На кладовищі в Нуйно вже 10 могил, над якими височать жовто-блакитні прапори…

29 червня 2025 р. 20:31

29 червня 2025 р. 20:31

Вічна шана і слава Героям.

На минулому тижні у Сошичненську громаду Камінь-Каширського району прийшла гірка звістка – офіційне підтвердження загибелі ще одного мужнього захисника, мешканця села Нуйно Івана Теребейчика. Він помер у Свердловській колонії, де перебував у полоні

А рік тому була надія на те, що Іван повернеться додому. Про це йшла мова в публікації «Василь Теребейчик пропав безвісти, а його рідний брат Іван перебуває в полоні» – ось таке горе спіткало одну родину. У батьківській хаті Теребейчиків розмовляли ми з дружиною Василя, якій 11 березня 2023 року сповістили із військкомату, що він пропав безвісти («Сталося це в Новодарівці Пологівського району. Василь же сапер – пішов на позицію виставляти міни і не повернувся із завдання»). У жінки вже були на руках документи про завершення розслідування справи. І надія на те, що чоловіка вдасться розшукати, яка, звичайно, й досі не покидає рідних…

З цієї батьківської хати, де виросли дев’ятеро дітей – чотири дочки і п’ять синів – й Іван пішов на війну. Про нього розповідали брат Івана Леонід і його дружина Наталія. Свого часу Іван мав сім’ю у Смоленську, але розлучився з жінкою й вернувся додому. Мобілізували його 26 грудня 2022-го. Якийсь час, пригадують рідні, він був у Володимирі. Потім його перевели в Івано-Франківськ – у новостворену 42-гу бригаду, в якій і служив.

Навчання на Яворівському полігоні, згодом – у Рівному. А вже звідти, в кінці червня 2023 року,  Іван Теребейчик потрапив на Бахмутський напрямок, де йшли важкі бої. Мав контузію. Були переміщення на Харківщину, під Київ.

– У березні 2024-го, – розповідає дружина Леоніда, – вперше майже за півтора року Іванові дали відпустку. Дев’ять днів провів удома. В кінці березня вернувся в свою частину. А через тиждень пропав. 5-го квітня, як  телефонував, то сказав, що везуть на Донеччину. Через два дні подзвонив і повідомив, що вони – в  Часовому Ярі. То було в 14:02, а в 14:30 Іван був уже «поза зоною». 15 квітня нам принесли із військкомату сповіщення, що він пропав безвісти. Ми, розпочавши пошуки, пішли із заявами, запитами по різних інстанціях, як це передбачено в такому випадку. А 21-го в телеграм-каналі знайшли повідомлення, що Іван потрапив у полон. Волонтерка надіслала нам знімки і написала: «За нашими даними, він – живий, у госпіталі… У зв’язку з погіршенням стану здоров’я внаслідок отриманих поранень (проникаюча рана голови, пневмоторакс, перелом лівого плеча, множинні осколкові рани в ділянці грудей, спини), Теребейчик переданий у спеціалізований лікувальний заклад Луганська».

Думаю, що це – не бойові поранення. Іван же – синій, з нього знущалися!

Брат Івана – Леонід, пригадую, вкотре глянувши на фото, надіслані волонтеркою, емоційно коментував їх:

– Думаю, що це – не бойові поранення. Іван же – синій, з нього знущалися! То де справедливість? Я чув, що москалям, які у нас в полоні, платять в день по тисячі гривень, вони сплять на чистих простирадлах. А наші хлопці живуть у брудних підвалах, росіяни мордують їх, голови їм відрізають!..

Мої співбесідники пригадують, як Іван, дізнавшись, що Василь пропав безвісти, казав: «Як тільки потраплю в ті місця, де це сталося, то шукатиму його». Близько був, але й сам пропав, – як стало відомо, опинився в полоні ворога.

…Згодом родина дізналася, що Іван перебував у Свердловській колонії. Про це розповіла дружина Іванового брата Наталія, з якою ми спілкувалися вже після того, як у село прийшла страшна звістка:

– Два хлопці, які повернулися  із полону, повідомили мені про це. Вони разом з Іваном були в одній камері.

Похоронили Івана на кладовищі рідного села поряд із односельцем Назаром Шумиком, який поліг за Україну. А всього на кладовищі в Нуйно – вже 10 могил, над якими височать жовто-блакитні прапори. Ще сім захисників – у числі тих, хто пропав безвісти.

Катерина ЗУБЧУК.

Волинські