«Він ніколи не боявся найважчої, найбруднішої та найнебезпечнішої роботи»: спогади про безстрашного Героя - «азовця» Дмитра Громова з Волині

27 травня 2025 р. 20:05

27 травня 2025 р. 20:05

Їх гордо називають елітою українського воїнства. Їхнє братерство пройшло важкі випробування на Запоріжжі, на Донеччині й Луганщині, у Бахмуті, на Херсонщині та Миколаївщині. Вони завжди там, де найважче, де не витримує навіть метал. А вони виживають та перемагають, ніколи не залишаючи своїх  побратимів на глум ворогам, навіть після смерті…

Дмитро народився 9 листопада 1982 року у місті Тирниауз Ельбруського району в Кабардино-Балкарії. Там його батьки, як молоді спеціалісти, будували вольфрамо-молібденовий комбінат (нині - непрацюючий). Коли синові виповнилося 5 років, токар дуже високого класу Костянтин Костянтинович та його дружина - Галина Федорівна переїхали до Нововолинська. Тут якраз розпочиналося будівництво найпотужнішого в Україні підприємства машинобудування: заводу спеціального технологічного обладнання (НЗСТО), де обоє знайшли роботу. Невдовзі родина Громових переселилася у власну кватиру на 15-му мікрорайоні. Старша сестра Дмитра Олена вийшла заміж та виїхала в росію, де й померла.

Навчатися Діма починав у ЗОШ №1, а потім продовжив навчання у ЗОШ №5, де закінчив 9 класів. Після цього вирішив наслідувати батька, ставши учнем профтехучилища №11, де освоїв спеціальність токаря. Після закінчення училища виявив бажання служити в міліції і вступив на відповідні курси у Луцьку.

«Ми відразу сподобалися одне одному…»

Зі своєю коханою дружиною Тетяною , з якою прожив щасливих 28,5 років, Дмитро познайомився у новорічну ніч 1995 року.

«Діма тоді якраз стажувався у Луцьку на курсах працівників міліції, а я була студенткою Волинського національного університету імені Лесі Українки. Ми з подругою та ще з однією дівчиною гуляли містом, коли зустріли її знайомого, який за нею упадав. З ним теж було двоє друзів, один із яких і був Дмитром. Ми перезнайомилися і стали гуляти разом. Це було, мабуть, кохання з першого погляду, бо ми відразу сподобалися одне одному, і 1 січня він уже знайомився з моїми батьками. Потім зробив мені пропозицію, тож 4 листопада ми відгуляли весілля, а 5-го  - повінчались у храмі», - з сумною усмішкою згадує щасливе минуле пані Тетяна.

Через рік у молодят народився син Андрійко . Дмитро на той час уже працював у патрульній службі, а згодом перевівся в ізолятор тимчасового утримання, де пропрацював до 2009 року, до народження донечки Ані. Йому якраз виповнилося 45 років, тому, згідно нового закону, уже мав право іти на пенсію. За своїм характером чоловік завжди був дуже добрий, спокійний та виважений, тому користувався авторитетом як у керівництва, так і в колег.

«Він постійно був на роботі. За весь час нашого шлюбу ми лише двічі змогли відсвяткувати разом Новий рік. Діма просто обожнював свою доцю, яка була його копією в дівчачому варіанті, постійно її балував та виконував усі її забаганки. Андрюшу він теж дуже любив, проте на доню припала подвійна батьківська любов, бо син вчився і працював за кордоном.

Друзів він мав не багато, але справжніх. Одним із них був колега по роботі - Тимур Голодюк, у якого теж загинув син Артем. Ми про це дізналися в той день, коли Дмитрові виповнилося 50 років, і командир відпустив його на декілька днів у коротку відпустку. Я влаштувала йому сюрприз: запросила на честь його приїзду в гості найближчих друзів. Ми святкували. А вночі Тимурові зателефонували й повідомили, що  загинув його син, якому було всього лиш 23 роки… Не передати словами, що ми всі тоді відчули», - зі сльозами в очах пригадує жінка.

Не став чекати на повістку

Після виходу на пенсію Дмитро трохи їздив на заробітки в Польщу. Потім працював у фірмі «Продхолод», яка займалася заморожуванням чорниці.

