Від колекціонера старовинних речей до штаб-сержанта: історія Миколи Матусевича з 100-ї бригади

25 червня 2025 р. 16:26

25 червня 2025 р. 16:26

Українці завжди були й залишаються господарями – де б не жили та в яких би умовах не опинилися. Їхній дух, працелюбність і вміння наводити лад навіть у найскладніших умовах є частиною національного характеру. Яскравий приклад – Микола Матусевич. Навіть перебуваючи у зоні бойових дій, почав господарювати: висадив городину, облаштовував теплиці, розвів свиней.

«Ніколай» чи Микола з України?

«Наші чоловіки до такого б не додумались, – якось почув Микола від місцевої жінки, щоправда, російською. – Вони більше у чарку люблять заглядати. То ви, українці, вмієте господарювати».

Миколі було дивно чути таке. Ще дивніше усвідомлювати, що дехто на Донеччині й досі не асоціює себе з Україною. Начебто живуть не на Донбасі, а «на росії». Ще один випадок, який здивував і навіть вразив, трапився в одному з прифронтових міст. Якось зайшов до протестантської церкви, парафіянином якої є у рідному Володимирі. Коли ж настала черга знайомитись з іншими вірянами, чітко й упевнено назвав своє ім’я. Пастор кілька разів перепитував, кожного разу російською, називаючи його «Ніколаєм». Натомість той наполегливо відповідав, що він Микола. Пастор здивовано глянув і перепитав знову ж російською : «Так ви з України»? Запитання прозвучало так, ніби для нього було відкриттям, що Микола та інші військові не просто «воєнниє», а українські військові. І що Микола – не «Ніколай», а Микола з України, на території якої знаходиться ця ж церква, і який, як і сотні тисяч інших, захищає свою землю.

Від колекціонера старовинних речей — до штаб-сержанта

Штаб-сержант 100-ї ОМБр Микола Матусевич із позивним «Депутат» став на захист України вже наступного дня від початку повномасштабного вторгнення. Попри проблеми зі здоров’ям, твердо розумів: сидіти вдома  – не варіант. Тому добровільно приєднався до лав територіальної оборони, у складі якої протягом року не лише ніс службу з охорони українсько-білоруського кордону, а й проходив інтенсивну підготовку. До війни мав інше життя і захоплення – роками збирав старовинні речі, мріючи про створення власного музею. З початком повномасштабного вторгнення це заняття довелося поставити на паузу. Але згодом, коли випадав  вільний час і  виникала потреба бодай трохи відволіктися, знову почав шукати раритети.

1 квітня 2023 року Микола вирушив у зону бойових дій. Його підрозділ дислокувався у Ямполі на Донеччині і брав участь у важких та виснажливих боях на одному із найгарячіших напрямків того періоду – за Сіверсько-Серебрянський ліс, а згодом увійшов до складу Збройних сил України, й продовжив виконувати бойові завдання на інших напрямках, знищуючи ворога.

Микола пригадує, як зайшли у цей майже повністю знищений війною населений пункт. Зруйновані будинки, вибиті вікна, порожні вулиці… Люди здебільшого виїхали, рятуючи життя. Але військовим потрібно було десь облаштовуватися, тож почали шукати бодай якесь більш-менш вціліле помешкання.

– До початку війни тут був невеличкий курорт, – розповідає Микола. – Солоні озера, страусина ферма, гарні краєвиди… Все знищене. З приходом «русского міра» залишились тільки руїни».

«Люди починають розуміти, що означає жити під прапором окупантів»

З місцевих  залишилися переважно люди похилого віку, котрі підтримували українських військових. Хлопці натомість заряджали їм телефони, дозволяли скористатися Starlink’оm, допомагали, чим могли. Але траплялися й винятки.

«Була одна бабця, — згадує Микола. — Жила тихо, відсторонено, до нас не зверталась, нічим не цікавилась. Та з часом почали помічати тривожну закономірність: ворог наче точно знав, куди бити. Артилерія «працювала» по місцях, де перебували українські військові, з підозрілою точністю. Здавалося, нас хтось «світить.  Передали свої спостереження спецслужбам. Оперативники завітали до жінки, «запросили» на розмову. Відтоді її більше ніхто не бачив. Водночас обстріли припинилися . Чи вона насправді зливала позиції, не скажу, – знизує плечима Микола. – Але стало спокійніше».

Як зазначає військовий, з часом усе більше людей у прифронтових районах, навіть ті, кому раніше було байдуже, під яким прапором жити, або й ті, хто не приховував симпатії до росії, почали прозрівати. Вони на власні очі побачили, що несе з собою «русскій мір». Під час передислокації військовим доводилось спілкуватися з місцевими. Люди хвилювалися, вимагали не зупинятися поблизу їхніх осель – боялися, що по будинках прилетить через присутність бійців.

«Ми захищаємо насамперед вас, бо коли прийдуть росіяни, зрозумієте різницю. І вже не ризикнете їм вказувати, де жити і що робити», – пояснювали ми. Після таких слів люди зазвичай замовкали. Адже десь у глибині душі усвідомлювали правду.

«Привіз із Волині троє поросят, облаштував теплицю та висадив городину»

Але навіть у таких непростих умовах українська господарська жилка, завзятість і любов до землі прокльовуються дає про себе знати.

