Роги до короваю і гречані вареники: ще 6 елементів потрапили до переліку нематеріальної культурної спадщини Волині

07 липня 2025 р. 15:54

07 липня 2025 р. 15:54

До обласного переліку нематеріальної культурної спадщини Волині офіційно внесли ще шість елементів. Тепер їх стало 46.

Всього на розгляд обласної експертної комісії громади області представили шість елементів, усі зарахували до обласного переліку, розповіла Суспільному провідна методистка з охорони нематеріальної культурної спадщини Волинського обласного науково-методичного центру культури Наталія Грабарчук.

До списку внесли такі елементи:

• Традиція випікання Паски – Рівненська громада;
• Давній спосіб засолювання сала – Рівненська громада;
• Столинські роги до короваю – Рівненська громада;
• Приготування вареників з гречаного борошна з солоним сиром – Шацька громада;
• Техніка вишивки “Ретязь за контурами малюнка (рисунка)” – Любешівська громада;
• Плетіння з лозового прута (лозоплетіння) – Луцька громада.

Традиція випікання Паски

У Рівненській громаді внесли до переліку нематеріальної культурної спадщини три елементи, один із них — традиція випікання Паски у Чистий четвер. Місцева господиня Лариса Мартинюк з села Рівне поділилися рецептом приготування та випікання паски.

Інгредієнти:

• 2 кг борошна вищого ґатунку
• 30 яєць
• 1 кг цукру
• 400 г масла
• 200 г дріжджів
• 1 л молока
• 1 ч. ложка солі
• Цедра одного лимона
• 100 г олії
• 100 г родзинок
• 100 г цукатів
• Ванілін

Технологія приготування

Із загальної кількості інгредієнтів готують опару: у склянці теплого молока розводять дріжджі та 100 г цукру, додають 200 г борошна, ретельно перемішують та ставлять в тепле місце на 15–20 хвилин.

Жовтки відділяють від білків і збивають з цукром до пишної маси, додають ванілін та дрібку солі. Об’єднують опару з яєчною сумішшю, вливають молоко і починають заміс тіста. Наприкінці додають м’яке масло, олію, родзинки, цукати та лимонну цедру. За старовинною традицією тісто ставлять на подушку, щоб воно піднялося і стало легким, мов пух.

Форми змащують жиром, наповнюють тістом, прикрашають виробами з прісного тіста, змащують збитим яйцем і ставлять у піч. Існує повір’я: коли ставлять останню паску у піч — до лопати торкаються всі, хто є в хаті, щоб не боліла голова протягом року. А ще, господар клав найкращу паску на голову дочці, яка була на виданні, — “Щоб була така велична, як паска пшенична”.

Давній спосіб засолювання сала

У селі Столинські Смоляри особливим старовинним методом засолюють домашнє сало. Носієм традиції є родина Тетяни Балабаш з села Столинські Смоляри Рівненської громади. Рецепт жінка успадкувала від бабусі. Ним поділилися для фондів нематеріальної культурної спадщини Волині.

Сало залишають на добу, щоб захололо. Потім його нарізають великими шматками. У велику миску насипають сіль і подрібнюють її, щоб не було великих грудок – “буцків”.

Як розповіла Тетяна Балабаш, її бабуся засолювала сало в мішку, бо не всі тоді мали бодні чи банки. На дно мішка насипали сіль. Кожен шматок сала ретельно обвалювали в солі з усіх боків і складали в мішок. Раніше сало в мішку ще й змочували оцтом — для кращого смаку й довшого зберігання.

Потім мішок зав’язували шнурком, аби нічого в салі не завелося. Потім мішок підвішували на бальок, високо, щоб кури не дістали, і щоб воно добре просолилося.

Тонке сало солили іншим способом. У мисці змішували сіль, гірчицю, часник. Обсипали цією сумішшю порізані невеликі шматочки сала, щільно складали в банки. Зверху ще досипали сіль і закручували металевою кришкою. Таке сало зберігали у льосі.

Сало, що лишається після основного соління, закладали в бодню. На дно бодні стелили мішок, зверху викладали добре посолені шматки сала, накривали й зберігали в коморі.

У селі досі кажуть: “Нема сала – гостини мало”, “Який господар, таке й сало”.Сало зазвичай готували перед Великоднем – у вівторок на Страсному тижні. Із нього варили шкварки, готували зажарки до борщу та юшки, засмачували вареники та пироги.

Роги до короваю

Столинські роги до короваю – унікальний весільний обрядовий елемент села Столинські Смоляри Рівненської громади.

Процес виготовлення весільної рогульки – традиційного весільного атрибута починається за місяць-два до весілля. Хрещена мама зверталась до місцевих майстринь, які мали виготовити весільні квіти на коровай з кольорового паперу, який називається “зжатка”. Таких квітів мало бути 200-300, розповіла майстриня Пелагія Савчук із села Столинські Смоляри.

Коровай для нареченої зазвичай прикрашали білими квітами, а для нареченого – папером різних кольорів. Робота з квітами є клопітка й делікатна: спочатку роблять заготовки — окремі пелюстки різних форм, або вирізають цілі полотна, з яких формують квіти. Готові квіти з’єднують в букети по 5-7 квіток, а коли квіточки дрібні, то й по 7-9.

