«Я не доживу до 32 років»: захисник з Волині передбачив свою загибель і народження сина

13 червня 2025 р. 17:16

13 червня 2025 р. 17:16

Дворічний Захарко з Волині ніколи не тримав тата за руку — бачив його лише на фото і... на могилі. Його батька, воїна Бориса Кобзаря , вбили російські окупанти. Ті самі, що колись закатали в асфальт і його прадіда — за те, що боровся за волю України.

У цій родині три покоління платили високу ціну за право бути українцями. І сьогодні саме на цій землі, скропленій кров’ю предків, маленький Захарко росте — аби пам’ятати, ким він є, і черпати силу там, де її хотіли знищити, йдеться у газеті «Твій вибір».

Сюди приїхали повстанці навіть зі США та Австралії!

Із дідусем Захарка Юрієм Прогонюком ми прямуємо лісовою дорогою. У гущавині лісів шукаємо те, що совєти стерли з лиця землі. Лише кущі бузку і три сторічні могили нагадують, що колись тут вирувало життя.

Від зруйнованого московськими окупантами села Вовчак лишилося тільки три 100-річні могили.

«Про існування села Вовчак наша молодь взнала аж 1992-го, коли перший раз у житті ми побачили двоповерховий автобус. Тоді всі селяни бігли подивитися, як десятки машин та автобусів, мов на прощу, прямували на колгоспне поле. Здолавши тисячі кілометрів, ті люди – зі США, Канади, Великої Британії, Бельгії, Німеччини, Польщі, навіть із Австралії (!) – приїхали сюди, аби знову вклонитися ВОВЧАКУ!..»

До 1947-го це було невеличке село на Волині, всього 36 хатин. Та, заховане поміж непрохідних лісів і боліт Полісся, воно стало місцем для базування штабу «Волинської Січі», яка входила до групи «Північ» Української повстанської армії.

«Відколи на Волинь прийшла радянська влада, тема УПА була в нас засекречена. Бо москва настільки залякала людей терором, що вони боялися сказати правду навіть своїм дітям, – зізнається Юрій Прогонюк, у якого і татова, і мамина родини були в Українській повстанській армії. – Єдине, що я знав, – що мого дядька нацисти вивезли до Німеччини, а тітку совєти заслали до сибіру.

Після 1945-го дядько дивом утік і додому вернувся у шкіряному плащі й капелюсі. А тітку совєти відпустили аж після смерті Сталіна, і прийшла вона додому у рваній куфайці. Не раз пробував допитатися, за що їх так покарали, та відповідь була одна: «Воно тобі не треба…»

І тільки після того, як у 1992-му Вовчак зібрав сотні повстанців із цілого світу, а представники обласної влади Волині привітали з 50-річчям створення УПА, люди почали розкривати правду нашої історії…

50 років убиті хлопці лежали під шаром асфальту

У Вовчаку все особливо. Тут навіть дихається інакше. А кожен клаптик землі просякнутий історією. Замість колишнього штабу УПА – сторічна хата-музей.

У ній – архівні документи, фото, зброя, боєприпаси, предмети побуту вояків від часів УПА і до наших днів.

Поруч із хатою – криївка, де знімали історичний бойовик «Шлях поколінь» (2023).

Обабіч – бункер, бліндажі, окопи, мішені для стрільби. На величезних стендах – чорно-білі світлини місцевих повстанців. І тут же – кольорові фото вояків уже наших днів.

«Коли я почав розпитувати старожилів про Вовчак, у мене від почутого просто світ перевернувся! – зізнається Юрій Прогонюк. – Уявіть: наша молодь, яка свято вірила в «компартію та леніна», дізналася, що в селі через кожну хату жили повстанці, які боролися з цим комунізмом і були за це вбиті! А який шок був у мене від того, що на центральній дорозі нашого села під шаром асфальту лежить мій рідний дядько! І по його могилі щодня топчуться люди!»

Щоб зупинити цю наругу, Юрій із батьком ломами видовбали асфальт два на шість метрів, обгородили могилу 18-річного Степана Прогонюка і ще десятьох юних повстанців. І відтоді хрест у центрі Вербичного щодня нагадує, яку ціну віддали ці хлопці за волю України.

Шкода тільки, що неподалік цього поховання почали виростати могили новітніх Героїв. І перша з них – Бориса Кобзаря…

На Вовчаку ще із 2016-го готувалися до великої війни

«Борис виріс у мене на очах. Бо ж ми жили по сусідству, – ділиться важкими спогадами Юрій Прогонюк. – Він, народжений у 1991-му, став ровесником незалежності. Тому ще малим був, коли прибігав помагати відновлювати Вовчак».

Спочатку на цьому місці планували спорудити меморіальний комплекс: і щоб ветерани УПА приїжджали сюди вклонитися побратимам, і щоб молодь росла з розумінням, хто такі українці, хто наш ворог і що (як писали в листівках повстанці) «не хлібом-сіллю, а кулею брунатного гада вітай!». Та коли у 2014-му московити знову пішли війною, Вовчак став місцем бойового злагодження.