«Коли ж випадала вільна днина, Діма із задоволенням віддавався своєму хобі, яким для нього були наш садок і наша дача на Бузі. Дуже любив, коли я саджала там квіти, фотографував та відразу виставляв усе це у групі «Дачники» у Фейсбуці. Хвалився, як там у нас усе гарно й упорядковано», - тремтячим голосом розповідає вдова Героя.

Словом, життя родини Громових протікало щасливо й комфортно, допоки 24 лютого 2022 року в Україну не вдерлася російська орда.

Дмитро Громов не став чекати, поки йому принесуть повістку, а відразу сам пішов до військкомату й записався в місцеву тероборону, яку очолив екс-начальник муніципалів Сергій Смолярук. Тероборонівці два місяці групами патрулювали місто, чергували вночі на автостанції, охороняли важливі об’єкти соціально-енергетичної інфраструктури, стежили за правопорядком та проходили військовий вишкіл.

А 6–го травня група нововолинців, в якій перебував Дмитро, через Хмельницький ТЦК (в Нововолинську їх не хотіли брати, оскільки армія тоді не потребувала стількох вояків) увійшла до складу 144-го окремого загону спецпризначення НГУ «Любарт» й відбула на передову. Спершу – на Запорізький напрямок, в район Гуляйполя, де брала участь у боях за Нескучне та Велику Новосілку. Потім підрозділ «Любарта» прибув на ротацію на Волинь. Тут спецпризначенці три місяці проходили бойове залагодження поблизу кордону з Білоруссю та на Іваничівщині.

Пройшов із боями усі фронти й не раз дивився в очі смерті

Взимку 2023 року частина бійців роти вогневої підтримки, серед яких був головний навідник протитанкових некерованих ракет «Барні», виїхала на допомогу піхотинцям та своїм побратимам під Бахмут - у село Костянтинівку, оскільки на початку грудня 2022 року російські окупанти підійшли впритул до міста-фортеці, захопивши село Весела Долина, частину села Опитне та села Іванград, а в січні 2023 року - Соледар, що суттєво ускладнило ситуацію для українських оборонців.

Там спецпризначенці майже два місяці знищували «вагнерівців». Після цього знову повернулися на ротацію. А 26 липня 2023 року – черговий похід. Цього разу на Херсонщину, де підрозділи «Любарта» громили російських зайд біля села Козачі Лагері та у Дніпровських плавнях, а також здійснювали спеціальну розвідку на островах та плавнях у гирлі Дніпра.

«Як тільки випадала вільна хвилина, чоловік зазвичай зв’язувався з нами по відозв’язку, розпитував про наші справи, про дітей, а от про себе взагалі ніколи нічого не розповідав, де він, як воює. Надсилав лише фото та відосики, якими в мене заповнений телефон. Діма був не з тих, хто скаржиться, будь-які проблеми завжди розв’язував сам. Української мови він добре не знав, оскільки народився  в росії, тому говорив суржиком, через що хлопці інколи піджартовували над ним, але говорити слово «паляниця» я його таки натренувала»,  - посміхається жінка.

Після повернення з Херсонщини Дмитро зробив дружині та дітям чудовий подарунок, з’явившись без попередження в перший день Різдва удома, чим дуже їх порадував. Радості рідних не було меж.

Проклятий «Ліс чудес та смерті» став могилою не для одного Героя

На початку зими 2024 року спецпідрозділ Дмитра якийсь час виконував спецзавдання командування на Херсонському й Запорізькому напрямках, А 12 лютого 2024 року загін «Любарт» увійшов до складу 12-ї бригади «Азов», як 5-й батальйон спецпризначення. Після кількох тижнів тренувань на Волині взвод «Барні», основним завдання якого було не підпустити ворога на відстань ближнього бою та прикривати своїх штурмовиків та піхотинців, перекинули на Донеччину, в Серебрянські ліси.

