Портрет Сталіна коштував батькові свободи: історія художника Івана Кечми з Волині

19 червня 2025 р. 19:15

19 червня 2025 р. 19:15

76-річний художник із Володимира Іван Кечма понад 70 років малює картини, присвячені Україні та козацтву, а його перший дитячий малюнок - портрет Сталіна - став причиною покарання батька .

Іван Кечма почав малювати ще в п’ятирічному віці, і однією з перших його робіт був — портрет Сталіна. Цей дитячий малюнок мав трагічні наслідки — за нього його батька було вислано до Миколаївської області.

Самобутній художник із Володимира Іван Кечма, з раннього віку закоханий у козацьку тематику, він проніс цю любов крізь життя. Вона яскраво проступає в його роботах, сповнених духу української історії, вольності й культури. У свої 76 років він і далі творить — із тією ж пристрастю, глибоким розумінням традицій і невтомним бажанням передати красу української душі через пензель.

Малювати почав у п'ять років, але ніхто на це не звертав уваги

Іван Кечма народився у селі Красностав, але доля розпорядилася так, що життя його пролягло шляхами майже всього колишнього Радянського Союзу. Дитинство та юність пройшли в постійному русі — від Воркути до Тбілісі, у пошуках кращого життя, у вирі історичних подій, що не оминули жодного члена його родини.

«Мій дід був лісничим, мав добре господарство, — згадує Іван. — Але у 1939 році, коли прийшли совіти, його разом з усією родиною вислали до Сибіру як куркуля. Батько з початком Другої світової війни добровольцем пішов на фронт і воював до самої перемоги. Мати ж у 1942 році була вивезена на примусові роботи до Німеччини, пережила концтабір. Дивом вдалося втекти під час етапування: їхній потяг потрапив під бомбардування, і вона, скориставшись хаосом, втекла й згодом повернулася в Україну».

Ці трагічні події певним чином вплинули на майбутнє Івана. Його родина постійно змінювала місце проживання. У 60-х батько добровільно вирушив на освоєння цілини, згодом переїхав на Кубань, потім знову повернувся на цілинні землі. Так крок за кроком Іван разом із родиною об’їздив безкраї простори СРСР — від суворої Воркути до сонячного Тбілісі.

«Тоді непрості часи були, грошей катастрофічно не вистачало. А потрібно й одягнутися, й на ноги взуття купити, — згадує Іван Кечма. — Пригадую, як ще навчаючись у початкових класах, після уроків ходив на цегельний завод, де працювали батьки. Допомагав їм — вручну формував цеглу».

Цей ранній трудовий досвід загартував хлопця, привчив до відповідальності та праці. Водночас попри втому й нестачу дитинства, Іван не полишав малювання.

«Малюю з п’яти літ, то стінгазети, то портрети, ніхто уваги не звертав, були інші пріоритети. Та осінь впала на чоло, рука до пензля знову потягнулась, і натягнувши полотно,  я показав, як це відбулось. Зблизька  — це всього лиш мазки, здалека – картини, душі моїй тепер найкращі полотнини. Зима вже скроні виділя, скільки лишилось – я не знаю, але без пензля і різця себе тепер не уявляю. — зізнається Іван Кечма.

За життя приміряв багато професій

Його історія — як картина, написана багатьма фарбами: яскравими і темними, спокійними і тривожними. Розповідати про себе митець може не лише словами, а й власними віршами. Проте у розмові щиро зізнається: й сам не знає, ким є насправді, бо за життя довелося приміряти стільки професій, що й порахувати важко.

У 1965 році Іван закінчив училище механізації, здобувши спеціальність слюсаря. Та працювати за фахом не довелося. Замість того влаштувався майстром із пошиття верхнього одягу у військове ательє, у якому працювали лише жінки. Під час перекурів часто заглядав до чоботарів — так з часом навчився шити й ремонтувати взуття. Потім була армія. Після демобілізації  служив у пожежній частині, згодом — знову військова служба, вже надовго. У званні прапорщика Іван Кечма відслужив понад двадцять років.

«Про кар’єру офіцера чи іншу тоді годі було й мріяти, — каже він. — У ті часи для дітей репресованих батьків було закрито багато дверей».

Любов до козацької тематики тягнеться з дитинства

Вийшовши на пенсію, Іван Кечма нарешті повністю присвятив себе тому, що завжди жило в його душі, — малюванню. Саме тоді мистецтво стало для нього не просто захопленням, а справжнім способом життя. У його доробку — десятки робіт: портрети рідних і знайомих, пейзажі, натюрморти. Але найбільше місце в його творчості займає тема, яка захопила його ще в дитинстві, — козацтво. У нього навіть чуб такий, як колись носили козаки, називаючи його — оселедцем.

«Пригадую, як бігав до дитячої бібліотеки, — розповідає Іван. — Там мені залишали книги, які були найпопулярнішими і розлітались, як гарячі пиріжки. Серед них — «Тарас Бульба», історичний роман «Богун». Вони справили на мене надзвичайно сильне враження. А коли вперше побачив фільм «Вечори на хуторі біля Диканьки» — був просто зачарований. У цих творах я відчував дух свободи, мужність, щось дуже рідне. Саме це прагнув передати у своїх картинах».

