На Волині у родині Музичуків, де було двоє дітей, за один день стало їх аж семеро!

05 липня 2025 р. 15:39

05 липня 2025 р. 15:39

«Правда ж, яка крута у нас сімейка?!!»

Перші тижні прийомні діти старалися багато їсти, боялися, що завтра вже нічого не буде…

Ну як же без музики у Музичуків?

Максим і Юлія Музичуки зі своєю прийомною сім’єю мешкають у селищі Благодатне Нововолинської територіальної громади. У них, дуже молодих за віком батьків, семеро дітей: рідні – Софія і Тетяна, прийомні – Олена, Ілля, Кіра, Марк, Євген.

Разом із начальником служби у справах дітей Нововолинської міської ради Іванною Думич і головним спеціалістом Оленою Стащишин спілкуємося у просторій їдальні їхнього сімейного будинку.

Відчувається об’ємність будови, наповнення світлом зі всіх сторін.

Коли ми ступили на подвір’я родини Музичуків, у дворі стояла тиша, як у храмі. Та не гнітюча, ні – спокійна, тепла, як молитва під вечірню зорю. З коридору раз у раз на секунду виглядають усміхнені зацікавлені дитячі обличчя і відразу ховаються. Можливо, якоїсь світлої наповненості додає церква «Спасіння», приміщення якої знаходиться поряд.

Максим – високий, підтягнутий, спортивної статури. Юлія – чорнява, дуже метка у діях і словах, з перших слів нашої бесіди робить все якимось сімейним, доброзичливим, довірливим. Максим і Юлія – подружжя, яке, на перший погляд, нічим не вирізняється серед інших. Вони не шукають слави, не прагнуть гучних визнань. Максим – слюсар, міцний, працьовитий. Юлія – тонка душею, музикантка, яка пише духовні пісні. І разом вони будують не лише дім, а й справжню фортецю любові для своїх семи дітей – двох рідних і п’ятьох прийомних.

Максим уродженець сусіднього села Грибовиця, з сім’ї віруючих, де поєднувалася праця чоловіків на шахті і жінок – у сільському господарстві. Знає ціну обом хлібам. після закінчення технікуму трудився на вугільних підприємствах Нововолинська, зараз – на ТОВ «Кроноспан.УА». Юлія – міська, має музичну освіту, грає на піаніно, пише вірші і музику до них. Спершу їх виконували у церкві і не знали, що вона автор. Коли ж попросили ноти з інших церков, тоді й відкрилося авторство. Юлія також із сім’ї віруючих, як мовила, – «вже в четвертому поколінні». У неї ще є сестра і три брати.

«В інтернаті ми не змогли їх розділити: цих візьмемо, а цих – ні»

– Пам’ятаєте момент, коли вперше зародилися слова майбутніх пісень? – запитую Юлію.

– Звичайно, – відповідає з усмішкою. – Працювала на ринку продавцем у підприємця, було холодно, вітер кидав листям у різні боки, а мені в думках крутяться слова, які лягають у риму і стало тепло.

– А як зародилася ідея створення будинку сімейного типу?

– Ще в шкільному віці і згодом до одруження, – ділиться Юля, – ми часто від церкви з благодійними місіями відвідували інтернат у Володимирі, і я бачила цих покинутих дітей, які хотіли батьків, їхнього тепла, уваги. Тоді собі сказала: «Буде у мене сім’я, то неодмінно візьму таких малят». Максим підтримав цю ідею.

Я бачила цих покинутих дітей, які хотіли батьків, їхнього тепла, уваги. Тоді собі сказала: «Буде у мене сім’я, то неодмінно візьму таких малят».

– Від церкви ми організовували християнські табори у Грибовиці, Благодатному, – приєднується Максим, – і там працювали з такими дітьми. Особливо запам’ятався хлопчик із Благодатного з неблагополучної  родини, він так горнувся до нас. Вирішили розширювати сім’ю, то і почали за допомогою спеціалістів служби у справах дітей конкретно працювати. Пройшли в обласному центрі курс навчання і тренінгів.

