За 3 км від білорусі, на волинському хуторі Частий, живе… справжня любов

08 червня 2025 р. 16:31

08 червня 2025 р. 16:31

Ось такі патріоти живуть на хуторі Частий – із жовто-блакитним прапором на обійсті.

Подружжю Раїси й Анатолія Хвесиків, щоб добратися до найближчого українського села Гірки на Любешівщині, – лісами треба подолати кілька кілометрів

Травневого дня ми приїхали сюди зі старостою Гірківського старостинського округу Галиною Зелик. Мали намір зустрітися з героями нашої публікації, яка була в газеті «Волинь» ще за два роки до повномасштабного вторгнення, й почути, як їм зараз живеться тут. Але обставини склалися так, що не застали їх вдома. І коли охопило повне розчарування: «Невже доведеться вернутися з хутора без репортажу?», Галина Олексіївна сказала, що на іншому кутку, трохи ближче до Гірок, є ще одна сім’я, «яка вам багато що розкаже – їдьмо – не пошкодуєте».

І справді шкодувати не довелося…

«Як тільки закінчиш школу – ми одружимося»

До Хвесиків ми їхали, як жартували, з допомогою свого «навігатора»: староста набрала номер телефону Раїси Іванівни, й жінка дистанційно керувала маршрутом, де саме повертати з лісової доріжки, щоб потрапити до їхньої хати. Ну, а там нас зустрічав господар, Анатолій Павлович, і… кози, які слухняно йшли за ним.

Якби вдалося зробити лише знімки з цього обійстя, то вже вони дуже багато розповіли б. Насамперед про те, що тут живуть патріоти – жовто-блакитний прапор зразу привертає увагу (ці кольори – національні наші символи – і на давній криниці-журавлі). І, звичайно, що дбайливі господарі мешкають у цьому віддаленому куточку: коник пасеться, гуси ґелґочуть, дров чимало припасено, а на саморобній грубці у дворі – котел, у якому варять корм для свиней, тож тримають їх безперечно і в цьому хазяйстві, де, крім хати, є і літня кухня, й чимало господарських споруд – як уже на хуторі з його роздоллям. І навіть про те, що на хуторі Частий живе любов подружжя Раїси й Анатолія Хвесиків, промовляє світлина: такі усміхнені чоловік і жінка, які охоче позують для камери, не можуть лише грати, як мовиться, на публіку. Та що там гадати – ми ж зустрілися й могли про все розпитати в них самих. Забігаючи наперед, скажу, що перше враження – не обманливе…

Хто ж із подружжя – корінний хуторянин, чи, може, для обох Частий є малою батьківщиною? Коли про це зайшла мова, Раїса Іванівна сказала:

– Моє тут коріння, а чоловік – родом із  села Лахвичі.

– У приймаки я сюди прийшов, – додає Анатолій Павлович й пригадує, як то було: – Працював у меліоративній службі – в кінці 1970-х – на початку 1980-х років, якраз осушенням на Любешівщині займалися. Тоді й познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Десь рік ми зустрічалися. І то, мабуть, так склалося, бо Рая ще десятикласницею була, а то ще б раніше посватав. «Як тільки закінчиш школу – ми одружимося», – сказав їй. Так і було. На «октябрські» свята (хто жив у

Радянському Союзі, то знає, що 7 – 8 листопада було свято Жовтневої революції чи точніш, як з’ясується згодом, – більшовицького перевороту 1917-го. – Авт.) ми одружилися.
На хуторі Частий і було весілля, – «олімпійське», як чоловік його називає, бо ж припало на 1980-й, коли в москві проходили Літні Олімпійські ігри. Нареченому – двадцять один рік, його обраниці – всього сімнадцять з половиною.

– Світла тоді тут ще не було, – при лампах пригощали гостей – день же восени короткий, – пригадує Раїса Іванівна. – І наші старші діти, Богдан і Таня, народилися ще в той, «приламповий» час. Тільки через п’ять років електрифікували хутір. І вже молодші син та дочка, Василь та Юля, не знають, що то таке гасова лампа.

