«Війна – це біль, а не романтика»: історія волинянина, який пройшов пекло та став опорою для побратимів

25 травня 2025 р. 07:53

25 травня 2025 р. 07:53

Війна - це не героїчні картинки з соцмереж, а щоденна боротьба за життя, біль втрат і неймовірна сила духу. Володимир Чепа з Волині двічі пішов на фронт, пройшов пекло боїв, отримав важкі поранення, але не зламався - і сьогодні допомагає іншим ветеранам у Нововолинську.

Про воїна пише газета «Наше місто» .

На долю 34-річного воїна, а нині працівника управління ветеранської політики Нововолинської міської ради Володимира Чепи випало стільки випробувань війною, що у його чорній, як смола шевелюрі і бороді, повинно бути сиве волосся. Але рятують, напевно, поліська загартованість, сільське трудове виховання. Народився у мальовничому селі Турія колишнього Турійського району, закінчив Туропинську школу.

Разом зі старшою сестрою рано втратили батька, і до сьогодні завдячує вихованню і турботам, які взяла на себе бабуся Пелагея Семенівна. Але й привертає до себе відразу увагу відкритістю, добрими синіми очима й українською мовою-літературною, без повторень, образною, відчувається у нього великий словниковий запас.

– Звідки у тебе таке мовне багатство, що й письменники позаздрили б?

– Це все завдяки зусиллям старшої сестри Тетяни , вчителя української мови та літератури школи села Обенижі Турійської громади. Після закінчення луцького ПТУ пішов служити в армію, а проходив службу у тоді ще 51-й бригаді, – продовжує Володимир, – мав за честь носити військову форму, коли бригадою командував Валерій Залужний . Після демобілізації працював у ресторанному комплексі “Турійське подвір'я”.

А вже через кілька місяців війна покликала юнака у свої нещадні випробування. У 2014 році по повістці був мобілізований знову у 51 — уу бригаду. Механік-водій танка ще все пам'ятав, бо минуло лишень кілька років, як тут служив: були ще знайомі командири, цей же батальйон, ці ж стіни. Але всі ми добре пам'ятаємо і тривогу тих часів: нестачу всього в армії, добровольців і кілька бойових бригад, серед яких і 51-ша, які врятували державу.

Кілка днів відвели на бойове злагодження на Рівненському полігоні і ось танкова рота Володимира вже прикомандирована до 72-ї бригади. Тепер це, як і наші 14-ша і 100-та бригади, одна з найбойовитіших і носить ім'я Чорних Запорожців. Тоді у 2014 році підрозділи 51-ї бригади були найбільш бойовими й вмотивованими, і їх прикріпляли до багатьох інших частин.

– Важкий то був період для держави, людей, армії, — продовжує Володя, — але вистояли. Біля села Хмельницький на Луганщині ми зайняли вигідну позицію на висоті, закопалися разом із самохідними артилерійськими установками. Добряче дошкуляли ворогові впродовж кількох днів, але й нас вже засікли. Тоді не було стільки дронів, як сьогодні, але у рашистів – необмежений запас снарядів і мін, тому лупили цілодобово. Оперативна обстановка склалася така, що ми були вже в оточенні – попереду рашисти, позаду сепаратисти. Але з оточення нас вивів тоді майор Михайло Драпатий , нині вже генерал-майор, командувач Сухопутних військ ЗСУ.

Голос здригнувся у співрозмовника, замовк на кілька хвилин і проковтнув сльозу, бо згадалися нелегкі місяці після демобілізації у 2015 році. Важко було морально, психологічно відійти від тодішньої війни. Та й не було ще в ті часи стільки спеціалізованих психологів, системи підтримки воїнів. Доводилося у багатьох кабінетах папірцями доводити комусь щось, щоб стати учасником бойових дій. Врятували молодість, знайомство з майбутньою дружиною, турбота про доньку. Моя мама Гулечко Раїса Василівна постійно молилася і плакала, коли я був на війні. ЇЇ молитви мене рятували.

– Війна де тебе застала?

