Батько 6 дітей із Волині Євген Головчак: «Мушу йти на війну, бо коли росіяни прийдуть сюди, то знущатимуться над тобою і малими»

25 травня 2025 р. 17:06

25 травня 2025 р. 17:06

Наймолодшій доньці Світлані було лише 11 місяців, коли тато пішов на війну – тепер їй тяжко збагнути, чому він не з нею.

«Заспокойся, не плач, скоро буду вдома, я ж у тебе – везунчик». – Це були останні слова, які я почула від свого Женіка, – каже Любов Головчак, чоловік якої віддав життя за Україну. – Ми розмовляли з ним вранці 8-го жовтня – того ж дня він загинув… Без батька залишилися шестеро неповнолітніх дітей – синів і дочок подружжя Любові та Євгена Головчаків

«Те, як ми познайомилися, вперше зустрілися, це – незвичайна й романтична історія»

Наше спілкування з пані Любою почалося з того, що жінка розповіла про їхню з Женіком, як вона найчастіше називала свого чоловіка за життя, любов:

– Те, як ми познайомилися, вперше зустрілися, це – незвичайна й романтична історія. Згадую про це завжди зі щемом у душі. Він служив у морфлоті, в Криму, разом із моїм двоюрідним братом. Родич і дав йому, на його прохання, мій контактний номер. Той, хто пам’ятає ті роки – початок 2000-х, знає, що дві секунди телефонної розмови були безкоштовні. За цей час можна сказати: «Привіт, як ти?». І ми цим користувалися. У нас було дев’ять місяців заочного знайомства. За цей час вже багато довідалися один про одного і про плани на майбутнє. Женя казав не раз: «Я приїду – й ми одружимося»…

Герой Євген Головчак на псевдо «Бармак». Фотоколаж: 14 ОМБр імені князя Романа Великого.

Євген Головчак, до речі, народився в українському Криму. Коли йому було п’ять років, його батьки переїхали в село Криничне тодішнього Маневицького району. Звідси й на строкову службу йшов.

А ось Люба, по суті, заради того, щоб була більша ймовірність зустрітися з ним, покинула своє рідне село Кортеліси, що на Ратнівщині у прикордонні з білоруссю, й приїхала до Луцька.

Зареєструвалася в центрі зайнятості,  там дали їй направлення в училище, де вона здобувала фах бармена-офіціанта. Дівчина навчалася й працювала.

– Мені було все одно, де вчитися, – каже жінка, пригадуючи цей період свого життя. – Думка була лише про те, що за якийсь час побачуся з Євгеном. Закоханість вже була. І, коли ми зустрілися, я не розчарувалася: що очікувала, те й мала наяву. Це було у вересні 2006 року, а в червні 2007-го ми офіційно зареєстрували шлюб.

Весілля вони не справляли. Ніби наперед знали, що в них буде велика сім’я, яка потребуватиме чималих вкладень. Люба, як зараз пригадує, мало сиділа з дітьми вдома. Їх доглядала мати Євгена, а вони з чоловіком їздили в Польщу чи ще кудись, щоб заробити грошей, бо то добудовувалися, щоб  поліпшити житлові умови, то треба було мати кошти, аби зібрати дітей до школи, як попідростали. А ще ж хазяйство тримали. Євген сам трактор змайстрував, обробляв ним не лише свій, а й людські городи.

«Я так не зможу – мушу йти на війну»

Бувало, що Євген їздив на Київщину й працював там на пилорамі. Коли почалася повномасштабна війна, він  якраз повернувся додому. З перших днів чергував на блокпостах, облаштованих біля села.

–  Йдучи з дому, Женя завжди ставив машину в напрямку на дорогу, щоб, у випадку чого, я могла вивезти синів і дочок в безпечніше місце. Він свого часу і навчив мене їздити на автомобілі, – пригадує жінка. – По правді, коли староста села принесла чоловікові повістку, то в мене був шок. У нас же  – шестеро неповнолітніх дітей!

І не забрала, до речі, той документ. Але ж як тільки староста пішла, додому нагодився Женя. Коли я сказала йому про візит представниці влади й про мою реакцію на повістку, то почула від нього: «Я так не зможу – мушу йти на війну, бо коли росіяни прийдуть сюди, то будуть знущатися над тобою й дітьми. Ти маєш мене підтримати». І в мене не було іншого виходу – я, хоч з плачем, болем, прийняла вибір чоловіка. Він сів у машину, наздогнав старосту й забрав повістку.

