«Якщо мені судилося прибути додому «на щиті», поховайте мене поряд з побратимами»: спогади про Героя з Волині Олександра Демчука

22 червня 2025 р. 12:04

22 червня 2025 р. 12:04

Герой з Волині Олександр Демчук став небесним ангелом внаслідок контузій, отриманих на полі бою.

Мешканець шахтарського Нововолинська Олександр Демчук народився 19 липня 1984 року. Батько хлопця - Сергій Євгенович , був шахтарем. Мати – Олена Володимирівна , працювала на бавовняно-прядильній фабриці. На той час у подружжя Демчуків уже був старший на п’ять років син Анатолій.

«У дитинстві Сашко був дуже веселим, цікавим й допитливим хлопчиком, любив рибалити, мав багато друзів, з яким охоче грав у різні ігри. Таким він і залишився на все життя. Коли синові виповнилося 7 років, він став учнем ЗОШ №2, де закінчив 11 класів. Після цього відразу ж пішов армію.

Служив він у Володимирі, в 59-му ракетно-зенітному полку тодішньої 51-ї ОМБр. Відслуживши строкову службу й повернувшись додому, у 2005 році влаштувався на роботу підземним робітником шахти «Бужанська», - згадує мама загиблого Героя.

«Син обожнював своїх діток і дуже кохав дружину»

28 серпня 2006 року на життєвій стежині змужнілого молодого шахтаря зустрілася дівчина Таня , яка мешкала в Турійську. Познайомилися молоді люди в гостях у друзів й відразу сподобалися одне одному. Можна сказати, що це було кохання з першого погляду. У траві наступного року молодята зіграли весілля. Через рік у молодій родині народилася гарненька донечка, яку щасливі батьки назвали Іринкою, а ще через 2 роки – синочок Арсен Нині донці та синові захисника відповідно - 17 та 15 років.

Спочатку подружжя мешкало з батьками Олександра, а потім переїхало у власну квартиру.

«Син обожнював своїх діток і дуже кохав дружину. У вихідні вони всією сім’єю часто виїжджали на відпочинок, а коли Арсен трохи підріс, тато брав його з собою на риболовлю. В них було багато мрій та планів на майбутнє, але здійснити всі задуми завадила проклята війна», - витирає набіглі сльози пані Олена.

На війну пішов добровольцем

У шахті чоловік пропрацював до 2021 року, а потім розрахувався й далі перебивався випадковими підробітками. А потім почалася повномасштабна війна, на яку Олександр Демчук пішов добровольцем. 1-го березня 2022 року, його зачислили в роту охорони, яка охороняла важливі енергетичні об’єкти інфраструктури та мости, патрулювала вулиці міста, вокзал та автостанції.

А 8-го травня чоловіка перевели у 14-ту бригаду й на місяць відправили на полігон. 15 червня після короткої відпустки він був зачислений помічником гранатометника 2-го механізованого батальйону 14-ї ОМБр імені князя Романа Великого. Потім надіслав повідомлення дружині, що їх відправляють на передову. Коли вони зустрілися з Тетяною перед виїздом на фронт, Саша не міг відповісти на запитання дружини, де саме йому доведеться воювати.

Куди лише не закидала воїна фронтова доля

На місце дислокації бригади хлопці добиралися потягом майже дві доби. Зателефонувавши рідним з дороги, Олександр просив їх не переживати за нього, заспокоював та запевняв, що з ним все буде гаразд. Ніколи не любив скаржитися на труднощі. Після цього не виходив на зв'язок майже три тижні. Коли ж, нарешті, рідні дочекалися дзвінка, захисник повідомив, що вони знаходяться на ділянці фронту між містом Малин Житомирської області, та селом  Пісківка, що на Київщині.

Після важких боїв за столицю України у середині серпня підрозділ Олександра перекинули в район сіл Новоолександрівки та Первомайського Південнобузького напрямку.

