Амазонка зі шваброю: історія на вечір

07 червня 2025 р. 21:20

07 червня 2025 р. 21:20

Вона із великим задоволенням розмазала би брудною шматиною по цьому портрету...

Прибиральниця пані Ольга стояла у довгому коридорі інституту, зіпершись на швабру і довго вдивлялась у портрет поважного режисера, який дивився кудись у небуття. Вона би з великим задоволенням розмазала брудну шматину по цьому портрету, але…

Таке бажання виникало в неї часто, коли мила підлоги на другому поверсі. Отак навідмаш хотілося «повитирати» цей портрет чи написати йому щось на чолі… але швабра вправно рухалась далі, а підлоги ставали чистішими.

…Того п’ятничного вечора в інституті вже було майже затишно. Тільки з однієї аудиторії чувся приглушений шарварок. Молодий дівчачий голос благав «відпустіть» чи «не треба», а його супроводжувало гидке сопіння.

Пані Ольга впевнено постукала в двері. Нуль реакції. Постукала ще раз. Знову – те саме. Вовтуження не припинилось, а навпаки, здається, перекинувся стілець чи щось гучно впало на паркет.

Ну, тоді вже прибиральниця обійшлася без стуку і без добрих манер. Вона рвучко відчинила двері, хапаючи на льоту відро з брудною водою.

Біля кафедри стояв старший викладач. Він міцно тримав студенточку за кофтину. Одна його рука була в дівчини на грудях, а сам він упритул притискав бідну панянку до президії та справді сопів, як старий ведмідь. В аудиторії, окрім них, більше нікого не було…

Не знати, яке би продовження мала ця мізансцена, але пані Ольга з розгону влупила режисера по лисині, вилила на нього помиї та майже театрально вигукнула:

– Біжи, дитинко! Біжи! Нічого не бійся!

Студентка вхопила наплічник, пальто, шарф, шап­ку і, збаламучена та розчервоніла, прожогом вискочила за двері.

Звісно ж, прибиральниця не збиралася втікати слідом за дівчиною. Вона стала у дверях, грізно подивилася на режисера, і тільки почувши, що студентка вже відійшла на безпечну віддаль, мовчки піднесла спорожніле відро, підхопила швабру і гонорово вийшла у коридор.

Лиса знаменитість очухалася, підстрибнула й наздогнала прибиральницю гнівними вигуками:

– Це вам так не минеться! Ви, стара швабро! Знайте своє місце! Ви забули, з ким маєте справу!

Майже пошепки пані Ольга послала пана викладача слідом «за кораблем», побажала, щоб йому відсохла вся гордість і слава, якою він так нахабно зловживає, але ні крапельки страху в неї не було.

Наступного ранку прибиральницю викликало начальство на розмову. Так, вона прийшла без швабри, без робочого одягу. Їй не запропонували сісти, не дали сказати й слова. Просто пояснили, що таке неприпустимо у цих стінах науки і мистецтва. І щоби це було востаннє… І щоби не мало розголосу, бо ж «ми – пристойний заклад національного значення»!!! Очевидно, про витівки старого збоченця тут знали давно. Ну, але…

Навіть повітря на другому поверсі було наелектризоване ще протягом тижня. Студенти ходили зграйками, спілкувалися, сміялися, обіймалися і рухалися, як і пасує студентам. От лиш пан режисер демонстративно не відповідав на привітання пані

Ольги, вважаючи це нижче плінтуса. Ну й нехай… Віталась із ним прибиральниця теж про людське око, хоч залюбки помила б його у своєму чарівному відрі після прибирання підлоги! Вона люто ненавиділа таких типчиків!

Студенточка, яку врятувала пані Ольга, якось підійшла і простягнула прибиральниці плитку шоколаду:

– Дякую вам! Ви врятували мене!

– Не варто, дитинко! З’їж сама ту шоколадку! Тобі вона більше корисна!

Студентка нерішуче заховала шоколадку назад у наплічник і вже збиралася йти, але пані Ольга делікатно перехопила її за лікоть і запитала:

– А той ваш «проффессор» часто таке витворяє?

– Ну, я точно не знаю…

– Не бійся, я не розкажу нікому. Я – на твоєму боці!

Його портрет висить під написом «Гордість інституту». Хоч я би із задоволенням виправила цю табличку на «Гадість інституту».

– Зі мною таке вперше… Але інші дівчата ще й не таке оповідали…

– Зрозуміло… – багатозначно зітхнула прибиральниця і додала: – Якщо маєш час і бажання, то можу розповісти тобі трохи більше…

– Взагалі-то я збиралась на пару, саме до… нього… Ну, але один раз можна пропустити…

Пані Ольга завела дівчину у свою підсобку. Там вона зняла робочий одяг, поскладала реманент і запропонувала чаю. Маленьке віконечко підсобки виходило у внутрішній дворик інституту. Дівчина сіла на крісло під вікном і вхопила долонями гаряче горнятко, аби зігрітися. Студентку звали Меланка. Вона була з невеличкого міста. Мешкала в гуртожитку. Миловидна, добра, скромна. Та відразу видно, що ще – дитина.

