Волинська мама Героя: «Влад заповів розвіяти його прах на горі Піп Іван»

15 червня 2025 р. 17:58

15 червня 2025 р. 17:58

Тетяна Філюк: «Нам спочатку повідомили, що Влад пропав безвісти. Хоч, як я розумію, вже було відомо, що він загинув».

Батьки Владислава Корчиги – Тетяна Філюк та її чоловік Валерій Корчига – четвертий рік живуть у Великій Глуші на Любешівщині. Жінка – родом із цього села, тож подружжя, яке жило в Маріуполі, через 21 день після повномасштабного вторгнення покинуло свій дім у цьому місті на Донеччині і знайшло прихисток у її батьківському домі

Їхній син на той час вчився в академії музики у Дніпрі. Та навесні 2024-го, уже в Києві, де жив тоді з коханою дівчиною, він, музикант із маріупольським серцем і волинським корінням, пішов служити в 3-ю штурмову бригаду й віддав життя за Україну

«Син навчався на третьому курсі академії музики, коли почалося повномасштабне вторгнення росії»

Ми познайомилися із Тетяною Філюк наприкінці 2023 року. Тоді адресу відрядження підказало те, що в елика війна змусила бухгалтера маріупольського порту влаштуватися листоношею у Великій Глуші . Маріуполь уже в перші дні повномасштабного вторгнення опинився під обстрілами – в їхній будинок було пряме попадання («Дві міни в дах влучили, тож все вигоріло – одні стіни залишилися. А що вогонь не знищив, то окупанти винесли»). Тож, протримавшись 21 день, подружжя – Тетяна Філюк та Валерій Корчига – вирішило виїжджати у безпечніше місце. Спочатку у Дніпрі зупинилися, де на той час син Владислав вчився в академії музики.

Далеко не вирушали, бо все-таки була надія, що скоро можна буде повернутися додому. Винаймали квартиру, сподівалися роботу знайти. Але через місяць, коли стало зрозуміло, що повертатися нема куди, поїхали у Велику Глушу. Рятувало те, що, як говорила Тетяна, в батьківську хату вернулася, де, може, щось і не так, як було вдома, але вона тут виросла, тож коріння тримає. А головне – тоді їхня сім’я, хоч і жила в розлуці з сином, та з ним можна було поспілкуватися по телефону й навіть зустрітися. У серпні 2023-го Влад запросив матір до себе в Київ, куди переїхав зі своєю дівчиною. Сказав: «Мам, ти маєш достойно зустріти 50-й рік у своєму житті!». Одне слово, свято їй влаштував. Ще не було цього страшного й непоправного – втрати єдиного сина, якому тепер вже не зателефонує, не почує рідного голосу. Можна тільки згадати, яким він був:

– Влад музикою почав займатися ще з дитячого садочка – може, тому, що мені хотілося, щоб він різносторонньо розвивався. Навчався спочатку в школі мистецтв міста Маріуполя, згодом – у музичній школі, яку закінчив по класу кларнета та саксофона. Але, наскільки знала, не думав пов’язувати своє життя із музикою. А ось як закінчував дев’ятий клас, то вирішив вступати в музичний коледж. Потім була академія музики міста Дніпра. Син був на третьому курсі, коли почалося повномасштабне вторгнення росії. З гуртожитку студентів відразу, як мовиться, попросили, бо там поселили тероборону. Оскільки він зустрічався з дівчиною з Дніпра, Ксюшею, то якийсь час на запрошення її матері жив у них. Та за якийсь час вони обоє поїхали до Києва. Хоч я й просила, щоб закінчив академію, Влад провчився лише до нового, 2023 року й взяв академвідпустку, бо, на його думку, навчатися музиці, то зранку й до вечора треба працювати з інструментом. А просто рахуватися в академії, аби тільки здавати екзамени, щоб одержати згодом документ про освіту, вважав недоцільним.

«Я вас так люблю!»

Сьогодні жінка пригадує, як ще до великої війни, у 2021-му, Влад вперше приїхав у Маріуполь із Ксюшею. Власне, тоді й познайомив зі своєю дівчиною. Новий 2022 рік зустрічали разом.

