Якби вони могли підняти чоловіків із могил, то носили б чорну хустку до кінця віку… Думки волинської журналістки

24 травня 2025 р. 19:07

24 травня 2025 р. 19:07

«Жінка, у якої війна забрала коханого, має право на щастя. І це не означає, що вона забула чи зрадила свого Героя» (Фото ілюстративне).

У ранковий час у міській маршрутці, як у вулику. Тісно і гамірно. Одні лучани їдуть на роботу, інші – на навчання чи ринок…

Переді мною сіли дві жінки. Обом десь так трохи за 60. Моложаві, доглянуті. На колінах – чималі пакунки. Очевидно, їдуть з ринку. З пакетів однієї виглядають соковиті стебла цибулі, іншої – ревеню. Напевне ж, старі знайомі, які не бачилися давно, бо згадують спільних колежанок, їхніх дітей. І раптом чую: «А ти знаєш, чоловік Галининої доньки загинув, десь на Донеччині. Поховали торік. Гарний був хлопець. Дбав про сім’ю. Галина його хвалила, а її донька Оксана так любила. Щороку ж по закордонних курортах возив. Але 40 днів минуло після похорону, а вона вже скинула чорну хустку. Отака-то любов».

Зізнаюся, я не дуже й здивувалася почутому. У нас, українців, чомусь прийнято осуджувати тих, хто не дотримується трауру. Мовляв, зневажають традиції, норми християнської моралі. Тож вдова, поховавши чоловіка, має закритися у чотирьох стінах, плакати, тужити, не дозволяти собі усміхатися і махнути рукою на свій вигляд. А ще – повинна ходити лише в усьому темному, бо ж – у жалобі. Якщо ж одягнеться яскраво, підфарбує губи, то шепчуть услід: «О, певне, вже знайшла заміну чоловікові. Нащо б так фарбувалася? Для кого?». А, боронь Боже, ще й побачать десь на вулиці з букетом, чи світлину, яку виставила у соцмережах, на якій вона усміхнена і з макіяжем – захейтять. Виллють на її голову відро брудної води.

Писатимуть, що точно когось знайшла, зрадила чоловіка… І ніхто чомусь не задумується, що, можливо, яскраво одягнувшись, нафарбувавшись, жінка виливає горе, кидає виклик усім нам, суспільству. Її душа кричить: «Не треба ворушити ще свіжу рану, жаліти мене! Я хочу бути, як усі!».

Але люди чомусь вважають, що знають як має поводитися вдова, і забувають, що ми різні і кожен переживає горе по-своєму. Хтось – плаче, не має сил усміхатися, а хтось, тамуючи біль у серці, не показує його, замикається у собі або ж навпаки – протестує, як уміє: грубіянить, свариться. Що ж до чорної хустини, яку начебто обов’язково слід носити рідним покійного, хоча б 40 днів, то це наше, надумане, правило. Суворих церковних приписів щодо цього нема. Як твердить відомий український священник і блогер Олексій Філюк, усе залежить від особистого вибору людини. За його словами, жалоба за покійним має тривати 40 днів, а далі – хто як хоче.

– Слово Боже говорить: «Не сумуйте за померлими, – цитує священник. – Прийде час – і ви з ними обов’язково зустрінетесь». Тому н осити чорний одяг чи ні – питання вашої індивідуальності. Хочете, носіть жалобу 9, 40 днів, рік. Хочете, то навіть на другий день ходіть без хустки і траурних атрибутів. Господь не хоче, щоб ви все життя були в жалобі.

Словом, не осуджуйте вдів загиблих Героїв, які змушують себе виходити до людей, жити звичним, нормальним життям чи знаходять нове кохання. Адже, думається, їхні чоловіки не хотіли б бачити їх нещасними. Жінка, у якої війна забрала коханого, має право на щастя. І це не означає, що вона забула чи зрадила свого Героя.

…Людмила Ващеня із села Туричани, що на Турійщині, як ніхто інший розуміє вдів. Її Іван загинув ще під час АТО на Луганщині.

– Мені було 42 роки, як стала вдовою, – розповідає. – Уже трохи пожила. А багато дружин загиблих воїнів залишилися без чоловіка зовсім молодими, з маленькими дітками на руках – у 20 – 25 років. Їм ще жити і жити, ростити дітей… А без сильного чоловічого плеча це нелегко. Знаю по собі. Мої діти ж росли без батька. Тому й не осуджую тих, хто після смерті чоловіка виходить вдруге заміж.

То, може, варто прислухатися до цих слів, забути про стереотипи, які засіли у наших головах: як правильно треба жити вдовам, скільки днів бути у траурі, як вдягатися, і не заважати бути їм щасливими?

Волинські