Це було 26 лютого, але мобілізацію все відкладали, бо вже багато людей набрали (про це повідомляли в групі у вайбері). І тільки 7 березня Євгена  Головчака викликали у Ківерцівський  військкомат. Він зібрав необхідні речі  й поїхав. Дружина його проводжала.  Не обійшлося й без сліз.

«Не плач, – заспокоював її чоловік. – У мене ж є посвідчення, що я – багатодітний батько. Мене десь тут, у тилу, залишать. Але піти, відмітитися я мушу».

– А того ж дня, – розповідає вдова, – Женя зателефонував і сказав, що їде на Володимир. Я почала допитуватися, чи він показував своє посвідчення. Він запевнив, що – так.  Але, як виявилося, із нашого села було троє багатодітних чоловіків, і ніхто з них не пред’явив у військкоматі документів, які засвідчували це. Євген був в артилерії. Він не признавався, де саме знаходиться.
Це вже тоді, коли після його загибелі прислали мені речі, документи, то я дізналася, що він був  у найгарячіших точках і під Києвом, і на Харківщині, Херсонщині, Донеччині…

Через три місяці, зрозумівши, що Євген – на передовій, а про те, що в нього є шестеро неповнолітніх дітей, він нікому так і не говорив, його дружина  найняла адвоката й почала добиватися, аби чоловіка повернули хоча б на територію Волинської області.

– Але я програла, – каже пані Люба, – і перший суд, і другий – апеляційний.  Бо, як мені пояснювали, на той час, як він був мобілізований, закон про відстрочку призову для багатодітних батьків ще не вступив у дію.

Жінка пригадала й таке. У травні Євген був десять днів удома – вона добилася, щоб його відпустили у зв’язку з тим, що найстаршому синові, Віталію, робили операцію на нозі. Дружина просила чоловіка, щоб не вертався в частину. Мовляв, тобі за це нічого не буде – в тебе ж шестеро неповнолітніх дітей. Але у відповідь чула одне: «Як я не поїду? Там – мої побратими!»  Можна лише поміркувати, що, якби тоді Євген Головчак не зробив такий  вибір, то зараз був би живий. Але, видно, «у Бога на кожного з нас – свій план…».

«Побачила, що до мене з нашого подвір’я йде чоловік у військовій формі, і  тоді моє серце… впало»

– Сім місяців – з березня по жовтень 2022-го – я жила й не жила, – повертається думками Любов Головчак до тих днів, коли чоловік був на війні. – Зазвичай, дуже любила ходити по ягоди, гриби, а то відмовилася від цього заняття. Все здавалося, що піду до лісу, а там не буде зв’язку, і Женя не додзвониться до мене. Востаннє ми розмовляли 8 жовтня. Він подзвонив вранці. Я дуже плакала, бо дві доби не виходив на зв’язок, а тут нарешті почула його голос. Була буквально в істериці, а чоловік каже:

«Заспокойся, не плач, скоро буду вдома, я ж у тебе – везунчик». Ми домовилися з ним, що він зателефонує мені через два дні.
В понеділок. 8 жовтня був дзвінок від заступника його командира: «Пані Люба, можете скинути мені повторно всі документи – закон набрав чинності, тож Євген післязавтра буде вдома». Я так і зробила…

– Зазвичай, дуже любила ходити по ягоди, гриби, а то відмовилася від цього заняття. Все здавалося, що піду до лісу, а там не буде зв’язку, і Женя не додзвониться до мене.

А ось від чоловіка вже більше не було вісточки. Він загинув в день їхньої останньої розмови, якраз тоді, коли жінка надіслала документи в частину й уже мала надію, що скоро зустрічатиме свого Женіка вдома. Зараз її мучить думка, що, може, все склалося б по-іншому, якби вона цього не зробила саме в той день. Ще довго не покине її такий спогад:

– Пішла, прихопивши телефон, на город, капусту вирізувати – за роботою, думала, буде легше – не панікуватиму. Але, коли в якийсь момент глянула на хату, то побачила, що до мене з нашого подвір’я йде чоловік у військовій формі, і тоді моє серце… впало. Бігла назустріч і все питала: «Він – живий?», «Він живий???» – «Ні, його поранення було несумісним із життям», – почула у відповідь.

