Зі служби в поліції — на фронт: історія волинського захисника, який рік воює на найгарячіших напрямках

05 липня 2025 р. 14:01

05 липня 2025 р. 14:01

Олександр Бартошик з Волині уже рік добровольцем захищає Україну на найзапекліших ділянках фронту. Чоловік багато років  пропрацював у правоохоронних органах.

Про це пише видання Нова доба.

На сторожі закону Любешівщини Олександр Олексан-дрович – із 2010 року. Хоча й до того теж працював правоохоронцем, щоправда, на Запоріжжі. Саме там, на іншому кінці України, він і народився. Так склалося, що деякий час проживав на Сході. Потім приїжджав на Полісся, у Мукошин, звідки родом мама.

– І так декілька разів їздив туди й сюди. Половина мого дитинства пройшла на Любешівщині, половина – на Запоріжжі, – пригадує Олександр Бартошик.

Після закінчення школи він навчався у місцевому ПТУ, яке згодом стало ліцеєм. Далі пройшов солдатську муштру в навчальному центрі «Десна». А потім свідомо обрав професію міліціонера, аби мати змогу боротися з правопорушеннями та злочинністю. Спочатку працював у Державній службі охорони, згодом – у батальйоні патрульно-постової служби міліції.

У 2010 році остаточно переїхав на Любешівщину, одружився з красунею-полісянкою та перевівся до місцевого відділку поліції. Відтоді й працював у правоохоронній сфері.

– Наприкінці 2014 – на початку 2015 року пройшла реформа нашої галузі. Я став інспектором групи реагування патрульної поліції. Працював по всій території району, – ділиться Олександр Олександрович.

Проте рік тому він прийняв важливе рішення, що докорінно змінило його життя:

– Я добровільно вирішив стати на захист України. Ішов від Камінь-Каширського райвідділку. Тепер служу у стрілецькому батальйоні поліції особливого призначення, – каже любешівець.

Нині волинянин перебуває на одному з найгарячіших напрямків – Покровському. Разом із побратимами не дозволяє російському ворогу просуватися українськими землями. Зазначає: зараз ситуація із забезпеченням значно краща, ніж була на початках, усього вистачає. Немає лише спокою.

– Окупант – підступний. Та й місцеве населення тут налаштоване по-різному. Є такі, які, як у тому фільмі «Весілля в Малинівці», – для них влада постійно змінюється. Дехто й української мови не розуміє. Але відрадно, що є свідомі люди, які ще з 2014 року перейшли на солов’їну. Усі різні, тому насторожі треба бути завжди, – ділиться захисник.

У його батальйоні більше немає любешівців. Але за рік, проведений на фронті, всі побратими стали як родина. Тож Олександру Бартошику дуже болить кожна втрата:

– А ще тяжче – збирати речі хлопців, відправляти додому. Говорити з дружиною, заспокоювати її. Не знаєш, як відповідати на її плач, біль, просте запитання: «Чому мій чоловік загинув?». Це нестерпно важко.

Удома ж його щодня чекають дружина й дві донечки . Для них навіть коротка розмова з татом або звичайний «+» у повідомленні – найцінніше у світі. Бо за цим символом – життя. За ним – упевненість, що їхній найрідніший захисник живий та неушкоджений.

Як і всі українці, Олександр Олександрович вірить та чекає, коли нарешті настане така омріяна всіма Перемога. Але як воїн він розуміє: вона дається дорогою ціною.

– Ворог хоче повністю захопити Донбас. Нам дуже важко. Але ми знаємо, за що воюємо. Правда – за нами. Тому, віриться, невдовзі це жахіття закінчиться, – з надією каже Олександр Бартошик.

• «Війна не закінчиться без тебе»: історія лучанина Олега, який замість Європи обрав фронт
• Добровольцем пішов до ТЦК: історія волинянина, який четвертий рік на війні
• Особливо катували, бо з заходу: боєць 95-ї бригади розповів про жахи російського полону

Волинські