Його козаки — не вигадані персонажі, а живі образи з душею, відлунням історії, пам’яттю поколінь. У кожному мазку — повага до предків, у кожному погляді — дух волі, у кожній сцені — любов до України, а ще – кохання між дівчиною та парубком.

Роботи Івана Кечми неодноразово брали участь у виставках, викликаючи інтерес і захоплення глядачів. Проте однією з найперших серйозних робіт став портрет Кобзаря, який намалював аквареллю у п’ятому класі.

«Ту роботу відібрали на виставку, — згадує Іван. — Після неї портрет до мене так і не повернувся. Як і той ранній портрет Сталіна, який намалював ще до школи і через який постраждав мій батько».

Ці два портрети — мов символи епох, що вплинули на його долю. Один — як вираз дитячого захоплення українською культурою, інший — як гірке нагадування про жорстоку реальність тоталітарної системи.

Власноруч намальований портрет дружини висить удома під рушниками

Невеличка квартира Івана Кечми —  справжня майстерня пам’яті й тепла. Стіни прикрашають його різьбярські вироби, картини й портрети, з-поміж яких особливе місце займають образи рідних. В одній із кімнат, під вишитими рушниками, висить портрет дружини Галини — жінки, яка стала його натхненням і надійною опорою впродовж усього життя.

«Ми познайомилися на танцювальному майданчику, — усміхається Іван. — Це було під старим дубом, 13 липня. Я добре пам’ятаю той день. А вже за два місяці — 13 вересня — побралися. І відтоді йдемо разом по життю — вже 56 років. Виростили четверо дітей, які подарували нам десятеро онуків, є вже й правнуки».

Її підтримка завжди поруч. Вона — не лише дружина, а й берегиня дому, його спокою, серця. У їхніх стосунках — тиша без слів, яка говорить більше, ніж будь-які промови.

Найліпше пишеться вночі, коли думки стають чистими, як полотно

Іван Кечма зізнається: найліпше йому працюється вночі, коли стихає шум дня, і думки стають чистими, немов полотно. Саме в ці години, у своїй невеличкій кімнаті, що давно стала творчою майстернею, поринає у світ фарб, образів і спогадів. На поличках і під столом — акуратно складені коробки, у яких зберігаються його роботи. Поруч, у кутку на серванті, — незавершена картина. На ній — козацьке життя, як він його бачить: живе, героїчне, волелюбне. Над цією роботою Іван працює вже третій рік. Здається, до завершення лишилося зовсім трохи — кілька штрихів, кілька дотиків пензля. Але щось тримає, не дає поставити останню крапку.

«Якщо душа не лежить — не беруся, — каже митець. — Чекаю того моменту, коли відчую: пора».

А ще Іван каже, поки працює над картиною, безліч разів змінює зображення переставляючи деталі у пошуках найкращого розміщення образів, колористики, настрою. Полотно дихає й живе разом із ним, проходить свої етапи — сумнівів, пошуків, раптових осяянь.

«Буває, пишу — й не те, не лягає. Сотий раз змінюю, переставляю, поки не відчую: ось, саме так», — ділиться художник.

Майже до кожної  картини пише вірш, а іноді - навпаки

Окрім малювання Іван не уявляє творчості без поезії. Майже до кожної картини пише вірші. Іноді — навпаки: вірш народжується першим і вже підказує, якою має бути картина. Цей діалог між фарбою й словом — його особлива мова, у якій зливаються почуття, спогади й мрії. У його творчості вони існують нероздільно, підтримуючи одне одного, як він і дружина  — уже понад півстоліття.

У кожну свою картину Іван Кечма вкладає значно більше, ніж просто фарби чи полотно. Там — роки життя, досвід, спогади, й козацька тематика, яку так любить художник. Це частинка його душі, зафіксована пензлем і кольором. Та, попри це, продавати свої роботи не вміє.

«Сьогодні, — каже митець, — цінуються зовсім інші стилі, інші митці, які мають відповідну освіту, яких знають у тих же соцмережах. А я — самоучка.  Коли називаю ціну, дехто з поціновувачів творчості відверто знизує плечима: мовляв, дорого. Але ж задарма віддавати теж не хочеться».

Для прикладу: полотно розміром 50 на 40 сантиметрів він оцінює у півтори тисячі гривень. А велика робота — 90 на 50 — коштує близько п’яти тисяч. Це навіть не оплата за час чи матеріали. Це скромна подяка за душу, вкладену у полотно. Але і цього часто не розуміють.

Та, попри все, Іван Кечма продовжує творити. Бо для нього найважливіше — не продати, а залишити слід у серцях тих, хто зупиниться перед картиною й відчує: вона жива.

Жанна БІЛОЦЬКА

• Купила фарби за 20 гривень і вразила журі: історія художниці-самоучки з Волині
• У Луцьку відкрили виставку графіки 15-річного школяра про війну
• У Луцьку створили мурал на честь убитих у Німеччині українських баскетболістів

Волинські