Життя Євгена Головчака обірвалося біля села Петропавлівка Куп’янського району Харківської області. З того часу, як каже жінка, почався новий відлік її життя. Старші діти розуміють, що батька нема, а ось найменшенькій – Світлані, котрій було лише одинадцять місяців, коли тато пішов на війну, важко це пояснити. І в той же час, за словами пані Люби, саме ця дитина, напевно, послана їй Богом для того, щоб вона не здавалася:

– Якби не Світлана, яка завжди зі мною, то не знаю, як все пережила б.

«Хто пробував їсти цю «кашу», яку я їм, той не осудить мене»

Ось уже другий рік Любов Головчак й четверо менших дітей живуть у селі Тростянець на Ківерцівщині. Двоє старших залишилися з бабусею, матір’ю їхнього тата, в рідному Криничному. Стосовно цього жінка сказала:

– Коли Євген ще був живий, то говорив мені: «Якщо зі мною щось станеться, то я хочу, аби ти купила собі хатину й спокійно там жила з дітьми». Я сердилася на нього, бо не допускала й думки про те, що «щось станеться». Але з часом, коли чоловіка справді не стало, зрозуміла, чому він так мені казав. Свекруха відмовилася від своєї частки грошової виплати по втраті сина на користь онуків. Я їй казала й кажу, що нам нема чого ділити, – вона назавжди залишиться для мене матір’ю мого чоловіка, бабусею наших із Євгеном дітей. Але в той же час розумію, що тепер, коли її сина нема, я для неї – ніхто. Дякую долі за такого чоловіка, яким був мій Женя. Я була за ним, як за кам’яною стіною, і ось тої «стіни» уже нема. Мені самій треба йти далі заради синів і дочок, яким потрібно бачити не сльози мами, а її усмішку. Я купила будиночок у Тростянці. А ще придбала квартиру в Луцьку – на майбутнє для дітей. Катя, яка навчається в обласному ліцеї з посиленою військовою підготовкою, вже зараз користується цим житлом…

І, нарешті, – те, про що, за словами жінки, не можна промовчати, бо «все таємне колись стає явним»:

– Знаєте, за якийсь час після загибелі Євгена я зустрілася з осудом людей. Одні говорили, що я нажилася на смерті чоловіка. Інші обурювалися, як я так можу. Це вже з приводу того, що я хочу мати підтримку і пробую влаштувати нове особисте життя. В мене з’явився інший чоловік. Ми – не одружені, але живемо в цивільному шлюбі. Ось це дехто найбільш і засуджує: «Як вона так може – встати і йти далі?». Хочу сказати одне з цього приводу: «Хто пробував їсти цю «кашу», яку я їм, той не осудить мене» і не здивується, що я хочу мати опору, захист і для себе, й для своїх дітей.

…Любов Головчак в 34 роки стала вдовою. Хоч жінка не любить, як зауважила, слова «вдова», бо «всі, хто втратив на війні своїх чоловіків, назавжди – дружини Героїв, таке звання – навіки». А ще пані Люба говорила з болем:

– Нас в інтернеті обговорюють. Пишуть, що ми – мільйонерки. Думаю, ніхто тих мільйонів не хотів би, тільки б їхні сини, чоловіки, брати були живі.

Впевнена, що всі, хто втратив на війні рідну людину, маючи хоч якісь гроші, частку їх віддають на потреби наших бійців. Я особисто знаю багато таких жінок (і не тільки поміж удів, а й дружин нинішніх захисників України), котрі не сидять, склавши руки, а тим більш – не п’ють,  не курять (і таке можна почути!), а допомагають наближати Перемогу.
І пані Люба, долучаючись до благодійності, донатить, ніколи цього не афішуючи, бо «добрі діла – не для того творяться, аби хтось сказав, яка ти – молодець. Просто треба розуміти одне: якщо воїни там, на передовій, складуть зброю, то ми покладемо голови тут».

Катерина ЗУБЧУК , заслужений журналіст України.

Волинські