– А торік у квітні вони удвох були в нас, у Великій Глуші. З собакою приїхали. Такого вихованця, що став улюбленцем, взяли собі. Зараз я можу сказати, що у сина тоді все вже було розплановане – з коханою дівчиною в гори піти, нас відвідати і… з роботи баристи, яку обрав для себе в час війни, розрахуватися. Коли вони їхали від нас до Києва, й ми підвозили їх до потяга у Ковель, то син сказав, що йде служити. Це було остаточне рішення. У середині червня син записався в 3-ю штурмову бригаду. Було навчання на полігоні «Десна», що на Чернігівщині. Чоловік у вересні їздив до нього, а я – ні, – розповідає Тетяна, не стримуючись від сліз. – За роботою не було як вибратися в дорогу. Зараз не можу собі цього пробачити. А потім Влад був уже на Лиманському напрямку…

Недовгий шлях Влада на передовій, по суті, жовтень – листопад. Вони спілкувалися кожен день. Матері хотілося більше поговорити з сином. Він зупиняв її: «Мам, я ж – не на відпочинку». Набирав номер когось із батьків в основному ввечері.
– У сина були всього три бойові завдання, – говорить мама Героя. – Під час другого, 21 листопада, мав поранення. Я просила розповісти, як і що сталося, бо ж хочу знати все, що його стосується. Але Влад казав коротко: «Тобі цього не треба знати». «Коли ідеш на завдання, то хоч номер телефону когось з хлопців нам дай, щоб ми могли подзвонити й дізнатися, де ти, як, якщо з тобою не буде зв’язку. Влад одне твердив: «Все добре… Я вас сам наберу. А як щось станеться, то вам зателефонують і повідомлять». Зараз, пригадуючи наші розмови, ловлю себе на думці, що закінчувалися вони кожного разу словами сина: «Я вас так люблю!».

Зараз, пригадуючи наші розмови, ловлю себе на думці, що закінчувалися вони кожного разу словами сина: «Я вас так люблю!».

Через місяць після поранення було те, третє завдання, з якого боєць Владислав Корчига не повернувся. Батькам так і не невідомо, що сталося.

– Ніхто нічого не розповідає. Знаємо тільки, що Влад пішов на позицію ще 6 -го грудня, – каже Тетяна, – а дехто з хлопців, які з ним загинули, – пізніше долучилися – 17 – 18 грудня. Тільки наш син так довго був на завданні. А чого так? Я роздобула номер телефону командира. Коли додзвонилася до нього, то на своє запитання почула: «Не було ким замінити». Щодо обставин – коротка фраза: «Не можу розповідати». До речі, спочатку нам повідомили, що син пропав безвісти. Хоч, як я розумію, вже було відомо, що він загинув, – просто тіло не могли зразу забрати. Побратим, який приїжджав на прощання з Владом, сказав: «Ми на дві години не встигли до них на підмогу». З цього можна зробити висновок, що хлопці потрапили в оточення. Там всі й полягли. Нашого сина першим забрали, а одного із його побратимів – аж 14 січня наступного року. Дехто так і залишився там, біля Новоєгорівки Сватівського району…

«Хлопці, які приїхали з передової, прощаючись із Владом, читали молитву українського націоналіста»

Домовину з тілом Влада Корчиги, якому назавжди – двадцять п’ять літ, привезли в Київ – туди, звідки він ішов на службу в Збройні Сили України. Прощання з ним було там же. Виявляється, Влад, який бачив реальну ситуацію, знав, що кожен день війна забирає чиїсь життя, сказав батькам, як його похоронити, якщо він загине. Який то невимовний біль – чути таке матері від дитини! Їй милішими були слова сина, котрі не раз повторював: «Не переживай, я – фартовий!».

– Я й сама увірувала в це – ніколи не думала, що з моїм сином може статися щось недобре, – говорить мама Героя. – А воно он як обернулося… Влад і з Ксюшею, і сам усі Карпати сходив. Крім найвідомішої й найвищої – Говерли, підкорив багато інших вершин. Зараз за знімками можна простежити, що це були Піп Іван, Маковиця, Синячка, Петрос, Явірник-Ґорґан… І от син заповів кремувати його тіло, якщо загине, й розвіяти прах на горі Піп Іван. Організацією прощання з Владом займалася 3-я штурмова бригада. Нам із чоловіком говорили, що можуть привезти домовину у Велику Глушу. Але ж то мала бути кремація, що є можливою тільки в Києві. Тож я подумала, нащо сина з Дніпра, де його тіло було після загибелі, в таку дорогу відправляти, а потім вертати до столиці? Й ми з чоловіком вирішили в Київ їхати й там попрощатися з сином.

Як каже жінка, дякувати Богу, похоронна служба надала їм на дві години приміщення, щоб вони могли побути з Владом. Велике горе розділила з ними близька рідня, а також хресна мати загиблого воїна, товариш, який ще воює, – колись вони навчалися разом у музичному коледжі в Маріуполі.

А вже на церемонії прощання була почесна варта, побратими із 3-ї штурмової бригади. Хлопці, які приїхали з передової, читали «Молитву українського націоналіста». «…Знайду я смерть солодку, смерть в муках за Тебе. І розплинуся в Тобі я, і вічно житиму в Тобі, Відвічна Україно, Могутня і Соборна!», – в цих словах – сила духу і Владислава Корчиги, який віддав життя за Україну.