Колишня заповідна зона у роки війни стала прокляттям для тисяч загиблих та зниклих безвісти наших вояків, перетворившись на одну з найгарячіших ділянок фронту. Ситуація, яка склалася на осінь 2023 року в Серебрянському (Кремінському) лісництві або, як його ще називають наші військові, - «Лісі чудес та смерті» або «Чорному лісі», була досить критична. Попри величезні втрати в людях та техніці, російські нелюди намагались прорватися до міста Сіверськ, щоб зрізати Сіверський виступ та зайти в тил Силам оборони. Суттєвою проблемою стали ворожі дрони, які постійно висіли над головами наших захисників. А на початку жовтня орки активно стали застосовувати хімічну зброю, випалюючи навколишні ліси та позиції наших захисників. Через ці хімічні атаки збільшувалася кількість пожеж, які  нашим воїнам доводиться гасити під обстрілами.

Легендарний підрозділ «Азова» уже не перший місяць стримував тут атаки окупантів. Лісиста місцевість була надскладною ділянкою фронту.

21 лютого 2024 року спецпризначенці 12-ї бригади «Азов» спільно з 1-ю бригадою оперативного призначення «Буревій» відбили  ворожий штурм на Кремінському напрямку. Ворог почав наступ зі спроби розмінування. Для захоплення позицій захисників окупанти задіяли танки й піхоту. Штурм був відбитий за підтримки ударних дронів та артилерії. Після знищення бронетехніки й важких втрат, окупанти відступили, а бійці бригад «Азов» та «Буревій» провели зачистку позицій. Та плановане просування могло у будь-яку мить обернутися непередбачуваним сценарієм. Від рішень командирів та рішучості бійців залежав успіх всієї операції.

Тому четверо сміливців спецпідрозділу «Любарт», в якій був побратим Дмитра Радислав Гузар, отримала наказ – зайти в сіру зону, в якій перед тим попрацювали сапери, облаштувати там спостережний пункт та встановити великокаліберний кулемет, аби унеможливити проникнення на українські позиції ворожих ДРГ. Хлопці успішно справилися із завданням, після чого частину їхньої групи відправили під Нью-Йорк.

Завжди турбувався про побратимів більше, ніж про себе

Дмитро Громов «Барні» загинув 3 травня 2024 року у боях за Серебрянський ліс під селом Григорівка на Сіверському напрямку.

«Якраз перед тим  Діма  востаннє побував дома в десятиденній відпустці. Було це перед Великоднем, А через два тижні його не стало… Тіло чоловіка  нам привезли його командир - старший сержант «Жерік» з  побратимами. Після похорону вони розповіли, що Діма потрапив під ворожий вогонь, коли разом із побратимом пішов заряджати рацію. І в  той момент їх накрило. Йому перебило руку й розірвало пахову артерію. І він просто стік кров’ю. В гарячці бою цього не помітили. Більше ніяких ушкоджень  в нього не було - врятував бронік.

Похований Герой на Алеї Слави на кладовищі в районі другої шахти.

За мужність, відвагу та патріотизм у боях з російським агресором він нагороджений орденом «За мужність третього ступеня», а також посмертно медаллю «Учасник бойових дій». Рішенням сесії Нововолинської міської ради Дмитро посмертно отримав також статус «Почесного громадянина міста».

«Він був справжній чоловік – воїн, який взяв до рук зброю й боронив неньку Україну. Він ніколи не боявся найважчої, найбруднішої та найнебезпечнішої роботи. Завжди  турбувався про побратимів більше, ніж про себе. Завжди - позитивний, веселий та усміхнений. Нам так не вистачатиме твоїх жартів і твого «суржика». Ти віддав найдорожче за спокій своїх дітей, за життя побратимів та волю України. Спочивай з миром, друже наш Дмитро! Ти  назавжди залишишся в серцях нашої великої військової родини!», - зазначає на своїх сторінках у мережах побратим Героя  - друг «Смоляр».

Валентина САВЧУК

• Історія 23-річного Героя з Волині Артура Мельничука , який загинув за місяць після того, як потрапив на «нуль»
• У засідці чекав ворожий кілер, що вистрелив першим: історія полеглого Героя з Волині
• «Рай на землі» в обмін на зраду: історія захисника Зміїного Юрія Кузьмінського з Волині

Волинські