– Отож, Меласю, я колись так само, як і ти, ходила сюди на пари. Давненько це було. Бо ж я тобі – майже як бабуся… Дуже мріяла про кар’єру артистки. Тоді ще можна було мріяти і про зйомки в кіно, дарма що радянське. І так само намагалась займатися додатково, бо хотіла бути найкращою. Та одного разу, ну от чистісінько як і з тобою, старий режисер обійшовся приблизно так. До речі, його портрет висить під написом «Гордість інституту». Хоч я би із задоволенням виправила цю табличку на «Гадість інституту». Він, щоправда, уже відкинув копита… інакше не скажеш… Знаєш, я людей поважаю і люблю, але ні того, ні цього теперішнього за людину не маю. То – хворі люди, які зловживають своїм становищем. Їх треба лікувати або ізолювати!

Меланка слухала, мовчки покивувала головою й сьорбала чай. З дівчиною таке було вперше. Тому вона й не знала, що казати на це. А на додачу не хотіла згадувати всієї цієї гидоти, яку пережила допіру минулого тижня. Тому прибиральниця продовжила:

– Тоді я із тріском вилетіла з другого курсу. Ніхто мені не повірив, що така знаменитість може схиляти молоденьких дівчат до гріха. У мене й доказів не було. То тепер усі мудрі, можуть без проблем зняти на телефон і навіть виставити в соцмережі. А тоді були тільки свідчення очевидців. Та ніхто не хотів з ним заїдатися… Знаєш, але я зовсім не шкодую, що не поновилась тоді в інституті. Невдовзі я дуже добре вийшла заміж, народила доньку і згодом знайшла добру роботу. Не до науки було.

Тут така справа: або вчитися, або дітей бавити…

– Я хочу вчитися і бути знаменитою, – чесно зізналась Меланія.

– Нехай, дитинко! Але якщо ти вже хочеш йти до таких висот, то навчися себе захищати! Бачу на годиннику, що скоро пара закінчиться. Тож скоренько розповім тобі ще одну історію. В той самий час, коли я навчалась тут, моя сестрінка чи як ви там кажете – двоюрідна сестра, навчалась на «мехматі», тут недалечко. То в них був такий самий «проффессор», який не хотів дівчатам ставити добрі оцінки на екзамені. Ганяв їх, як «Сидорових кіз». Вони й не відразу зрозуміли, що йому треба?! Бо ж то математика, то не сценки розповідати – там або правильно, або неправильно! Аж потім котрась легковажна дівуля повідомила, що цей викладач «трішечки хворенький», як то кажуть – «на передок». Запрошував дівчат до себе, наче на консультацію, а котра погоджувалась, тій одразу ставив «добре» чи «відмінно». Моя сестрінка навідріз йому відмовила. Він їй пригрозив, що буде здавати до кінця навчання і не здасть, а до другого викладача не піде, бо він з усіма домовився. Ну, а вона, знаєш, також не в тім’ячко бита – підійшла до хлопців у гуртожитку, нажалілась. Хлопці не дозволяли нікому ображати своїх дівчат. Через три дні вони перестріли того підтоптаного ловеласа, добре його відмастили так, що він ще кілька тижнів не знімав затемнені окуляри… але відбили йому всяке бажання чіпатися до молоденьких дівчаток! От би й із цим так зробити! А головне ж, що воно, падлюка, має дружину, дорослу доньку, титули, відзнаки! Ну, якого «руського корабля» йому ще треба, га?

Після зимових свят хтось зі студенток таки заявив на заслуженого-застудженого! Він бігав коридорами інституту, хапав ротом повітря як старий сом, і казав, що неодмінно вирахує, хто це?! Йому приходили відповіді, щоб і не намагався, бо все зафіксовано. Забув дідусьо, що ХХІ століття, кожен має в кишені телефон!

Ні, його не звільнили. Та «лиса знаменитість» справно ходила на роботу і своїм колегам доводила, що їх, бачте, оббріхують, що студентки – безсовісні, самі його провокують! І що у нього така методика, адже майбутні актори (особливо актриси) повинні бути розкутими і відважними! Ех, коли ж вони вже всі підуть «за кораблем»!? Адже досвід показує, що справа не у них, старих і навіть не дуже старих збоченцях, а у зашкарублій системі вищої освіти, яка пропахла нафталіном і прострелена дірками часу.

Якби мені хтось замовив намалювати портрет прибиральниці пані Ольги, я би неодмінно зобразила її амазонкою, яка гордо тримає в руках швабру! Такий портрет прикрасив би не одне приміщення!

Оксана КРИШТАЛЕВА, м. Львів.

Волинські