Зараз можна поміркувати, що значною мірою це й затримало людей на хуторі, по суті, врятувала його. На щастя, середина 1980-х років – це вже такий час, коли в Радянському Союзі відійшли від повального переселення з хуторів у села, а раз так, то там, де вони збереглися, подбали про елементарне в кінці ХХ століття – електрифікацію.

«Чоловік із ключами від квартири приїжджав – хотів, щоб ми вибиралися в білорусь»

Коли Анатолій і Раїса Хвесики поженилися, то чоловікові не дуже хотілося жити на хуторі, ще й у приймаках. Була думка, щоб у своїх Лахвичах побудуватися, чи в білорусь поїхати, як багато любешівців у той час і робили.

– Коли в нас уже був старший син Богдан, а доньку Таню чекали, то чоловік якось із ключами від квартири приїжджав, – каже Раїса Іванівна. – Хотів, щоб ми вибиралися в Брестську область – там Анатолій тоді робив. Та я не схотіла, бо не могла батька покинути самого (мами в 1984 році не стало). Він сказав, що зі свого хутора нікуди не піде, – тут йому, на прадідівській землі, вмирати. Так все й вирішилося.

– А я вже город посадив на Брестщині, думав, як будемо там хазяювати. Не вийшло, – говорить Анатолій Павлович і тут же додає, ніби пояснюючи таку свою поступливість: – Любив свою Раю, того й не перечив, приймав її рішення.

Чи ж не пошкодували згодом, що не перебралися десь ближче до цивілізації? З приводу цього у Раїси Іванівни найперше спогад про своє хутірське дитинство, юність – як залазили із сестрами (у неї їх дві) на піч, де тепліше, і при лампі уроки вчили – писали, читали, як у Гірки в школу добиралися:

– Як водою не заливало стежки-доріжки, то ходили пішака. З понеділка до суботи жили в пришкільному інтернаті, як і всі, хто жив по хуторах, яких тоді багато було, – Петелиха, Лижнеця, Скіття, Стрілки… А вже в суботу – додому. Зимою кіньми батько забирав. Питаєте, чи не шкодувала, що залишилася тут? Чом нє – шкодувала, бо ж то й чотирьом своїм дітям ми з чоловіком вготували те саме – мусили з хутора добиратися в школу.

І про те, як непросто було багатодітній мамі ростити синів та дочок, хазяйство своє глядіти і встигати «дзялки» в колгоспі сапати – буряки, моркву, льон полоти, згадує:

– А потім той льон треба було рвати, тіпати. У Гірках колгосп мав спеціальне приміщення, де льон обробляли. Машини вранці забирали людей по хуторах і звозили туди. Працювали позмінно – біля льону роботи багато.

Козулі під хату приходять. Стануть і роздивляються, не дуже й бояться – не втікають, як і побачать тебе.

Спогад про це непросте хутірське життя є, по суті, й поясненням того, що ніхто з чотирьох дітей Хвесиків не залишився тут. Богдан із сім’єю живе в Києві, Василь – в Ірпені на Київщині, донька Тетяна – в Гірках, наймолодша Юля – у Ветлах, а зараз, у війну, вона в Німеччину виїхала. А от онуки, яких у Хвесиків п’ятеро, то, за словами подружжя, тут таки, на хуторі, виросли.

– Зараз, як побільшали, то вже не так часто до нас приїжджають, – каже Раїса Іванівна. – Та ще й війна – особливо на початках неспокійно тут було.

А щодо того, як пережили хуторяни той неспокійний час, коли з боку білорусі був ймовірний наступ росіян, то в жінки така відповідь:

– Одну тільки ніч, ту першу, коли все почалося, ми переночували в дочки у Гірках, бо вона так захотіла, а потім і разочку нікуди не їхали. Хоч до білорусі навпрошки кілометрів три, тож страшно було. Ніколи б не подумала, що таке  колись буде. Це ж так все перемішалося – в білорусі живуть родичі, знайомі. Й сестра моя одна зараз опинилася там. Вона живе в Гірках, а склалося так, що якраз перед самою війною вирішила поїхати в білорусь – захотілося провідати дітей. Як почалося повномасштабне вторгнення, то вже й вибратися звідти не можна. От і маємо, що четвертий рік не бачимося – тільки по телефону поговоримо – ото і все.