– У Польщі, на так званих заробітках. Разом з дружиною Юлею працювали на виробництві, пов'язаному з випуском корейських автомобілів. Керівники зібрали українців і запропонували тут прихисток нам і нашим родинам, які ми заберемо з України. Ми з Юлею першими подякували й відмовилися. Польський товариш Кшиштоф зі сльозами на очах просив забирати дитину і родину й переїжджати до нього. Ми відмовилися і дружина настоювала, щоб швидше їхали в Україну.

Був шокований на переході в Угринові величезними чергами жінок з дітьми, та й чоловіків не бракувало, які їхали від війни в Європу. Але ще більше був шокований, коли ввечері 25 лютого прибув у наш військкомат і побачив у тисячу разів більше чоловіків під його стінами. Я на час війни був у першій черзі мобілізаційного резерву, і після дзвінка у частину, вже на другий день отримав форму, забезпечення, припис до екіпажу і поїхав на війну. Я мчав в Україну не владу захищати. Для мене Україна, і це мовлю не високопарно, це моє село, дружина і діти, спогади, родина, дитинство, моя бойова участь в АТО, друзі.

Миколаївщина, згодом Бахмутський напрямок. Найбільш найнебезпечніші ділянки фронту – там був екіпаж Володимира Чепи. Останній його бій був одним з найжорстокіших.

— Підтримували піхоту, – згадує Володя, — знищили кілька ворожих БМП, двома влучними пострілами навіть замасковані у лісосмузі, але й нам перебили гусеницю. Відстрілявши по ворогові снаряди, евакуювалися до наших піхотинців і вже в їхніх окопах відбивали рашистські штурми. Спочатку отримав поранення в ногу, але ще ніч протримався, а вже другого дня були ще два важкі поранення думав не виживу. Але побратими перев'язали, виручили. Цей бій і до сьогодні стоїть перед очима: моя позиція біля дерева, ворожа БМП, яка косить все спареними гарматою і кулеметом.

Далі були евакуація, до десятка госпіталів, майже стільки перенесених операцій. Отримав другу групу інвалідності, але наш герой служив і далі не в бойових частинах. З гіркотою згадує Володимир півроку служби у Нововолинському центрі комплектування і соціальної допомоги. Йому, людині, котра двічі стала на захист держави, віддала здоров'я, отримавши важкі поранення і не полишила ЗСУ, в очі окремі люди кидали репліки - ідіть ви воювати, обзивали нецензурними словами, а у цивільному житті, напевно, одягали вишиванку на свята, а зараз ходять у церкву. Боляче ветерану від цього і палять душу такі слова і ставлення.

– А що тебе тримає у цивільному житті. Ти такий впевнений, спокійний, врівноважений, мудрий?

– Родина, дружина, донька Каміла і син Аскольд , бойовий досвід. Побратими, військове братство. Ти стопроцентно знав, що побратими зліва і справа тебе прикриють. Це той, хто воює дистанційно, романтизує війну, а війна це - спрага, голод, іноді оточення, тижнями немитий, бруд, твій друг - мокрі серветки. Найболючіше втрата побратимів. Дуже позитивно мотивує, коли є зв'язок з рідними й ти чуєш у трубці їх голоси. Це така підтримка, яку словами не передати.

Володимир Чепа сьогодні успішно пройшов конкурс на посаду спеціаліста Управління ветеранської політики. По іншому й не могло бути, бо ще у 2015-2016 роках він пройшов те, з чим стикаються інші ветерани: довідки, листи з частин, довідки з госпіталів. Він з ветеранами працює як рівний з рівними, звичайно, у повному взаєморозумінні й співпраці з колегами. Впевнений, що і тут він знайшов чесне застосування своїм життєвим принципам.

• Вижив після трьох поранень - і повернувся в стрій: історія «Лиса» з 14 ОМБр
• Отримав поранення, але допоміг побратимам: волинський нацгвардієць розповів про «бойове хрещення» та евакуацію під вогнем
• «Скид впав за пів метра»: як волинський офіцер Роман Вареник пройшов війну та повернувся до громади

Волинські