«Я не хочу до військового ліцею. Я взагалі не хочу, щоб були війни…»

05 липня 2025 р. 13:51

05 липня 2025 р. 13:51

Сьогодні школярі пишуть листи справжнім воїнам, щоб підтримати на фронті чи зранених – у тилу.

Чим переймалася і з чого дивувалася упродовж останнього часу редакторка відділу медицини газети «Волинь» Любов ХВАС

Це слова 5-класниці Олі з листа до пораненого воїна. Вони пронизали мене таким щирим дитячим зізнанням і, водночас, тонким душевним сприйманням та відвертим непогодженням із жорстокою і страшною дійсністю, що краде дитячі радощі. Яким є покоління, котре росте й формується у час війни? Як мислить? Які має пояснення для себе та уявлення про цей неспокійний світ?..

…про що пишуть діти, які вже знають війну в обличчя

Пригадую себе школяркою… Уроки із завданнями на тему війни – Другої світової. Мене, ще з дитинства з високим рівнем емпатії, хвилювали страшні події: репресій, насильств і вбивств. На щастя, ці страшні картини я бачила лише в підручниках з історії, деколи – в кіно та у моїй уяві від розповідей.

Наприкінці 1990-их – початку 2000-х років у школі ми писали твори-листи уявному солдату. Це ще був «інерційний спадок» радянської системи виховання, щоб «подякувати за мир, за подвиг». Писали словами, які нам підказували дорослі. Для нас війна здавалася далеким кінофільмом, на давніх чорно-білих фотографіях та картинах, у спогадах стареньких людей. На уроці образотворчого мистецтва малювали темні землянки і воїнів у них. Так вчитель намагався навчити нас передавати світло-тінь… Як зараз пам’ятаю: зображувала почорніле зі зморшками обличчя солдата, яке підсвічувала свічка... Цей сюжет був таким нереально-далеким і повністю незрозумілим. А для конкурсу малюнків у молодших класах, який звісно ж оголошували до Дня Перемоги, у мене в повен ріст на аркуші А4 постав колишній сусід-ветеран, фронтовик – без ноги. Хоча мене завжди охоплювало тремтіння у його присутності. Коли ми жили по сусідству з ним, мені було 6 років. Дивилася з жалем, як він виходив-вистрибував із хати на костилях, одна штанина високо заправлена всередину. Тримаючись за поручень, помалу сідав на дерев’яних сходах, був із білим як молоко волоссям, із серйозним поглядом удалину. Я спостерігала за ним через низенький паркан, і мені було так ніяково. Бо цей дідусь ніколи не ходив 9 травня на мітинги… І ніколи не дивився фільми про війну… Йому боліла пам’ять і ще правда, якої не було у радянському кіно…

Зараз діти живуть у цих страшних реаліях… Все більше зустрічають ветеранів, котрі втратили кінцівки. Сьогодні школярі пишуть листи справжнім воїнам, щоб підтримати на фронті чи зранених – у тилу. Я, коли бачу, то перечитую їх у соцмережах, бо там – щемливий прояв ніжності і доброти, істини та щирої відвертості, щем від якої пробігає мурахами по тілу. Цей контраст дуже промовистий. Це – інший вимір патріотизму і болю. Українські діти дорослішають в цій реальності.
Натрапила на світлину із таким листом на фейсбук-сторінці Володимира Косцьов’ята із Ковеля – батька воїна, який втратив обидві ноги. На уроці вчителька попросила учнів написати листи цьому бійцю-захиснику Василю, який колись у цій школі навчався. Послання від дівчинки Олі вразило і розчулило. Акуратно виведені літери на аркуші в клітинку, на полях намальовані символи України. І трепетні дитячі зізнання: «… я до написання листа віднеслася, як до звичайного д/з. Але сьогодні вчителька розповіла твою військову історію і мені стало соромно. Я, мабуть, не витримаю і частину тих випробувань, які випали на твою долю. Батьки хочуть віддати мене у військовий ліцей, кажуть, там навчать мене витримки і дисципліни. А я не хочу! Я взагалі не хочу, щоб існували військові ліцеї, військові інститути, я не хочу, щоб були війни. Мабуть, краще написати тобі листа завтра, бо сьогодні ще і в школі з однокласниками посварилася, вибач, якщо засмутила, одужуй скоріше…».

…про боротьбу, яка починається після… бою

Як доводиться пораненим воїнам жити після фронту в тилу, знають тільки їхні рідні. «Ви, мабуть, здивуєтеся, але багато ветеранів ненавидять війну, яка приходить до них уві сні та наяву, – каже Володимир Косцьов’ят. – Учасникам бойових дій, справжнім учасникам, ніколи розслабитися, вони завжди напоготові битися, захищатися. А хтось, хоч і без ніг, але подумки в строю із побратимами, і не може звикнути до цивільного життя навіть у візку».

