева довелося зрізати. А щоб посадити картоплю, землю, яка багато літ облогувала, після оранки й культивування ще вручну не один день сама, з копачкою в руках, вичищала від бур’янів.

«Що я, баба, без мужика зроблю на сільському обійсті?»

Ми ходили по подвір’ю, де стоїть той, донедавна занедбаний, а тепер приведений до ладу колодязь, де на одній грядці зеленіють кущики малини, які жінка посадила ще торік восени, а на другій – підростає цибулька.  Наталія Олексіївна розказувала, що не тільки петрушки, гороху насіяла, а й  квіток, зокрема чорнобривців. А ще посадить помідори, перець – це вже ближче до колодязя, щоб зручно було поливати. По суті, переселенка почала життя з чистого аркуша. Їхала сюди, нікого не знаючи. Втішало хіба те, що, як казали солдати з Волині, тут люди добрі – «такі, що не скривдять».

– Люди тут справді хороші, – говорить жінка. – Це я відчула ще торік, як тільки сюди приїхала. Якось поралася біля хати. Аж їде дорогою чоловік на возі. Порівнявся зі мною й чую таке:  «Мені сказали дати вам картоплі». І два мішки бульби вивантажив. А навесні ще мішок привіз. А молода жінка (Маша, як назвалась, коли ми познайомилися) торік восени привезла і картоплі, й перцю солодкого, й сала. Навесні знову забезпечила мене салом – я його пересмажила й маю  смачні шкварки до супу, борщу.
Наталія Олексіївна називала багато імен тих «хороших людей», без яких на новому місці їй було б дуже важко. Особлива вдячність – Андрієві, «який живе через хату»:

– Що я, баба, без мужика зроблю на сільському обійсті? Та нічого! Дякую Богу, що є такий  добрий чоловік – він і дерева старі позрізував, допоміг хащі розчистити. А як треба було картоплю тепер посадити, то знайшов чоловіка із тракторцем. Знаєте, в себе, в Мирнограді, я хазяйнувала на трьох сотках городу (земля належала чотирьом сім’ям, котрі мали квартири в будинку, але ніхто не хотів в землі колупатися). Навіть трошки картоплі посадила. Так було й торік. Але сталося так, що врожаю не збирала.

Сусіди, які протрималися в прифронтовій зоні ще довше за мене, копали бульбу й мали що їсти…

Чи ж є думка, щоб із часом, як закінчиться війна, таки додому повернутися? Коли про це зайшла мова, Наталія Демічева сказала:

– Мені вже нема куди вертатися – в Мирнограді все розбомблено, дах нашого будинку завалився.

Як читає жінка, що там зараз робиться, то це тільки додає «плюсів» до того, яким правильним було її рішення про переїзд у безпечніше місце. Зрозуміло, що вирушала в дорогу, взявши тільки документи, гроші й найнеобхідніші речі. Все, що було в квартирі, залишилося там. «Але ж майно – діло наживне, а життя – одне, його не вернеш».

Наталія Олексіївна має пенсію. Оскільки це – три тисячі, на які не розженешся, тим більше – на новому місці, то жінка з перших днів свого життя в Замшанах  старається підробляти, якщо є така можливість. Торік у  вересні ходила до місцевого підприємця малину перебирати, потім – гриби чистити. Влітку, сподівається, знову знайдеться якась робота.

«А син мій служить у війську, поки що в нього – навчання на полігоні»

Про сина Наталії Демічевої зайшла мова, який відправив матір на Волинь, аби «знайшла хоч якийсь дах над головою».

– Коли в Мирнограді стало вже неможливо залишатися, то Євген переїхав у Покровськ, де живе його теща, – каже Наталія Олексіївна. – Він був там до останнього. Дочекався, що вже й виїхати не було чим. Тоді сів на велосипед і подався в місто Родинське, що за десять кілометрів від Покровська. Хотів і далі, до Добропілля, так само добиратися. Але я його стримала від цього, бо ж то ще двадцять кілометрів. Пощастило йому – вдалося зупинити автобус, який йшов на Дніпро. 3-го грудня він був уже в мене, в Замшанах. Але минули субота й неділя й син сказав: «Мамо, що я буду тут сидіти – поїду на шахту в Шептицький ( нова назва Червонограда Львівської області. – Авт. ).

Виявляється, ще будучи в Покровську, молодий чоловік налагодив зв’язок із керівництвом однієї з шахт, де потрібні були електрослюсарі. Директор навіть сказав, що бронь можна одержати. Але до цього не дійшло. Після того, як побував у відділі кадрів, медкомісію пройшов й одержав скерування на короткотермінове навчання в учкомбінат, йому сказали, що треба з’явитися у військкомат й стати на облік. Тоді й мобілізували його.

– Спершу син був на полігоні на Рівненщині, – розповідає Наталія Олексіївна, – а зараз – на Львівщині. Поки що в нього – навчання, а що буде завтра – не знаю.

Тож до тих турбот, з якими пов’язане життя переселенки на новому місці, додалася ще й тривога за сина:

– Знаю, що багато хлопців з нашого Мирнограда ще після 2014 року перейшли на сторону «днр». А мій Євген завжди був за Україну. Працював на шахті, ніколи не ховався від призову й казав: «Як викличуть у військкомат, то піду воювати». І Євгена викликали – в Дніпро возили на медкомісію. Та психолог щось його забракував. Може, тому що він – занадто спокійний. До того ж під час строкової служби в Криму був у прикордонних військах, а брали стрільців, артилеристів, то він не підходив…

Наталія Олексіївна показує знімки сина, зроблені на полігоні. Той, де син – серед лісу, жінка прокоментувала:

– Прислав  Євген мені це фото й написав: «Мам, дивись, який тут мурашник!». Романтичний він у мене, природу любить…

У молитвах жінки, звернених до Бога, – прохання, щоб швидше закінчилася війна, щоб її син, всі, хто сьогодні боронить Україну, повернулися додому живими-здоровими.

Волинські