– Ніби й чуже для Влада місто Київ – недовго тут жив, але у них із Ксюшею тут були вже друзі, знайомі. І з Дніпра прибули ті, з ким вчився в академії музики, – каже Тетяна. – У сина мала бути така мирна професія, а він відклав свій саксофон і взяв у руки зброю. Дехто дивувався: «Як ти не відговорила сина від служби?». А як могла це зробити, якщо він із дитинства був самостійним? Рішення приймав сам і тоді, як сказав, що вступатиме в академію музики, і тоді, як пішов у 3-ю штурмову бригаду.

У сина мала бути така мирна професія, а він відклав свій саксофон і взяв у руки зброю.

Це – дуже делікатне питання, але все ж не можу не задати його батькам: «Прах сина похоронили чи, як він заповідав, розвіяли на горі Піп Іван?». Виявляється, ще нічого не робили. Урна з прахом поки що зберігається в Києві.

– Нас колись не стане, й про Влада забудуть, – говорить з приводу цього Тетяна. – А якщо могила десь буде, то хтось таки прийде, згадає про нього. То ми ще не знаємо, що робити. Думаємо.

Може, є мрія повернутися в Маріуполь?

– У російський Маріуполь ми не поїдемо. Тільки як визволять його українські війська, – каже батько Героя Валерій Корчига.

– А того Маріуполя, яким ми його знали, уже ніколи не буде, – з сумом додає Тетяна. – Вже ні про що не мрію – хіба про те, щоб хоч на трошки потрапити в свій дім і забрати фотознімки Влада – усі альбоми з його дитячими, шкільними світлинами там же, вдома, залишилися.

«Хай би дитина у вас була – внук чи внучка для нас з батьком»

Хтось, може, й подивується, що хлопець, який народився в Маріуполі, жив, не секрет, в середовищі російськомовних, для кого й досі «нєт разніци», як розмовляти, виріс таким відданим Україні. Й це, судячи зі слів матері Владислава, проявилося не тоді, як почалася повномасштабна війна, а значно раніше:

– У сина не було проблем із українською – це ж моя мова, то чув її змалку. В якийсь момент, як казав мені, й думати українською змусив себе, щоб не доводилося на ходу своїх думок перекладати. Бувало, що й мене виправляв, коли проскакували русизми. Ще навчаючись у музичному коледжі, а це – 10 – 11 класи, Влад їздив на книжкові форуми до Львова, де купував новинки української літератури. І нам із батьком дарував, щоб читали. Зараз мені особливо хочеться знати все про його, таке непростимо коротке, життя, чим він цікавився, що читав. Коли ми в Києві прощалися з Владом, я взяла у Ксюші декілька його книжок, щоб і самій прочитати їх, відчути те, що син міг відчувати. І знаєте, які це книжки? «Місто» Валер’яна Підмогильного, «Холодний Яр» Юрія Горліс-Горського, «Двійник» Тараса Лютого. При нагоді ще зустрінемося з Ксюшею – віддам книжки, які прочитала, й візьму взамін інші. Ми з Ксюшею спілкуємося, переписуємося. Вона тяжко пережила втрату Влада – вони ж три роки прожили разом, були гарною парою однодумців. Дивилась на них і тішилася, яка в нас – чудова молодь.

І вже від цього – місточок до такого потаємного:

– Коли я дізналася, що Влад іде на війну, то казала йому: «Хай би дитина у вас була – внук чи внучка для нас з батьком». А він мені відповідав на це: «Ксюші буде тяжко без мене ростити дитину». Не допомагало й те, що я запевняла: «Ми ж будемо допомагати». Дуже шкодую, що ми з чоловіком так і не маємо онука.

…Життя, на жаль, – не кінострічка, не прокрутиш назад. З непоправною втратою, з болем, який не покидає, треба йти далі. З роботою листоноші Тетяна Філюк, до речі, зовсім недавно розрахувалася. А от волонтерству, до якого долучилася торік восени («тоді ще син був живий»), віддає все більше часу. З жінками-односельцями, яких зорганізувала Ніна Шитлюк, плете маскувальні сітки. За підрахунками Тетяни, великоглушанські волонтерки зробили вже майже чотири тисячі квадратних метрів.

– Маємо багато замовлень. Є вони і від бійців 3-ї штурмової бригади – про їхні запити ми дізналися через групу, створену в соцмережах патронатною службою – військовим підрозділом цієї бригади.

З-я штурмова бригада для матері Героя – особлива. Там служив її син, там він став справжнім Воїном, над домовиною якого невипадково звучали слова: «… і вічно житиму в Тобі, Відвічна Україно, Могутня і Соборна!».

Катерина ЗУБЧУК , заслужений журналіст України.

Волинські