Показує Хотячів

18 червня 2025 р. 13:27

18 червня 2025 р. 13:27

Центр волості, ґміни, сільська рада, старостат – від війни до війни і від реформи до реформи  мінялося адміністративне значення Хотячева. Відходили влади, змінювалися покоління, а село над Студянкою досі живе.

В один з весняних днів, в який зима вирішила повернути свої права, поривами шквального вітру і закидати прикордоння жменями снігу, їдемо до Хотячева.

Їдемо – це гучно сказано. Влучніше буде – котимося по ямах, намагаючись вберегти ходову автівки Олександра Ольховського – нашого незмінного водія в експедиціях по селах. Одна з найгірших доріг в Устилузькій громаді пролягає саме через Хотячів. Згодом довідуємося, що в цьому році її мають відремонтувати. І це було б добре, особливо для перевізника, який робить вісім рейсів на день цим бездоріжжям.

Обабіч  дороги, десь там, де мала бути вивіска з назвою села, стояв телевізор марки «Філіпс». У його чорному екрані відбивалося блакитне небо і моє здивування. В голові народилася назва статті.

У місцевому старостаті нас зустрічає Галина Сиротинська – головна у Хотячівській «гміні». Хоча через вісімдесят років в юрисдикції Хотячева лише два села –  Дарницьке та Русів.

Євдокія, тьотя Дуся

Авторитетна староста набирає чийсь номер у  телефоні. «Тьотя Дуся, до вас зайдуть журналісти, то зустріньте, щоб собаки не налякали». І нас зустрічає Євдокія Макарівна Ксьондзик. Тим часом двоє хасок зацікавлено поглядають на непроханих гостей з вольєру.

-Та вони мають паспорти, як ми, люди, – киваючи на псів каже господиня. Це чотирилапі друзі її онука Олега, котрий нині в лавах прикордонників боронить нашу країну на харківському напрямку.

Євдокія Макарівна народилася не в Хотячеві, а на Поліссі у селі Залухів колишнього Ратнівського району.

– На буряки приїжджала, заміж вийшла та так і осталася. Ніде не вчилася, мама шкодувала грошей, бо мала ще четверо синів. Вони мали вчитися, а я лишитися дома. А дочка подросла і поїхала на сезон, – іронізує Євдокія та зізнається, що хотіла вивчитися на зоотехніка. Натомість закінчила вісім класів звичайної школи і ще два – вечірньої. Все життя працювала у колгоспі.

На буряковому сезоні в Хотячеві познайомилася з Василем, почали зустрічатися, а незабаром відіграли весілля. Виховали трьох доньок – Руслану, Альону та Надію. Життя тривало, доньки виходили заміж народжували онуків. Та поряд з приємними подіями крокували і лихі. Спочатку помирає чоловік Василь, згодом трагічно гине зять. Донька Руслана хворіє та помирає, лишаючи Євдокії на виховання трьох онуків. Життя накидає на жінку нові і нові випробовування.  18 жовтня 2024 року виконуючи бойове завдання із захисту Батьківщини на Донеччині гине онук Віталій Король, якого після смерті мами вона виховувала. Під час повномасштабного вторгнення, працюючи за кордоном, хлопець вирішує повернутися додому, щоб бути поруч з своїми близькими. У серпні  2024 року його мобілізовують на службу оператором безпілотних апаратів і вже через кілька тижнів до бабусі приходить похоронка з фронту…

Щодня Євдокія звертає  молитви за онука Олександра, котрий отримав важке поранення і нині на реабілітації. Сидимо та довго говоримо про її родину, про ті випробування, крізь які вони всі проходять, підтримуючи один одного. Час від часу доньки телефонують мамі, аби запитати, як вона. І я дивуюся тому оптимізму та вірі в добро, які Євдокія не втратила, попри всі життєві випробування. Її волосся не просто сиве, а біле-біле, а душа чиста-чиста…

Ґ міна, війна і Праведники

Хотячів ніколи не був маленьким населеним пунктом. У 1578 році належав до луцьких католицьких єпископів. В кінці ХІХ століття мав дві дерев’яні церкви та вітряка. За часів російської імперії село було центром волості, а за часів другої Речі Посполитої – ґміни, до якої входило понад три десятки сіл та колоній.

