Спогади офіцера ЗСУ Геннадія Старушика про три роки війни у складі волинської бригади

07 червня 2025 р. 20:22

07 червня 2025 р. 20:22

Геннадій Старушик із побратимами і відомим футболістом луцької «Волині» та київського «Динамо» Тарасом Михаликом – уродженцем Любешівщини.

«Було, що кацапи захоплювали перший поверх будинку, але через отвори в стелі їм прилітали наші гранати…»

Звільнився зі служби в росії, щоб служити в Україні

Геннадій Григорович Старушик народився у березні 1969 року в селі Замшани на Ратнівщині. Закінчив середню школу в 1986-му і поступив у Сімферопольське вище військово-політичне будівельне училище. Після чотирьох років навчання призначили замполітом в автомобільному батальйоні у московській області. Там прослужив аж до розформування частини у 1993-му. Ще раніше під час відпустки одружився. Дружина Людмила – з Ратного, працює вчителем. У росії зі служби звільнився, щоб служити в Україні.

Коли приїхав у Київ, то зрозумів, що потрапити у Міністерство оборони буде дуже складно, бо біля входу на КПП стояли сотні людей. Оглянувся навколо і побачив прапорщика, який ішов із діловим виглядом, і, очевидно, служив у міністерстві. Підійшов до нього і чемно попросив допомогти потрапити на прийом до «потрібних» людей. Прапорщик сказав іти за ним, і, обійшовши збоку КПП, завів Геннадія через дірку в огорожі у приміщення. Потім показав у кінці коридору кабінет, де вирішувалися кадрові питання. Там сиділи чотири полковники, які почали пропонувати різні варіанти служби – від Львівської області і аж до Охтирки. Але Старушик на це не погоджувався і наполягав, що хоче служити ближче до дому. Зрештою, цю дискусію допомогла вирішити позитивно сумка із могоричем, яку Гена передбачливо прихопив із собою. Йому сказали піти погуляти, поки підготують необхідні документи. Після обіду, знову через дірку в огорожі, Старушик повернувся до кабінету і отримав призначення у зенітно-ракетний дивізіон, який базувався в лісі, на околиці його рідного села Замшани.

Камінь-Каширська громада презентувала нам важкий безпілотник типу «Вампір», якого перелякані росіяни прозвали «Баба Яга».

Правда, незабаром дивізіон перевели в інше місце, але тепер перейти в Ратнівську частину ППО було вже не складно. Прослужив тут 11 років на посаді замполіта, а потім призначили командиром частини у Лукові на Турійщині. Армія тоді державі була не потрібна, гроші майже ні на що не виділялися. Тому, як тільки заробив пенсію, з військової служби звільнився. Свій досвід і знання почав передавати ратнівським школярам, працюючи на посаді викладача «Захисту України».

На Велику війну пішов добровольцем

Вранці 24 лютого 2022-го, коли почалася велика війна, Геннадій Старушик від­разу поїхав у 51-й окремий батальйон територіальної оборони, який базувався на Камінь-Кашир­щині. Командне ядро підрозділу було вже сформоване, а особовий склад шукали по селах. Пояснювали, що будемо тримати оборону на Волині, захищати свій край. Добровольців було дуже багато, тому відбирали кращих, як за фізичним станом, так і за моральним. Фактично за тиждень батальйон вже сформували і він, як і вся 100-та бригада ТРО, складався майже винятково з волинян. Одночасно і зброю отримували, і людей навчали, і будували укріплення на кордоні з білоруссю.

Їжу для бійців готували по черзі жителі села. Один дядько привіз цілого кабана, вже розібраного, але не мали навіть холодильника, щоб його заховати. У лісі зробили невеличкий полігон і вчили бійців воювати, бо половина з них зброю в руках ніколи не тримали. Оскільки Старушик отримав посаду начальника командного пункту батальйону, доводилося займатися різними питаннями, в тому числі і мінуванням кордону, щоб не допустити ворожого наступу.

На душі було неспокійно ще й через дітей, які жили в Ірпені. Вони й раніше запитували, що робити на випадок війни, але заспокоював їх тим, що ворог до Києва ніколи не дійде. Син із невісткою виїхали на Волинь вчасно. А дочка з кумами вирушила 28 лютого, коли житомирська траса була вже перерізана. З пів дороги намагалися повернутися до села, де куми мали родичів. Несподівано побачили російський танк, який почав повертати башту в їхній бік. Зупинили бус, і кинулися врозтіч. російські танкісти розстріляли з гармати бус, а потім відкрили вогонь із кулемета по втікачах і вбили 13-річного сина кумів. Дочка із зятем та однорічною дитиною на руках добігли до ближнього села, але з першої хати їх просто вигнали.

