Витримав, бо вірив: історія Анатолія Буряка з Волині, який понад два роки пробув у полоні

04 червня 2025 р. 16:21

04 червня 2025 р. 16:21

«Я нікого не боюся, тільки Бога», – говорив він навіть тоді, коли росіяни катували дубинками, били струмом, знущалися не лише фізично, а й морально. Усе витримав. Бо мав віру, силу духу і надію на повернення.

Старший солдат із Волині Анатолій Буряк повернувся з російського полону, де пробув два роки й два місяці. Увесь цей час родина захисника добивалася його визволення – і дочекалася.

Нині його сестри розповідають його історію, зазначаючи, що вона з таких, про які не кричать. Але саме в таких – уся правда війни. Тож вважають, що світ має знати, через що проходять українські воїни заради нашої свободи.

Анатолій Буряк із села Залісся Камінь-Каширської громади захищає Україну у складі ЗСУ з початку російської агресії проти нашої держави. Уклавши перший контракт у 2015 році, він щоразу знову і знову йшов боронити Батьківщину. За роки служби зарекомендував себе зразковим військовослужбовцем.

Як розповідають сестри, Анатолій став командиром бойової машини та Першого механізованого відділення 3-го механізованого взводу 8-ї механізованої роти 3-го батальйону військової частини А1008.

Про його високий професіоналізм та відвагу вище командування писало у характеристиках щоразу, коли представляли до нагороди. А їх за час служби до повномасштабного вторгнення мав не одну. Ця ж відвага повела воїна на передову і в лютому 2022 року.

Жорстокість великої війни вражала навіть його – загартованого, навченого бійця. У квітні 2022 року під час обстрілу в Миколаївській області Анатолія серйозно поранили. Його тіло посікло осколками. Було потрапляння у голову. Тоді рятували захисника одеські лікарі: проломлений череп підлатали металевою пластиною, але от всіх осколків дістати так і не змогли через ризик пошкодження зору. Після тривалої реабілітації старший солдат знову наважився іти на фронт.

«Стан його здоров’я дозволяв оформити групу інвалідності, залишитися вдома. Навіть ТЦК та СП відмовляло йому у відправці на передову. Але він наполягав на своєму: «Я не хочу ні грошей, ні груп, я маю іти на війну», – згадує сестра Галина про те, як не могли стримати Анатолія.

Його рішучість була настільки непохитною, що він об’їздив військкомати області, шукаючи будь-який спосіб повернутися до своїх побратимів, попри заборони медиків. Зрештою, його попередня бездоганна характеристика та непереборне бажання захищати Батьківщину допомогли йому знову стати до строю – 15 лютого 2023 року боєць вирушив на Харківський напрямок.

На Харківщині Анатолій знову опинився в центрі жорстоких боїв. Останній телефонний дзвінок був сповнений тривоги: «Тут такі обстріли йдуть!» – це були останні слова, які почули його рідні.

20 березня 2023 року родина отримала страшну звістку: «Анатолій підірвався на міні». Тиждень вони оплакували його загибель, поки сестра Тамара випадково не натрапила на відео з російського каналу, де Анатолій давав інтерв’ю, перебуваючи в полоні. Цей кадр став початком нового, виснажливого етапу боротьби за його повернення.

Родина кинулася по всіх інстанціях: звертались до поліції, ТЦК та СП, Червоного Хреста, ГУР, Координаційного штабу з питань військовополонених, прокуратури, адвокатів.

«Стукали в усі двері, куди тільки можна було достукатися. Але офіційне підтвердження, що він у полоні, ми отримали вже пізніше», – пригадує сестра Тамара .

Протягом понад двох років родина Буряків дізналася небагато про свого захисника. Минулого року він прислав батькові листа, запевняючи, що з ним все добре. Пізніше один з обміняних полонених розповів, що був разом з Анатолієм.

«Завдяки йому ми там і вижили», – передає слова звільненого Галина.

Насправді Анатолій потрапив у полон 13 березня 2023 року поблизу села Гряниківка на Харківщині.

«Під час бойового завдання, коли він з побратимами йшов евакуювати пораненого, їх накрили «градами». Анатолій був поранений, інші загинули. Два дні він пролежав без їжі та води в покинутому сараї. Лише присутність собаки поруч давала йому мотивацію вижити. Знаючи тактику снайперів, він вирішив виходити в сутінках, але щойно покинув укриття – його схопили росіяни», – розповідає одна із сестер.

Спочатку бійця утримували в Брянській області, у Старому Осколі, потім – у Смоленській області, в Язьмі.

«Його били струмом, катували дубинками, ламали ребра та трощили коліна», – здригаючись, розповідає Тамара.

«Жодної медичної допомоги. Їжу давали надто гарячу і відводили на те, щоб її з’їсти кілька секунд. Тож полонені хапали, ошпарюючи ротову порожнину, внутрішні органи. Бувало в коридорах окроплювали з пульверизаторів «як жуків» і відправляли в холодні камери. Найбільш жорстоким було психологічне знущання. Росіяни постійно переконували полонених, що їхні рідні «вирізані» та «знищені», намагаючись зламати їхній дух. У Толіка вимагали розповісти про своїх родичів, погрожували, що поїдуть та вб’ють усіх», – переповідають уже розповіді брата сестри.

Не менш жорстокими були психологічні знущання. Полонених повністю ізолювали від реальності. До них не підселяли новоприбулих, щоб ті не розповідали правду про ситуацію в Україні. Всю інформацію подавали спотворену.

«Наш братик глибоко віруюча людина. «Я нікого не боюся, одного Бога», – ці слова, що він завжди повторював, стали його щитом у пеклі. Завдяки молитві та розмові з Богом він сам тримався у полоні та підтримував інших полонених», – каже Тамара.

Коли Анатолій нарешті повернувся, він був відірваний від світу. У перший день навіть не міг розібратися з телефоном, щоб зателефонувати рідним. Коли ж почув голос сестри, перші слова були: «Тамарка? Ти?» – наче справді припускав, що росіяни могли говорити правду.

Наразі Анатолій перебуває у Вінниці на реабілітації.

«Перші 10 днів він, як і інші звільнені, перебуватиме в ізоляції через ослаблення організму та можливі хвороби. Йому та іншим героям надають якісну медичну допомогу. Виспалися, як брат каже, помилися від тих тарганів та черв’яків, що по тих казармах були», – розповідає Тамара.

Анатолій по трохи адаптується до реалій. А разом з тим уже мріє засипати усіх гостинцями.

«У цьому весь наш братик. Він завжди був дуже добрим. Навіть знущання росіян не змогли загасити його внутрішнє світло. Щоправда, погляд Толіка все ще «подавлений». У ньому наче застигли страшні спогади про пережите. Йому потрібен час на адаптацію», – зазначає Тамара, додаючи, що родина, дотримуючись порад психологів, не розпитує його про полон, дозволяючи йому самому розповісти, коли він буде готовий.

Волинські