«Шукав серед 200-их живих і таки знаходив хлопців, яких буквально оживляв»: історія загиблого 28-річного військового лікаря з Волині

24 червня 2025 р. 09:04

24 червня 2025 р. 09:04

17 грудня 2024 року обірвалося молоде життя захисника з Волині, 28-річного військового лікаря з Маневич Володимира Левчика . Під час виконання бойового завдання начальник медичного пункту, старший лейтенант медичної служби однієї з механізованих бригад був травмований, проходив лікування у військових госпіталях. На жаль, отримана під час виконання бойового завдання на Запорізькому напрямку мінно-вибухова травма забрала життя молодого Героя.

Володимир Левчика був вірним до кінця присязі військовослужбовця та клятві Гіппократа. Історію Героя розповідає газета Нова доба .

Бути лікарем – Володимирова мрія ще з дитинства.

– Йому змалку дуже подобався американський телесеріал «Доктор Хаус» про геніального лікаря-діагноста. Граючись із друзями, вони втілювали сцени із цієї кінострічки. Підходжу до них й чую Вовине «Скальпель!»… – ділиться спогадами мама нашого Героя Інна Петрівна. Володимир спочатку після дев’ятого класу вступав у Ковельське медучилище, але на державне не пройшов, тож вирішив закінчити одинадцять класів й поступати вже до медичного університету. Це йому вдалося, хоч за два роки його погляди змінилися і він подав документи в більшість обраних вишів за комп’ютерними спеціальностями та у військовий інститут. Врешті ж таки обрав факультет підготовки лікарів для Збройних Сил України НМУ імені О. О. Богомольця, котрий закінчив у 2020 році. Після цього кілька місяців проходив інтернатуру як лікар-уролог в Маневицькій багатопрофільній лікарні та медзакладах Луцька і Львова й вступив в Українську військово-медичну академію. Тільки став її випускником у 2023 році – згідно з підписаним контрактом із ЗСУ був відправлений на службу як військовий лікар.

– Він пройшов військову інтернатуру за спеціальністю «Лікар загальної практики», тож був розподілений на посаду начальника медичного пункту 2 механізованого батальйону в/ч А4712. Навіть додому не навідався після випуску, тільки речі прислав, а сам відразу поїхав із Києва на Запорізький напрямок, – розповідає його мама.

Більше року він рятував поранених у самому пеклі війни. Не тільки виконував прямі посадові обов’язки, а й вирушав на евакуацію поранених та виконання інших завдань у зоні бойових дій. В районі населеного пункту Таврійське 13 вересня ц. р. під час руху на бронетранспортері отримав мінно-вибухову травму, яка нанесла йому множинні травми та переломи.

– Лікарі понад три місяці боролися за його життя, але отримані важкі травми не дали йому шансу на життя. Це був дуже важкий шлях… – болять слова Інні Петрівні.

Володимир не був багатослівним стосовно своєї служби, але розповідав, що медичний пункт недоукомплектований. Не вистачало фельдшерів, всі працювали без перепочинку. Сам же він робив усе можливе й неможливе для порятунку поранених, навіть якщо на це вже не було надії в інших.

– Коли я приїхала до нього у Львів, мене не пустили до сина в палату реанімації, бо там була інша жінка… – ділиться пані Інна. – Як виявилося, це мати одного з військових, котрого він реанімував, витягши з чорного мішка, в який кладуть загиблих, 200-их… Його побратими розповіли, що він, як приїжджав евакуатор, не тільки 300-их, поранених, рятував, а й перебирав усіх 200-их із чорних мішків. Казав, що санітари могли помилитися, що когось ще можна повернути до життя і таки знаходив хлопців, яких буквально оживляв. Так було і з сином тієї жінки, яка по кілька разів на тиждень відвідувала його в лікарні. Він вижив, хоч і має ампутацію…

Сотні земляків і Володимирових друзів, одногрупників, побратимів із усіх куточків країни провели його 20 грудня в останню дорогу після відспівування в храмі Святих мучениць Віри, Надії, Любові та матері їх Софії.

«Сьогодні ми прощаємося з Воїном, який ріс у славних маневицьких родинах Левчиків та Гнатюків, – звернувся до всіх їх на кладовищі Маневицький селищний голова Олександр Гаврилюк. – Його світлої пам’яті дідусь Петро Антонович перший у нас в районі та й узагалі на Поліссі підняв прапор вільної й незалежної України у 1991 році на ще тодішньому приміщенні райкому, яке є нині адмінприміщенням Маневицької селищної ради. Володя зростав у любові свого вже покійного тата, який ще в часи АТО став на захист нашої держави, мами, котра також два роки віддала службі в ЗСУ. Він у такій родині, напевне, просто не міг бути інакшим – став військовим лікарем, Захисником нашої Вітчизни».

У саме серце кожного з присутніх були слова заступника командира його батальйону: «Володимир служив у бригаді, яка вже рік і сім місяців день від дня вгризається у Роботинський плацдарм. Чорнозем там перемішаний із нашими хлопцями… І колись ми дізнаємося про це все… В умовах, коли ті смерті стають щоденними, навіть інколи закрадається думка про те, що людське життя нічого не варте… Але коли бачиш, як кожне таке життя, забране цією війною, полите вашими слізьми і слізьми цієї землі, то додається сили триматися й не відступати. Володимир був воїном і складав військову присягу, він був лікарем й давав клятву Гіппократа. Жодній із цих присяг він не зрадив. Я знав його трішки більше року. Молодий хлопець, із гумором. У нашому підрозділі сотні бійців проходили через його руки – поранені, ті, що відновлювалися, ті, кого він рятував, кого вивозив із поля бою, і ніхто з них не міг би сказати якесь погане слово про нього. Він був світлою людиною, лицарем без страху і докори. Коли я дивився на нього, розумів, що це людина, яка не створена для війни, але він був у самому пеклі і більш ніж гідно виконував там свій військовий та лікарський обов’язок. Від усього батальйону, всіх побратимів, хочу сказати тобі, Володю: «Спи спокійно, друже, і охороняй нас із Небес…».

Світла і нетлінна пам’ять нашому Герою Володимиру Левчику! Щирі співчуття його родині, друзям, побратимам, усім близьким…

• «Олександр був найкращим чоловіком і батьком для наших дітей»: спогади про Героя з Луцька
• У відпустці відзначив дні народження дітей, зустрівся зі всіма родичами та поїхав, а через 10 днів життя обірвалося: спогади про Героя з Волині
• Навіки 26: молодий Герой з Волині влучив у ворожий винищувач «Град», а у відповідь ворог забрав його життя
• «Якщо мені судилося прибути додому «на щиті», поховайте мене поряд з побратимами» : спогади про Героя з Волині Олександра Демчука

Волинські