Потім упросили одиноку бабусю, яка мала погріб, їх прихистити. Навколо постійно було чути стрілянину. Лише через 10 днів дітям вдалося вибратися на мирну територію…

У боях в Серебрянському лісі не здали ворогу жодного метра території

Навесні 2023-го вся 100-а бригада поїхала на фронт і замінила у Сереб­рянському лісі Луганську бригаду ТРО, яку відправили на Волинь. Швидко збудували міцні укріплення замість тих нір і окопчиків, якими користувалися попередники. Це дало можливість до мінімуму звести втрати і надійно тримати оборону. У ворога ж, навпаки, – втрати були дуже великі. Одного разу волиняни навіть затрофеїли російський танк, який разом із БМП зайшов у наш тил через позиції сусідньої бригади.

Артилеристи БМП знищили, а танк пошкодили. Його екіпаж утік, наші хлопці танк відремонтували і використовували за призначенням.

– Ми перші в бригаді почали використовувати ударні безпілотники. До того БпЛА займалися переважно розвідкою, – згадує Геннадій Григорович. – Камінь-Каширська громада презентувала нам важкий безпілотник типу «Вампір», якого перелякані росіяни прозвали «Баба Яга». Ми до нього чіпляли переобладнані на бомби протитанкові міни вагою 10 кг – і це була грізна зброя, як проти броні, так і проти піхоти. Доходило до того, що москалі покидали свої позиції і втікали. Для знищення техніки скидали на дороги магнітні міни. Термобаричними боєприпасами випалювали ворожі позиції. Сухий ліс улітку горів дуже добре. Класно також працювали наші снайпери. За рік війни в Серебрянському лісі волиняни не здали ворогу жодного метра території.

Успішні дії «Сталевої Сотки» помітило вище військове командування і прийняло рішення переформувати бригаду в окрему механізовану. Та замість відправки в тил на доукомплектування, вирушили під Очеретине на Донеччині закривати ворожий прорив. Там у зустрічних боях зазнали важких втрат і змушені були перейти до оборони. Потім ще готували другу лінію укріплень на цьому ж напрямку.

Тільки на початку літа 2024-го бригада потрапила на Яворівський полігон, де отримала поповнення та штатну техніку. Найбільше бійцям сподобалися американські БМП «Бредлі» та німецькі – «Мардер». Вони мають ефективне озброєння і надійно захищають екіпажі та десант від ураження навіть протитанковими засобами.

Битва за Торецьк триває уже довше, ніж Сталінградська

Два місяці навчання минули швидко, а далі вирушили під Торецьк. Спочатку обороняли Залізне, а потім відійшли в міську забудову. росіяни мали велику чисельну перевагу і оскаженіло рвалися вперед. Вони навіть перевдягалися у цивільний одяг і, заховавши зброю, проникали за наші позиції та завдавали удару в спину. Деякі місцеві жителі їм активно допомагали і навіть не приховували своїх антиукраїнських поглядів. Ті, хто був за Україну, з міста повиїжджали. Прихильників росії окупанти теж потім вивозили, доводилося навіть призупиняти вогонь, щоб їм не перешкоджати. Для волинян воювати в міській забудові виявилося набагато складніше, ніж у лісі. Ні викопати укріплення, ні замаскуватися тут не можливо. Немає тут і чіткої лінії фронту, але більшу частину міста контролює ворог. Дуже складно проводити ротацію бійців, тому вони часто тримають позиції по кілька тижнів. Все необхідне – боєкомплект, їжа, вода – доставляється дронами.

Водночас безпілотники є головним засобом ураження. Особливо ефективними є коптери на оптоволокні, хоча вони і летять тільки в один кінець. росіяни першими почали їх використовувати і за рахунок цього отримали перевагу. Але втрати у них все одно більші, тому що намагаються наступати і не бережуть своїх людей. Коли їм вдається захопити якусь руїну, то їх там накриває наша артилерія або розстрілюють танки. Трапляється, що кацапи захоплюють перший поверх будинку, а потім через отвори в стелі їм прилітають гранати. Полонені росіяни часто просять їх не обмінювати, бо в полоні їм краще, ніж у своїй армії. Бої за Торецьк ідуть уже десять місяців. Це довше, ніж тривала Сталінградська битва. Крім волинян, тут воює частина бригади «Азов» та деякі менші підрозділи.

На переконання майора Геннадія Старушика, успішність «Сталевої Сотки» пояснюється тим, що вона зберегла свій початковий кістяк, особливо в командному складі. Йому самому вже не раз пропонували значно вищі посади в інших бригадах, але він завжди відмовлявся, бо хоче воювати з уже перевіреними побратимами. Дуже допомагають наші волинські і, зокрема, ратнівські та камінь-каширські волонтери, особливо з ремонтом техніки та постачанням дронів. А ще є підтримка друзів і рідних. Усе це разом дає сили воювати і стримувати озвірілого ворога.

Микола МИХАЛЕВИЧ, завідувач Кортеліського історичного музею Ковельського району

Волинські