«Я поставив журналістику на військові рейки»: історія викладача з Луцька, який став пресофіцером ЗСУ

06 червня 2025 р. 20:03

06 червня 2025 р. 20:03

Сергій Хомінський - журналіст, викладач, кандидат наук і тепер - пресофіцер 100-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. Три роки він документує війну на Донбасі, поставивши свою цивільну професію на військові рейки.

Свій перший досвід у журналістиці він отримав підлітком, продаючи газети у столичних електричках. Далі, говорить, було серйозне захоплення й наполегливий шлях у професію: вступ до університету з третьої спроби, 9 років навчання і захист кандидатської, паралельно — робота у провідних українських ЗМІ. Зараз 45-річний Сергій Хомінський — пресофіцер 100-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. У «Сталевій сотці» й на війні — три роки. Як він сам каже, поставив професію цивільного журналіста на військові рейки.

Чи відрізняється журналістська робота від служби пресофіцером, чого бракує сучасній українській журналістиці, а також про випадки, які з ним траплялися на війні, — напередодні 6 червня Дня журналіста — Сергій Хомінський розповів Суспільне Донбас .

Далі — пряма мова.

«У нас є — журналістика»

У цивільному житті я був журналістом. Чотири роки бакалаврату, два роки магістратури та три роки аспірантури. Пізніше зустрів дівчину. Лучанку, волинянку, яка стала моєю дружиною, переїхав з Києва до Луцька. У Волинському національному університеті імені Лесі Українки, викладав студентам-журналістам.

Я завжди казав своїм студентам: в Україні, на відміну від країни-помилки, яка від нас на північний схід, є журналістика. У них (росіян — ред.) є пропаганда, дуже потужна, яка виконує свої функції. А у нас — є журналістика. Зі своїми проблемами, зі своїми абсурдами, зі своїми недоліками, але вона у нас є, а у них її немає.

«Коли до ворога 150 метрів»

Коли почалося повномасштабне вторгнення прийшов у свій ТЦК, мобілізувався. Мені запропонували вакантну на той момент посаду пресофіцера. І тоді, знаєте, от можна економіку поставити на воєнні рейки, ну, а я свій фах цивільного журналіста поставив на воєнні рейки.

Одна справа працювати з журналістами, коли немає бойових дій. Так, є напруга, є загроза, але немає бойових дій. І зовсім інше, коли ви вже на війні, коли, наприклад, це — Серебрянський ліс.

Коли ми були в Серебрянському лісі, ми ще були бригадою тероборони. А бригади тероборони не мають взагалі в своєму штаті бронетехніки, але у нас були придані танки. І розуміючи цінність цих кадрів, ми разом з командиром батальйону виїхали рано-вранці знімати якраз бойову роботу танка прямою наводкою.

По-журналістськи побувати на війні дуже цікаво, тому що це досвід, який би ти у цивільному житті ніколи не набув. Ніхто цивільному журналісту не дозволить знімати бойову роботу танку прямою наводкою, а от мені доводилося це робити.

Тоді танк почав гатити по ворожим позиціям, вони почали відстрілюватись. А я бігав зі штативом і все це якось знімав. А потім Роман Васильович, коли все вже закінчилося, каже: «Сергію, буде можливість, поставиш велику свічку в церкві. Ти того не бачив і не зрозумів, а я був метрів за 10 за тобою, і ворожа міна між нами, от так просто в пісок пішла. Але пісок був, мабуть, м'який, і Бозя, мабуть, був того дня дуже добрий, і вона не вибухнула. А так би шукали комбата і пресофіцера».

Історій багато. Є така італійська журналістка Стефанія Батістіні , ми тоді дісталися позиції нашого нинішнього першого механізованого батальйону під вечір. Ночували. І вранці один з бійців пропонує: «Сергію, вам же ж треба поснідати. Я вам наварю борщу». Кажу: «Як це? На «нулі» навариш борщу?». Він каже: «Так, все дуже просто». На такому маленькому газовому балончику. Тобто він справді наварив цього борщу. А я кажу: «А тарілки де?» Каже: «Сергій, у нас немає тарілок».

Я собі думаю: трясця, як орденоносна італійська журналістка (а на той момент, президент Володимир Зеленський вже вручив їй «Орден княгині Ольги)», її колеги, — як я їм запропоную їсти борщ з каструлі, без тарілок? Вони мовчки і Стефанія, і її колеги беруть по ложці, я теж беру ложку і ми цей борщ до кінця з каструлі доїдаємо.

Я тоді вкотре переконався, що журналісти, незалежно від національності, — однієї групи крові. І коли до ворога 150 метрів, переживати, що ти їси з однієї каструльки, це трошки абсурдно.

Цього бійця, який наварив нам борщу, звали — Максим I він був дуже крутезним, класним бійцем. Після того моменту, після тієї історії десь за два-три місяці він загинув, як герой, відбиваючи ворожий штурм...

Третій рік я на сході України, третій рік я на Донбасі, спілкуюся з місцевими людьми. І, знаєте, іноді можна почути таку тезу: «тут всі ждуни». Коли я таке чую, у мене, чесно, стискаються кулаки, і скули трошки стискаються, бо я з цим не погоджуюсь. Розумієте, говорити українською, ходити до церкви, це набагато простіше робити у Львові, у Луцьку, у Франківську, у Тернополі. Тут — це набагато складніше робити.

Можливо, скажу трішки крамольну думку. Чи можна любити Україну російською мовою? Я вважаю — можна. Сила силенна хлопців і дівчат воюють за Україну, вмирають за Україну, спілкуючись російською. Тобто у нас має бути дуже мудра мовна політика, якої у нас не було. На моє глибоке переконання, за моїми спостереженнями, на сході, на Донеччині, у Слов'янську, у Краматорську сила-силенна дуже крутезних людей. Людей, які люблять Україну. От якби Путін в лютому-березні 2022-го посунув на Львів або Луцьк, то я впевнений, що ми переконалися б, що і там «ждунів» вистачало і вистачає.

Я дуже сумую за викладацькою діяльністю. Але поєднувати викладання і своє перебування в зоні бойових дій, поклавши руку на серце, неможливо. Якщо ти зараз у війську, то треба концентруватися на тому. Журналістська діяльність, викладацька діяльність — на даний момент у мене поставлена на паузу. Колись після перемоги я її з цієї паузи очевидно зніму.

• «Забрали до шпиталю з фотоапаратом в руках»: історія журналіста і воїна Ярослава Нестеренка з 14 ОМБр
• «Журналістика — не ремесло, а шлях»: розмова з Ольгою Харів про виклики у професії, подорожі та правду
• Богдан Пташник: «Командувати 18-річними охочих багато, але служити під 20-річним командиром не дуже хочуть»

Волинські