Де колись на Волині жили жирафи і вірян зустрічає Бог-Отець, або чому Олиці пощастило

27 травня 2025 р. 16:16

27 травня 2025 р. 16:16

Олика святкує відновлення історичної справедливості: 23 квітня їй повернули статус міста. З населенням чотири тисячі мешканців це, вочевидь, найменше місто України. Але не кількість жителів має значення: родове гніздо князів Радзивіллів береже багаті пласти історії та унікальні архітектурні пам’ятки. Серед них – колегіальний костел Святої Трійці, костел Петра й Павла і справжній діамант – Олицький замок.

Про Олику вперше мимохідь згадує ще Іпатіївський літопис, описуючи битву між претендентами на київський престол, що так і не відбулася. Першим записаним у документах власником міста був Ленько Зарубич. Згодом Оликою володів литовський гетьман Петро Монтигердович Білий. Далі вона перейшла до його доньки Ганни, потім – до онуки, також Ганни, і, як її посаг, перейшла у власність до роду литовських магнатів Радзивіллів, у якій лишалася аж 400 років. І з кожним роком набувала все вагомішого значення.

Олиці пощастило, бо її власники прагнули не просто насолоджуватися життям, а й лишити щось по собі. До їхнього спадку, що діждався і наших часів, належить, зокрема, розкішний колегіальний костел Святої Трійці. Зведений на морених дубах найгарніший бароковий храм Волині тягнеться до неба на 30 метрів, а під землю простягається ще на три поверхи вглиб. Під долівкою храму, у величезній крипті, спочивають останки більше 140 представників магнатського роду й місцевої знаті. Деякі з поховальних кімнат стоять опечатаними вже багато століть: поховані там люди померли від інфекційних хвороб, тож навіть науковці не наважуються потурбувати їхні останки й ризикнути випустити назовні стародавні недуги.

На вході до колегіального костелу вірян зустрічає сам Бог-Отець. Його скульптурне зображення у центрі фасаду розташоване таким чином, що мовби зазирає в очі – а може, і простісінько в душу – тим, хто прийшов до храму, закликає і благословляє їх. Над ним – розкішний барельєф «Коронація Діви Марії серед хмар та ангелів». На фасаді можна побачити чотири великі скульптури святих і одну маленьку, на вигляд дитячу – самого фундатора костелу князя Альбрехта.

Але це не єдина маленька скульптурка в зовнішній оздобі храму – збоку, внизу, є ще одна, молодша років на 400-500. Це мультяшна фігурка з написом Chelm на пузі. Мало хто з місцевих достеменно пам’ятає, звідки й коли вона тут взялася, та всі знають: якщо погладити її по голові й загадати бажання – неодмінно з його втіленням пощастить.

Костелу Святої Трійці пощастило також: його відновленням опікується уряд Польщі. Це найбільший реставраційний проєкт за межами держави, який триває з 2013 року. Коли, років сім тому, ми відвідували Олику, то споглядали лише частково відновлену дзвіницю. Тепер же й костел зовні вабить відреставрованою оздобою, та й всередині роботи тривають. Уже покрили позолотою деякі капітелі, а тимчасом, немов частинки головоломки, збирають докупи декоративні алебастрові колони, які колись розтрощили совєти.

16-метрова дзвіниця поки що безголоса. Під час Другої Світової, коли німецькі війська мали звичку переплавляти церковні дзвони на військові потреби, селяни врятували їх. Обережно, наче немовлят, спускали на встелену сіном землю. Два з них зараз зберігаються у музеях, один – на володимирському соборі, а надколотий дзвін Домініка десь закопаний на території костелу. Точне місце досі не можуть знайти, та надії не втрачають. Адже хочеться, щоби діючий римо-католицький костел повернув свій багатоголосий передзвін.

Іще одна згуба, на слід якої досі не натрапили, – це численні статуї, які прикрашали храмове подвір’я. Коли в Олиці вже панувала совєтська влада, однієї ночі всі святі і преподобні, висічені в камені, просто зникли. Й ніхто не знає, куди їх вивезли і що з ними зробили.

Замок князів Радзивіллів оточений глибокими ровами. Біля вхідної брами тут висить великий жовтий банер із чорним написом «Велике будівництво»: цей історичний об’єкт ще встиг потрапити в програму реставрації пам’яток культури та історії, та велика війна зупинила всі процеси. Втім, направду велике будівництво тут розпочалося ще в 1558 році, коли цей замок заклали.

Він був не просто домом – фортецею. Двічі його намагалися завоювати козаки під проводом Богдана Хмельницького і двічі зазнали поразки. Від потужного бастіону донині лишилися мури, але вже непевні – крихкі, немов печиво, то тут обсипаються, то там. Усе через підступні весняні води, які роками підтоплюють вікову забудову, вимивають ґрунт, роблять те, що мало б витримувати натиск вогню й металу, вразливим. Утім, коли розпочнеться грамотна реставрація, то ці мури, башточки, арки й переходи відновлять і зміцнять. А поки що, потрапивши в «кам’яний мішок» між брамою та муром, можна легко уявити, в якому невигідному становищі опинялися вороги, яким таки вдавалося прорватися сюди.