Штаб-сержант Микола Матусевич уже третій рік на війні, хоч і не в окопах (відповідає за забезпечення підрозділу). Але навіть у тилу моральний стан потребує уваги та підтримки. Постійна напруга, втома, віддаленість від дому – все це не минає безслідно. Тож, аби підняти настрій собі й побратимам, Микола вирішив зайнятися тим, що йому близьке, – господарством. І для душі легше, і для підрозділу корисно: навіть попри добре забезпечення з боку МО, свіжі овочі чи домашнє м’ясо не будуть зайвими.

«Привіз із Волині троє поросят: дві свинки й одного кабанчика, – усміхається Микола. – Годую, доглядаю. Нещодавно випустив на вигул. Виростуть – заколемо, буде свіже м’ясо. Посадив картоплю. Спеціально їздив на місцевий ринок, де пояснював, що шукаю не просто “насіння”, а саме насіннєву картоплю. Зробив теплицю, підвели з хлопцями до неї воду, посіяв огірки, висадив помідори. Тепер чекаємо на врожай. Хлопці, які повертаються з позицій виснажені, заслужили на домашню їжу, на щось справжнє. Бо вдома бувають рідко, а турбота навіть у деталях важить багато».

Микола не єдиний господарник на фронті. Хлопці з іншого підрозділу купили курчат і вирощують їх. А дехто просто на позиціях садить городину – звикли господарювати вдома, і навіть під кулями хоч маленьку грядку, але посадять.

«Український дух – це  не лише про боротьбу. Це ще й про працю, про любов до землі, хазяйновитість,  – каже мій співрозмовник. —  Навіть війна не змогла і не зможе викорінити цього. Українці були й залишаються господарями на своїй землі, яку боронять і водночас дбайливо обробляють. Це для росіян наша земля  лише ресурс. Їм не потрібні люди, традиції, культура. Їм потрібні надра – цінні метали, стратегічні копалини, те, що можна перетворити на гроші або зброю. Саме це і є однією з реальних причин цієї війни. Вважати, що росія хоче «звільняти» чи приєднувати території через турботу про людей – велика і небезпечна ілюзія. Їм потрібна земля без людей або з покірними рабами, які не заважатимуть. Шкода, що не всі це розуміють. Декому здається, що з «росіянами спокійніше». Але коли ті приходять, починаються руїни і смерть».

Щодо підтримки бійців Микола Матусевич зазначає, що вона  надзвичайно важлива. Усі ті, хто перебуває на передовій, вдячні кожному, хто не забуває, допомагає, стоїть поруч, якщо не фізично, а ділом, молитвою, добрим словом.

Уже не один рік  надійним тилом «сотки» залишаються волонтери та благодійники, без яких багато чого просто було б неможливо. Микола з вдячністю згадує тих, хто постійно підтримує їхній підрозділ: Віталій Лах, Наталія Дмитрук, благодійний фонд «Доброта», Тарас Грицевич, Микола Панасюк, Валерій Пташенчук, В’ячеслав Католик, Олена Жуйвода. Окрема його подяка Володимирській міській раді на чолі з Ігорем Пальонкою, а також депутатському корпусу, які не лише на словах, а й на ділі демонструють, що захисники не одні.

«Без таких людей було б значно важче. Їхня допомога = це не просто речі чи кошти. Це віра, що ми недаремно стоїмо. І що нас чекають»,  говорить він.

Найважчими моментами є не вибухи, а втрати побратимів

У родині Матусевичів воюють майже всі чоловіки. Ще з 2014 року на захист країни став племінник Миколи  щойно йому виповнилося 18. Відтоді хлопець не лише пройшов складний бойовий шлях, а й не раз проявив себе героїчно. За свої подвиги отримав державні нагороди та відзнаки. Про один із них писали й у ЗМІ: на початку російського вторгнення на Донбас разом із побратимами він зумів узяти в полон групу окупантів разом із важкою технікою. Зі зброєю в руках на передовій перебувають ще двоє родичів Миколи. І кожен із них — приклад відданості країні, стійкості та сили духу.

Найважчими моментами на війні, за словами Миколи Матусевича, є не вибухи чи постійна напруга,  а втрати побратимів. Особливо тих, із ким пліч-о-пліч був від перших днів, ділив окоп, хліб і надії.

«Кажуть, до смерті не можна звикнути, – каже Микола. – Це правда. Але водночас на війні вона стає частиною повсякденного життя. Ти не знаєш, чи буде обстріл, як і те,  хто наступний. І чи побачиш ще того, з ким годину тому пив каву».

Особливо боляче він пережив загибель Юрія Амірханяна та Павла Плісака, з якими починав бойовий шлях. Це були не просто побратими, це рідні за духом люди, на яких завжди можна було покластися. Не менш тяжким ударом стала смерть В’ячеслава Адаменка, відомого за позивним “Ізраїль”. Його історія  унікальна: у 22 роки виїхав до Ізраїлю, прослужив там 17 років у армії, а коли в Україні розпочалася Революція Гідності, повернувся, став волонтером, а з початком повномасштабного вторгнення вступив до лав ЗСУ.

«Такі втрати не забуваються. З ними засинаєш і прокидаєшся. Вони ніби частина нас. Частина тієї ціни, яку платимо за свободу. Та попри це, переконаний: кожен зараз має робити все можливе задля перемоги. І вона обов’язково настане. Не сьогодні, не завтра. Але переможемо. Бо якщо не воюватимемо за своє, доведеться служити ворогу. Без права голосу і без шансу вижити» .

Жанна БІЛОЦЬКА

Волинські