Життя забрала підступна хвороба: історія загиблого Героя з Волині Андрія Тимощука

30 червня 2025 р. 10:14

30 червня 2025 р. 10:14

8 червня вписалося в історію родини Тимощуків зі Здомишля чорною датою. У цей день відійшов у засвіти 38-річний захисник України, добрий, чуйний і порядний син, брат, дядько Андрій Васильович Тимощук.

Історією бійця поділились на фейсбук-сторінці "Ратнівщина" - районна громадсько-політична газета , - інформує ВолиньUA .

І хоч у лавах Збройних сил України він послужив лише півроку, за цей короткий час завоював повагу побратимів і командування, бо був безвідмовний, швидко вчився новому і якісно виконував поставлені завдання.

Андрій народився у простій селянській родині Василя та Галини Тимощуків . Цьогоріч 1 липня виповниться 50 років – «золоте» весілля – з дня їхнього одруження. Та замість статті про їхнє подружнє життя доводиться писати статтю про смерть їхнього сина-захисника. Андрій з’явився на світ 3 травня 1987 року. Він був шостою дитиною у батьків. Потім, через сім років, народився ще один син Сергій. Власне він та його сім’я стали героями статті, яка вийшла друком у нашій газеті у серпні 2024 року.

Мама захисника Галина Гаврилівна крізь сльози розповідає, що син з малесенького був дуже добрим і щирим. Їхня родина ніколи не мала великих статків. Завжди на все заробляли власною важкою працею. Батьки обоє працювали в колгоспі. На зламі 90-х років почали будувати власний новий будинок. Стягали копієчку до копієчки, щоб звести житло і щоб дітям було більше місця.

Попри те, що хлопчикові покалічило вказівного і середнього пальця правої руки (вказівного відрізало половину, до кісточки, середнього трохи нижче кісточки), він за віком пішов до школи. Навчився писати. Більше того, мав дуже гарний почерк. Якось примудрявся вміщувати між тими зрізаними пальцями ручку і каліграфічно виводив літера за літерою.

А ще неабияк любив малювати. Він змальовував простим олівцем на звичайний папір найрізноманітніші образи. Закривався в маленькій кімнаті, пригадує брат Сергій , і годинами малював. Штрих за штрихом - і на папері з’являлася неймовірна краса у його виконанні.

Після закінчення школи Андрій Тимощук спробував навчатися у Камінь-Каширському ПТУ.

Брат Сергій каже, що Андрій із ним був з самого народження. Разом гралися, разом вчилися працювати, а працювали важко. Треба було заготовити сіно для худоби, обробити картоплю, моркву, іншу городину. І все завжди робили разом. Старші брати, сестри створили свої сім’ї. Сергій став жити у старій хаті на подвір’ї батьків. Андрій завжди був напоготові прийти на допомогу.

Старша на сім років сестра Наталія пригадує, що за своє життя Андрій жодного разу її не образив, не розсердив. Був відповідальною і чуйною людиною. А ще все завжди робив ідеально. Навіть якщо щось йому не подобалося, все одно робив до толку, так, як треба.

З початку повномасштабної агресії росії Андрій Тимощук жив у селі. Заробляв із господарства та з того, що людям допомагав. 26 листопада 2024 року йому вручили повістку працівники ТЦК. А так як травма дитинства нікуди не ділася, воювати у зоні бойових дій він був непридатним. Стріляти в нього не виходило. Тож направили в підрозділ протиповітряної оборони.

Проблеми зі здоров’ям почалися в Андрія Тимощука із травми коліна. 21 квітня, на другий день Великодня, він на службі спускався сходами і підвернув ногу. Проблема виявилася серйознішою за простий забій. Лікарі діагностували розрив меніска – пошкодження хрящової прокладки в колінному суглобі, яка виконує роль амортизатора між стегновою і великогомілковою кістками. Його прооперували у госпіталі та відправили на кілька днів на реабілітацію додому. Необхідні процедури він проходив у Ратнівській лікарні. Минуло лише десять днів після операції, згадують рідні, як Андрій став жалітися на болі в животі. У лікарню спочатку не звертався. Думав, минеться. Але коли біль став нестерпним, з сестрою подався в лікувальний заклад зі скаргами на болі в животі, нудоту і рвоту. Потім Наталію змінив Сергій. Самого його не залишали.

Чоловіка госпіталізували в терапевтичне відділення, але його стан погіршувався. Лікування продовжили вже у реанімаційному відділенні. Краще не стало. Транспортували до Луцька в обласну клінічну лікарню. Жахливий стан захисника спровокувало розкладання підшлункової залози. Показники цукру зашкалювали більше за 30 одиниць. Почали давати збої всі органи і системи. Зрештою став набряк легень. З суботи на неділю 8 червня вночі о 2:30 год. Андрій Тимощук помер.

Хвороба, яка забрала життя захисника, - панкреонекроз. Це патологія, при якій у підшлунковій залозі відбуваються запально-некротичні процеси. Безпосередня причина панкреонекрозу – порушення відтоку панкреатичних соків, унаслідок чого вони починають руйнувати власні тканини підшлункової залози. Його ще називають самоперетравленням підшлункової залози.

Весь цей час із Андрієм Тимощуком були рідні. Кілька днів доглядав Сергій. Три тижні від нього майже не відходила сестра Наталія. Вона плаче і каже, що безмежно любила брата. Він став її опорою і підтримкою, коли вона отримала сповіщення про те, що 22-річний син Назар, похресник Андрія, зник безвісти в зоні бойових дій.

На Трійцю траурний кортеж із тілом померлого захисника прибув у Здомишель. Був авто, мото-супровід. Встелена квітами дорога і небайдужі люди на узбіччях. Небо забрало ще одного бійця.

9 червня у храмі Різдва Пресвятої Богородиці села Здомишель відбулося відспівування новопреставленого воїна Андрія. Його звершили священники Заболоттівського благочиння. Під звуки вогневих залпів його поховали на місцевому кладовищі.

Осиротіли батьки, яким він був, мабуть, найближчим, бо жив із ними. Важка втрата для братів і сестер. Їм і досі здається, що він іще прийде, потішить усіх своєю присутністю, засміється, як завжди, запропонує допомогу. Зі щирими словами співчуттів зверталися на похороні до рідних побратими Андрія. За короткий час він зумів завоювати їхню повагу. І хоч невблаганна смерть відібрала його життя, у пам’яті здомишельців Андрій Тимощук буде добрим і чуйним чоловіком. А в спогадах рідних – їхнім Андрійком. Так його називали, коли був малим. Так по-доброму до нього зверталися до останнього його подиху.

Волинські