Пан Володимир залишився вдівцем у молодому віці з двома малими дітьми. Дружина померла від важкої хвороби. А на схилі літ, у час запеклої боротьби рідного народу з одвічним ворогом – росією, він, патріот та захисник справедливості, став для єдиного сина неабиякою опорою та підтримкою. Бо син Василь, маючи впевнений намір справжнього чоловіка, пішов захищати Україну. Про своє рішення повідомив батька перед самісінькою відправкою на полігон. Бо воно не обговорювалось, і батькові не варто було хвилюватися… У серпні 2024 року російська протипіхотна міна забрала у воїна обидві ноги. Василя рятували побратими майже 8 годин. А далі була боротьба за життя у реанімації, лікування у госпіталях, реабілітація, адаптація…

«Смерть хотіла виграти та забрати життя, але програла битву, бо останнє слово за Богом… Втратив дві ноги, але виграв право на життя, – роздумує батько бійця. – По-новому відкриваю для себе сина-захисника, який вижив з 0,01 відсотка шансів на життя, витримав біль, не здався ні під час бою, ні тепер. Каже: «Тату, ти молися за мене, а я буду молитися за побратимів, які лишилися на передку». Його командир хвалить, переконує, що ще не бачив добріших за Василя солдат, які на все готові за побратимів».

Тату, ти молися за мене, а я буду молитися за побратимів, які лишилися на передку.

Слова пана Володимира несуть стільки стійкості та гартованого духу. І, разом з тим, вони є голосом усіх, хто сьогодні зіштовхується із такими складними викликами. Бо поранених захисників – тисячі, а побут мало пристосований до їхніх потреб.
«Найзапекліша боротьба, направду, не у двобої з ворогом на відкритому полі бою, вона триває зараз – за реабілітацію, адаптацію, за повернення до повноцінного життя, – стверджує Володимир Кирилович. – Війна залишає глибокі рани та неприємні зовнішні сліди, викарбовує знаки на тілах захисників. Якщо когось зустрінете із воїнів сьогодні, скажіть пару гарних слів, знаю, це дуже підтримує у боротьбі за життя та мотивує».

Він завжди поруч біля сина, тішиться з перших його кроків після поранення, коли син почав готуватися до протезування: «Зовсім не пригадую, як зробив перші кроки в дитинстві мій маленький син Василько. Це було тридцять з гаком років тому. Але вдруге таку знакову подію не пропущу. Щастя, невимовна радість та надія, перші кроки – це великий прорив у адаптації до повноцінного життя».

Показує будні, де Василь мужньо долає східці багатоповерхівки, піднімаючись самотужки до квартири: «Він – боєць, навіть якщо без ніг. Не перестає мене дивувати. Він карабкається, продовжує боротися, перешкоди перетворює у можливості. Василь тепер може краще за будь-якого спортсмена махнути на третій поверх лише руками…».

Важливий не лише фізичний стан, а й морально-вольові якості: «Де б я знав відвагу та міць власного сина, якби на власні очі не бачив, як він долає фантомну біль, не скаржиться на долю, не проклинає ворогів, а тренується жити, їздить, спілкується, дізнається нове і дуже хоче бути корисним для інших».

І усе це дає розуміння, оптимістичний рух вперед і приклад, що, не зважаючи на випробування, треба жити. «Син вдома, вчусь у нього жити та радіти кожній миті життя, – каже батько Героя. – Хто був на фронті, той ковток кави п’є як найсолодший мед і цінує кожну хвилину без обстрілів та бомб».

…війна триває – класи порожніють…

Життя сьогодні – це неабиякий гарт. Війна загострює усі можливі людські відчуття, травмує сприйняття світу, нав’язує стан пригнічення, роз’ятрює біль душевних ран… У якому б періоді не знаходилася людина – дитинство, юність, зрілість – війна викрадає час і спокій, безтурботність і легкість, обриває драйв та вир шалено радісних емоцій, постійно повертаючи у пекельну реальність…

Сьогодні молодість – із присмаком загроз, обмежень і скорбот. І для тих, кому зараз 16 – 20, їхня юність – це юність війни. Вони вповну не знають, що таке дискотеки, караоке та співи під гітару до ранку, без комендантської години. І навіть у моменти концертів, фестивалів, вечірок десь всередині присутня тінь: чийсь батько, брат, коханий зараз на фронті, хтось – не повернувся, хтось – у небезпеці. Іноді ця тінь створює ще більше бажання схопити кожну мить радості. Вони не знають іншої України. Їм навіть складно уявити ту «легкість», яка була у молоді 1990-х, 2000-х. Подорожі на море усією сім’єю, без повітряних тривог. Плани на роки вперед. Тусівки, де можна просто весело сміятися, не думаючи і без страху.

Сумна реальність: у багатьох школах фіксують суттєве зменшення заяв на зарахування дітей до перших класів на 2025 – 2026 навчальний рік. І річ не лише у демографічній кризі та зменшенні народжуваності. Класи порожніють через тотальний виїзд сімей за кордон. З 2021-го по 2025-ий роки у школах Луцької громади зафіксована сумна статистика щодо кількості першокласників: у 2021 році – 3309 дітей; у 2022 році – 2854; у 2023 році – 2866; у 2024 році – 2564 дитини. По Україні у 2024/2025 навчальному році до першого класу пішло 278 083 дітей – це на 36 198 учнів менше, ніж торік (у 2023/24 н.р. було 314 281) Тобто, зменшення становить приблизно 13 відсотків.

Згідно з інформацією Міністерства освіти, до 2029 року кількість першокласників зменшиться ще мінімум на 30 відсотків від поточного рівня.

Усе це тривожне відлуння слів дівчинки Олі: «Я взагалі не хочу, щоб були війни!»

Волинські