Від двох древніх храмів лишилися тільки згадки. Комуністична влада їх просто стерла. Свято-Євстрафієвську церкву спочатку закрили, зняли дзвони, а потім за наказом райкому партії – зруйнували. Для цього були задіяні трактори, бульдозери, троси. У часи незалежності храм хотячівці відбудували і лишається він в юрисдикції УПЦ МП.

Люди – основне багатство Хотячева. Вони вмирали на фронтах війни і рятували інших, ризикуючи власним життям. Ізраїльський національний меморіал Голокосту Яд Вашем ділиться історією Ляшуків.

Єрмолай та Єфимія Ляшуки  і їхня дочка Надія мали своє господарство. Вони познайомилися з Естер Ворзель, мешканкою сусіднього Устилуга, восени 1941 року, коли окупаційна німецька влада тимчасово дозволила євреям працювати на місцевих жителів. Ворзель була найнята Ляшуками для роботи у полі та на фермі, за що отримувала достатньо їжі для себе та членів своєї родини, які жили в гетто Устилуга. 31 серпня 1942 року всім євреям було наказано повернутися до міста, звідки їх відправили до гетто у Володимирі. Ворзель зустрілася зі своєю сестрою Леєю, яка працювала в сусідньому селі, і разом вони вирушили до місця збору. Дорогою якісь люди попередили двох дівчат, що німці планують наступного дня вбити всіх євреїв, тому вони, налякані, повернулися до будинку Ляшуків. Ті пожаліли сестер і збудували для них схованку на сіновалі. Вхід до неї був замаскований мішками з їжею для худоби. На початку 1943 року до  сестер приєднався брат Файвел, і всі вони ховалися там до квітня 1943 року. Та  сусід помітив Файвела, який допомагав Ляшуку по господароству. Тоді євреї вирішили повернутися до Устилуга, де для них було створено трудовий табір. Файвел пішов першим, а коли наступного дня його сестри дісталися міста, їм повідомили, що брата спіймали та вбили. Вони  вирішили одразу ж повернутися до будинку Ляшуків, де їх сховали в тому ж місці. Коли обшуки у будинках мешканців Хотячева посилилися, сестер перевели в поле, де вони сховалися в копиці сіна.  Ляшуки, зокрема 15-річна Надія, щоночі приносили євреям їжу та інші предмети першої необхідності. Коли лінія фронту наблизилася до цього району, сестер повернули до будинку Ляшуків, де вони залишалися до звільнення території Червоною Армією у червні 1944 року. Наприкінці 1940-х років сестри Ворзель покинули Україну, а згодом емігрували до Ізраїлю. Вони відновили контакти з Надією Ніфакою у 1990-х роках, коли її батьків уже не було у живих. 22 січня 1992 року Яд Вашем визнав Єрмолая та Єфимію Ляшук та їхню дочку Надію Ніфаку Праведниками народів світу.

А що ж нам показує Хотячів у 2025 році?

Закриту школу, недіючий клуб, невеликий дитсадок, магазин. На центральній вулиці доживають покинуті дерев’яні хати. А в них – застигле життя: невзуті черевики, перекинуті крісла, застелені ліжка, забуті ікони. В одній з хат хтось дуже любив Божу Матір, відвів її образам почесне місце на покутті. І, мабуть, сам пішов на покуття під її небесну опіку.

Будівля ґміни стоїть і досі. Добротна, з червоної цегли – тепер такої не роблять.  А цю виготовили на цегельні у селі Суходоли. Коли  споруда втратила адміністративні функції, в ній  влаштувати клуб, крутили кіно, а згодом – торгували. Синьою фарбою на стіні хтось вивів слово «бригадір», ніби дав фарбованого ляпаса будівлі. Позаду клубу лавочка – така для двох. Певно, вечорами не одна пара усамітнювалася на ній…

Багато про село може сказати і кладовище. Хотячівське відмежоване побіленим мурованим парканом. Прибрано, могили щільними рядами туляться одна до одної. При вході пам’ятник з датою 1808 рік, а під ним Параскевія Карабей. Вдумайтеся: 220 років могилі!

Неподалік ще одна -Уляніна Анастасія та її син Євген з епітафією: «Тихо листя шелестіть матір й брата не будіть. Вони сплять вічним сном під святим хрестом». І дата, страшна для Волині – 1943 рік. Помітила тенденцію – чимало старих пам’ятників замінено на нові. А це про родинну пам’ять, яку бережуть і передають. Хотячів показує і говорить, навіть голосами тих, хто вже мовчить…

Ярослава КОЛОСКОВА

Волинські