Збудований у 18 столітті замок був повністю цегляним. Це вже в радянські часи його вкрили «шубою». Подейкують, шпаклівку наносили грубо, замальовуючи візерунки, написи й ліпнину. Але минуле нагадує про себе: то тут, то там обвалиться клапоть штукатурки, явивши світу то вишукані гіпсові розетки-квіти, то текст, написаний латиною.

Але стіни, брами, балюстради, та навіть череп’яний дах збереглися відносно добре й досі вражають. У часи свого розквіту замок приголомшував. Всередині – багато родинна бібліотека на шість тисяч книг, китайський салон з цікавинками, привезеними з Далекого Сходу, перлина замку – Біла зала з двома семиметровими камінами та вишуканим балконом за проєктом Зиґмунта Ґорґолевського (того самого архітектора, який проєктував Львівський оперний театр). Саме тут відбувалися найрозкішніші бали, про які гуділа вся околиця.

А ще Радзивілли мали чудовий звіринець. І в теплу пору на подвір’ї замку частенько, немов собаки-переростки, бавилися ведмежата. Завдяки князю Радзивіллу, якому заманулося додати своєму маєтку екзотики, на Волині навіть жили жирафи. Щоправда, недовго – привезена для звіринця довгошия тваринка виявилася надто тендітною для суворих у ті часи волинських зим.

Після того, як Волинь захопили совєти, замок «націоналізували» й розграбували. Упродовж багатьох десятиліть у його стінах діяла філія Волинської обласної психіатричної лікарні, і це йому, як туристичному об’єкту, на користь не пішло. Утім, можливо, це бодай трохи допомогло врятувати вікові стіни: якби замок стояв занедбаним, то важко й уявити, що від нього лишилося б до наших часів.

Олицькому замку пощастило: його останньому власнику вдалося вижити і врятуватися. Коли в 1939 році сюди увірвалися представники совєтської влади, останнього власника маєтку, князя Януша, схопили енкаведисти. Але якось, правдами-неправдами, його вдалося визволити з лап тоталітарної системи (подейкують, на захист князя стали місцеві жителі й витягнули його із тюремних застінків). Януш Радзивілл виїхав у США. Зумів зберегти і рід, і, вочевидь, статки. І тепер один із його нащадків підтримує тісні зв’язки із музейниками, які опікуються Олицьким замком – передав копію фамільної ікони, чималий оцифрований сімейний фотоархів, зі світлин якого можна чимало дізнатися про те, яким був замок у часи розквіту, а також озвучує готовність докладатися до процесу відновлення родинного гнізда. А це вже чимало.

І хоч поки що замок балансує між означеннями «чарівний» і «занедбаний», туристи вже можуть зайти не лише на його подвір’я, а й прогулятися коридорами (деякі з яких, утім, досі мають атмосферу психіатричної лікарні), або навіть спуститися у глибочезні підземелля (на «мінус перший» поверх – а їх там, кажуть, не один). І, звісно, послухати моторошні й захопливі історії про таємничого коня, що лишає сліди на ґрунтових доріжках, але не показується ні людям, ні камерам спостереження, про відбитки роздвоєних копит, що дивним чином з’явилися вночі на круглій клумбі, і про те, що ворони, які живуть у замковому парку, але ніколи не залітають на його територію – це душеньки будівельників, яких замурували у стіни, щоб ніколи й нікому не змогли видати всіх таємниць Олицького замку. Ці легенди, як і решту надзвичайно цікавої інформації, нам розповідає екскурсоводка Катерина Слабецька.

Олиці пощастило, що в цьому невеличкому містечку живуть отакі дієві й віддані йому молоді люди, як Катерина. Вона – студентка, яка навчання поєднує з музейною роботою і вкладається у відродження припорошеної забуттям слави міста. Зокрема, вона скористалася можливостями грантової програми «Власна справа» Держслужби зайнятості та відкрила біля замку мінікав’ярню «Смак епохи». У ній можна не лише посмакувати кавою-чаєм із паперянок із зображеннями історичних краєвидів Олики, а й покуштувати десерти, якими пригощали гостей на своїх бенкетах князі Радзивілли. Наприклад, грушами у вині, що подаються з прянощами та ванільним морозивом.

Згодом, можливо, кав’ярня розширить і простір, і асортимент, адже коли до Олики приїжджають туристи (а вони тут часті гості, надто ж у вихідні), то біля крихітного закладу вишиковується довгенька черга – усі хочуть скуштувати на смак князівську епоху.

Віталіна МАКАРИК

Волинські