«Відновити роботу масштабів часів УПА ми не змогли б. Бо ж тут, у Свинарському лісі і прилеглих селах, повстанці мали власні госпіталь і зброярню, млин і декілька пекарень, коптильню і кравецьку майстерню. Але у Вовчаку нам вдалося відродити військовий вишкіл, у якому й за часів УПА навчалося за один курс по 200 молодих бійців, – продовжує Юрій Прогонюк і підводить до кольорової фотографії. – Ось це наш перший вишкіл. 2016 рік.

Хлопці, яких ви бачите, – всі зараз воюють. Троє, на жаль, загинули. Але вже тоді ми розуміли: буде велика війна, жорстока і нещадна. Тому й готувалися: і воювати, і, якщо доведеться, віддавати свої життя…»

Тож коли 24 лютого 2022-го москаль знову посунув ордою на Україну, серед перших, хто пішов у ЗСУ, стали Юрій Прогонюк і Борис Кобзар.

«На той час Борис був для мене не просто людиною, близькою по духу. Він став чоловіком моєї дочки, батьком моєї внучки, – пояснює Юрій Прогонюк, коли ми прямуємо до могили полеглого Героя. – Тут, на Вовчаку, у храмі Всіх святих землі Української, Борис із моєю Олею повінчалися».

«Тут охрещена моя внучка Юстинка. У хаті-музеї ми клали її у плетену колиску, як колись наші предки, і дитина тут же переставала плакати», – додає Юрій.

А коли Юстинці виповнилося два роки, тато пішов захищати її з мамою від московських нелюдів.

3 км побратими тягнули на собі пораненого

Здобувши бойовий досвід іще у 2014 – 2015-му, Борис Кобзар одразу вирушив у найгарячіші точки російсько-української війни. Спершу звільняв Житомирщину й Київщину. Наступним мав стати Херсон.

«Ось тут було його останнє бойове завдання, – показує Юрій точку на карті біля Херсона в напрямку Миколаєва. – У складі ДРГ він мав проникнути в тил ворога, де стояли десантники з москви. Наш підрозділ із завданням упорався, але під час відходу противник відкрив вогонь».

Два осколки поцілили Борису в артерію на нозі. Щоб урятувати командира, бійці наклали йому турнікет, три кілометри тягнули на собі. Живим донесли до українських позицій. Передали евакуаційній групі. Однак…

«Про це тяжко говорити, але… Борис передбачив свою смерть. За місяць до повномасштабного вторгнення, 19 січня, ми святкували його 31-річчя. Коли лишилися двоє, він сказав мені: «Я не доживу до 32 років».

Якби зараз, я би, може, спитав, чому він так вирішив... Чи відчував щось? Чи сни які бачив? Але тоді не став лізти йому в душу… – згадує Юрій. – Потім іще стався один випадок: Борис уже був на передовій, коли ми дізналися, що Оля вагітна.

Він дуже зрадів і сказав: «Буде син!» Хоча в Олі був тільки другий місяць вагітності. А потім, незадовго до загибелі, Борис сказав: «Пообіцяйте, що назвете мого сина Захаром…»

У квітні 2022-го, якраз на Чистий четвер, Бориса з почестями похоронили. А у вересні 2022-го, якраз на Захарія, на світ з’явився хлопчик, якого нарекли іменем «Бог згадав». Бо саме так зі староєврейської мови перекладається «Захарій»…

Тисячі хлопців і дівчат нині вчаться тут захищати рідну землю

…У свої два роки Захарко ніколи не бачив тата. Хіба тут, на могилі. Він торкається портрета чоловіка, на якого схожий, наче дві краплі води. А потім разом із дідусем, мамою та сестричкою їде на Вовчак, щоб колись, коли підросте, підхопити прапор боротьби за волю Україну.

«Тут, на Вовчаку, постійно тренується молодь. За той час, відколи ми відродили урочище, в нас пройшли бойовий вишкіл тисячі хлопців і дівчат з усіх областей України. Навіть із Криму й Донбасу! – не без гордості каже Юрій  Прогонюк, який керує нині районним осередком товариства «Сокіл», що діє в Україні понад 130 років».

«На постійній основі в нас – виїзні заняття для школярів. Діти в супроводі вчителів та під наглядом інструкторів вчаться стріляти, кидати гранати, випробовують себе у марш-кидках. Улітку організовуємо фестиваль. Для всіх охочих цілорічно – екскурсії, кінні маршрути, польова кухня з кулешем. У фейсбуці маємо сторінку «Вовчак «СІЧ», куди можна писати і де є всі наші контакти. Тож приїжджайте, люди! Бо тут справді місце сили для кожного українця…», – додає Юрій.

Оксана Бубенщикова, фото автора

• Віддали життя за Україну: рідним Героїв з Волині вручили нагороди
• Не встиг відзначити 50-річчя: захиснику з Волині просять присвоїти державну нагороду
• «Помста за тебе пішла»: побратими відплатили за загибель 20-річного Героя з Волині

Волинські