«Вінчання, певно, буде вже після війни, щоб діти, онуки всі зібралися»

Про те, що розпався Радянський Союз, у Хвесиків такий спогад-жаль – без грошей вони залишилися, бо, що мали на ощадних книжках, пропало.

– А таки ж мали заощадження, – розповідає Анатолій Павлович. – Ми ж три корови завжди тримали, шестеро свиней, а ще бичків годували. Овець мали в хазяйстві двадцять штук. Було що продати. Гроші збирали з думкою про майбутнє, бо ж діти росли. Шкода праці.

– А так звану Юльчину тисячу хоч забрали? – питаю хуторян.

– Забрали – ото й усе, решта пропала, – чую у відповідь. – Та й то вже не та тисяча, що колись. Що за неї можна було купити?..

Ця втрата забувається геть, коли в сім’ї є набагато цінніше – любов і повага.

– По-різному буває, як, мабуть, і в усіх, – каже Раїса Іванівна, – не без того, що й посваримося, але швидко й помиримося. Через все треба пройти.

Цьогорічної осені буде вже сорок п’ять літ, як ідуть Хвесики у парі через те «все» з турботою одне про одного. І, до речі, з думкою, щоб таки взяти церковний шлюб, «але вінчання, певно, буде вже після війни, щоб всі діти, онуки могли зібратися».

Діти не залишилися на хуторі, але значною мірою завдяки їм сьогодні в батьківській хаті є всі зручності. З допомогою синів хату розширили – добудували простору веранду, де тепер і кухня, й ванна. Відкрутила господиня краник – і потекла вода.

Захотіла попрати –  включила пральну машину.  Хіба колись хтось із хуторян міг подумати, що і в глушині, серед лісу, можна буде так жити – і на природі, і водночас – із цивілізованим побутом?

До речі, того дня господиня, як на замовлення, хоч і не знала, що до неї «з газети приїдуть», хліб зібралася пекти – розчина підходила в мисці.

– Магазинний теж купуємо, але й від домашнього не відмовляємося, – каже Раїса Іванівна, знявши рушник, яким накрита миска з розчиненим тістом, що вже от-от мало бути готове до замісу. – Часом кожного дня в Гірках буваю, а інколи й два тижні не йду нікуди з хутора. Як уже дуже треба (там же дочка  живе, там – церква), то чоловік мотоциклом завезе. Коли ж мокро, як торік було, то коника запрягали й підводою добиралися.

Про те, щоб покинути хутір, у Хвесиків уже давно й думки нема:

– А куди нам іти? То ж хату в селі треба купляти, а де таку знайдемо, як наша, – впорядкована, обжита…

Де, перефразовуючи відому українську народну пісню, є «і ставок, і млинок, і вишневенький садок». Млинка, правда, нема, а ось ставок – чималий, що неподалік хати, вабить водним плесом. Як розповів господар, зробив його, вважай, з нуля.

– Була там колись невеличка копанка, щоб худобу напувати. Я її розширив, поглибив, мальків запустив, і тепер маємо своїх карасів, товстолобиків, – каже чоловік, виймаючи з холодильника мисочку з уже почищеними рибинами. – Не багато сьогодні зловив – всього два карасі, та нам із дружиною буде що посмажити на обід чи вечерю.

…Так сталося, що саме на хуторі Частий я вперше за весну почула, як кує зозуля. А от господарі цього роздолля вже давно мали можливість порахувати, скільки то літ накувала їм ця птаха.

– Ми ще до Великодня почули і зозулю, – говорить Анатолій Хвесик, – й спів інших птахів. Правда, раніше їх більше було. Зате козулі під хату приходять. Стануть і роздивляються, не дуже й бояться – не втікають, як і побачать тебе. Побільшало їх тут за роки війни, бо ж у білорусь не побіжать – кордон тепер закритий колючим дротом.

Знаючи, що на четвертому році повномасштабної війни, кордон із білоруссю  надійно укріплений, і хуторяни спокійніше почуваються – «тільки ніч, ту першу, коли все почалося, переночували в дочки у Гірках, а потім і разочку нікуди не їхали».

Катерина ЗУБЧУК.

Волинські