– І наступив найвідповідальніший, найтривожніший момент, – продовжує Юля, – взяти дітей у сім’ю. В інтернаті ми не змогли їх розділити: цих візьмемо, а цих – ні. Звичайно, прислухалися до думки вихователів, і приїхали додому одразу із п’ятьма. Так Бог нам підказав і ми не помилилися. Бо ще до сьогодні є родини, які проходили з нами навчання, але ще не взяли дітей…

«Найболючіше» покарання… читання книг і коли забираємо телефон

Про цих п’ятеро – окрема історія. Вони прийшли з інтернату, але, здається, не лише з нього, але з іншого  життя, де дитинство – це не тільки світло і добрі вихователі, але й – боротьба. Вони були голодні до тепла, домашнього затишку, материнського серця. Говорили лайкою, боялися дивитися в очі, ходили зі схиленими головами, ніби світ уже виніс їм вирок...

Юлія згадує:

– Перші тижні були важкі. Вони старалися багато їсти, дуже любили солодке,  боялися, що завтра вже нічого не буде. А я просто співала їм колискові, як своїм. І молилася, щоби Господь зняв із них цей тягар.

Максим небагато говорить. Коли розповідає, як хлопці вперше самі зібрали пазл на 500 елементів, – очі світяться, як у хлопчака, котрий щойно відкрив світ.

– А знаєте, що найважливіше? – каже він. – Коли почали обійматися самі. Без страху. Без того, щоб заслуговувати на любов. Просто – обійматися.

Тепер дівчатка вишивають, разом із хлопцями складають пазли. Візерунки – ніжні, як сама надія. А хлопці з радістю чимчикують з татом у гараж, беруть в руки молотки, викрутки, саморізи – допомагають.

17 травня минулого року офіційно створено будинок сімейного типу Музичуків, а результат вражає. Діти ходять до школи, готують сценки на шкільні свята, навчилися казати «дякую» і «перепрошую», слухати музику – не ту, що гримить, а ту, що звучить до душі. Бо в цьому домі є порядок, молитва і багато сміху.

– Збитки вчиняють?

– Які діти без цього, – в один голос відповідають батьки.

– Як їх наказуєте?

– О, дуже строго: читанням книг, забороною на деякий час дивитися мультфільми і чомусь «найболючіше» для них, коли забираємо телефони. Тут вже просять конкретики: на який період забираємо?

Мрія – навчити дітей пірнати, аби «навчилися жити на поверхні»

– Який у вас робочий графік? – звертаюся до пані Юлії.

– Підйом о шостій ранку, приготування сніданку, спорядження разом із чоловіком дітей у школу. Максим – на роботу, далі приготування обіду, займаємося з дітьми. О десятій вечора з гумором оголошую: «Все, кухня зачинена». У неділю відвідуємо Богослужіння, діти навчаються у недільній школі, а я маю можливість вірші покласти на музику.

Ще одна сторінка цієї сім»ї – волонтерська. До початку війни подружжя від церкви «Спасіння» надавало гуманітарну допомогу військовим і цивільним на сході держави. Зараз уже мамі доводиться мати більше клопотів.

Максим волонтерить. Їздить на фронт із допомогою, і як капелан – як він каже – «з Божим Словом». Проповідує бійцям у бліндажах, не силоміць, а по-простому, як уміє. Іноді – просто, сидячи біля багаття.

А ще сім’ю єднають спільні уподобання, зокрема, захоплення Максима підводною рибалкою. Мовить, що після війни хоче повезти хлопців із родини на річку, навчити пірнати. Бо той, хто навчився дихати під водою, навчиться й жити на поверхні.

У їхньому будинку завжди пахне затишком, якого прагнули ці п’ятеро, спокоєм і музикою. Подумалося: може, герої – це не ті, про кого знімають фільми, а ті, хто щодня тихо, але вперто, будує храм любові в межах власного дому? Може, найбільший подвиг – це дати дитині право на дитинство? Без страху, без сорому, з поглядом прямо в очі.

Музичуки не шукають вдячності. Але світ стає кращим, коли є такі родини. Ми повинні знати: справжнє добро – поруч. Просто іноді воно говорить не гучно. А шепоче. Як молитва перед сном.

Ігор ЛІСОВИЙ .

Волинські