3 жовтня 2022 року українські війська звільнили Гаврилівку, Михайлівку, Новоолександрівку, Снігурівку та інші населені пункти Миколаївської області. Коли ж 10 листопада окупанти відстуили на лівобережжя Дніпра й Україна відновила контроль над Миколаївщиною (Кінбурнська коса була єдиним районом області, що залишався під окупацією), поріділий підрозділ 14-ї бригади, в якому служив Олександр Демчук, був виведений на ротацію та поповнення в місто Новомосковськ Дніпропетровської області.

Наприкінці листопада після короткого відпочинку бійців перекинули на новий напрямок. Цього разу - на Харківщину, в районі сіл Роздолля та Петрівське, де хлопці пробули тиждень.

Навіть не здогадувались, що востаннє бачили сина живим

У  грудні Олександр отримав довгоочікувану 10-денну відпустку. На той час він уже мав декілька контузій, але тоді на це ніхто особливо не зважав. Контузія не була приводом для відправлення воїнів на лікування.

«Ми не повірили своїм очам, коли на поріг ступив наш Сашко, хоч і дуже втомлений та виснажений, але живий. Радості не було меж. Та, на жаль, відпустка досить швидко закінчилася, і йому треба було знову повертатися на фронт. Перед від’їздом, прощаючись, він сказав слова, які на все життя закарбувалися в моїй пам’яті: « Не хочеться туди повертатися, але мушу, бо там мої хлопці, з якими ділив кожен шматок хліба та ковток води, які стали мені рідними. Я знаю, що звідти мало хто повертається, але ти, тату, пам’ятай: якщо мені судилося прибути додому «НА ЩИТІ», поховайте мене біля побратимів в районі другої шахти».

Почувши це, ми не могли повірити, що так говорить наш син, - такий завжди веселий та усміхнений. Провівши його, знову стали чекати на дзвінки, щоб почути рідний голос. Ми тоді ще не знали, що востаннє бачили Сашу живим», - з гіркотою і болем зауважує мама воїна.

Бої за Бахмут, Соледар та Куп’янськ

23 січня 2023 року бойовий  шлях  взводу Олександра проліг на Донеччину, де йшли жорстокі та кровопролитні бої із «вагнерівцями» за Бахмут та Соледар, а на початку лютого поступив новий наказ – підрозділ передислоковувався знову на Харківщину, в район Куп’яська, Дворічного, Яруги, Петропавлівки, Глушківки та Босуславки.

У лютому Олександр зателефонував рідним, повідомивши, що отримав чергову важку контузію, яка викликає сильні головні болі, тому його поклали  у госпіталь в селі Шевченкове. Там його трохи підлікували й знову відправили на «передок». Та здоров’я воїна уже було підірване, тому в останню декаду лютого його перевели на службу у Володимир. Захисник почав курс лікування, але воно не допомагало: стан здоров’я ще більше погіршився, і медики відправили його в обласний госпіталь. Рідні жили надією, що все обійдеться, він викарабкається, але не судилося…

Серце Героя перестало битися 11 квітня 2023 року в госпіталі міста Луцька . Як він і просив, похоронили його поряд із побратимами на Алеї Героїв у районі другої шахти.

Олександр Демчук нагороджений медаллю «Учасник бойових дій», а також йому посмертно надано статус «Почесний громадянин міста».

«Не хочеться вірити, що наш син ніколи більше не ступить на рідний поріг, не усміхнеться нам і не запитає: «Як ви тут поживаєте?», що ніколи не обійме своїх чудових діток та дружину, а лише спостерігатиме за нами усіма з небес…», -  сумно каже мама загиблого Солдата.

Валентина САВЧУК

• «Не хвилюйся, мамо, ми в лісі рибку ловимо», а у слухавці – вибухи: спогади про Героя з Волині Євгена Сороку
• «Відправляючись на завдання, син, мабуть, передчував, що назад уже не повернеться…»: спогади матері про Героя з Волині
• У засідці чекав ворожий кілер, що вистрелив першим: історія полеглого Героя з Волині

Волинські