Одночасно із виготовленням квітів розпочинається підготовка основи для майбутньої рогульки. Для цього вирізають 15-19 ліщинових палиць заввишки 1,2-1,4 м і товщиною до 1,5 см. Усі палиці обов’язково мають бути рівненькими, без сучків. Їх очищають від кори, тісно зв’язують між собою, щоб не покрутились і не вигинались, просушують на печі. Після висушування вибирають 9 або 11 найрівніших палиць (головне – непарна кількість), які ставлять основою “рогів” і приєднують до короваю.

За кілька днів до весілля в хаті, де випікався коровай, замішують тісто для рогульок. З нього розкочують тонкі джгутики, з одного боку роблять надрізи. Джгутики намотують на висушені палиці, змащують збитим яйцем та випікають. Після охолодження кожен “ріг” обмотують білим папером і прикрашають квітами.

На кожній рогульці є по 5 декоративних букетів, у кожному – від 5 до 9 квіток, залежно від розміру. Найпоширенішими були:

– з великих квітів: рожі, хризантеми, лілії, жоржини, маки;

– з дрібних: незабудки, ромашки, волошки, нарциси, фіалки.

Інколи виготовляють квіти у формі шишок, гладіолусів, півників, бузку. Великі квіти можуть поєднувати в пучечки по 3 квітки та 2 пуп’янки, створюючи композицію.

Рецепт тіста для рогульок (родина Пелагії Савчук):

– 1 літр води;

– 0,5 чайної ложки солі;

– 1 столова ложка цукру;

– 100 грамів олії;

– Ванілін (за бажанням);

– Борошно (скільки візьме тісто).

Тісто має бути еластичним, добре розкочуватись у тонкі джгутики. Після випікання воно не тріскається, а чудово тримає форму і поєднується з оздобленням.

Приготування вареників з гречаного борошна із солоним сиром

Гречані вареники з солоним кисломолочним сиром традиційно готують у селі Положево Шацької громади. Вони мають свою унікальну історію, пов’язану з побутом та сезонністю. Узимку, коли корови не дають молока, господарі заздалегідь заготовляють сир: солять його в глиняних горщиках, заливають топленим маслом і зберігають в коморах. Саме з такого сиру в холодну пору року готують вареники.

Тісто на ці вареники готують лише з гречаного борошна. Через це воно менш еластичне, тому процес ліплення потребує вправності. Щоб тісто стало м’якшим і зручнішим у роботі, господині іноді змішують гречане борошно з пшеничним у пропорції один до одного.

Для приготування тіста беруть:

• 1,5 склянки гречаного борошна,
• 1,5 склянки пшеничного борошна,
• 200 г окропу,
• 1 яйце,
• 3 столові ложки олії,
• дрібку солі.

Борошно треба просіяти, змішати, додати сіль, влити гарячу воду. Спершу тісто замішують ложкою, потім додають яйце та олію, і далі вимішують руками. Тісто формують вручну, відриваючи невеликі шматочки та ліплячи вареники «на руці».

Для начинки беруть:

• 300 г солоного кисломолочного сиру,
• 1 яйце.

Вареники варять у киплячій підсоленій воді. До них готують засмажку зі свіжого сала з цибулею.

Техніка вишивки “Ретязь за контурами малюнку/рисунку”

Техніка вишивки “Ретязь за контурами малюнку/рисунку” зберігається та практикується на території Любешівської територіальної громади.

Цей традиційний вид вишивки має характерні риси, що вирізняють його серед інших технік художньої вишивки гладдю, зокрема тих, які поширені на Любешівщини та в інших регіонах. Вишивка виконується по контуру малюнка — зазвичай невеликого розміру або такого, що поділений на дрібніші складові для збереження гармонії композиції.

Стібки вишиваються зліва направо хрестоподібно: голку вколюють через дві-три нитки від попереднього проколу та виколюють у вже зроблений прокол. Верхній ряд чергується з нижнім доти, поки не буде зашито весь контур. Для досягнення більшої щільності узору голку виколюють через один або два попередні проколи. У результаті на тканині утворюється характерний візерунок, схожий на колосок пшениці.

Ця техніка застосовується як у побутових, так і в обрядових виробах. Вишиті рушники використовують як декоративно-культові елементи — їх вішають на ікони, стелять під хліб, дарують молодятам. Хустини вишивають для наречених, а також використовують під час великих церковних свят.

Носіями техніки є жінки старшого та середнього віку, які мешкають у селах Любешівської громади Волинської області: Крисько Любов Григорівна (1955 р.н., с. В’язівне); Некоз Ольга Данилівна (с. Проходи); Поліщук Ніна Яківна (1957 р.н., с. Судче); Дусик Марія Володимирівна (1984 р.н., с. Лобна); Вітовщик Надія (1963 р.н., смт Любешів); Зусько Валентина Василівна (1986 р.н., с. Бихів/с. В’язівне).

Техніка “Ретязь” за контурами малюнка “рисунка” побутує на території селища Любешів, сіл Рудка, В’язівне, Лобна, Бірки, Бихів, Залізниця, Проходи, Великий Курінь, Судче, а також у селі Кухотська Воля (Рівненська область).

Плетіння з лозового прута у Луцькій громаді

Лозоплетіння — одне з найдавніших народних ремесел. У Луцькій громаді членкиня Національної спілки майстрів народного мистецтва України, викладачка Волинського фахового коледжу культури і мистецтв імені І.Ф. Стравінського, майстриня Орися Щур розповіда про традиційні техніки лозоплетіння.

З її слів, заготівля лози відбувається в осінньо-зимовий період – після опадання листя і до початку весняного сокоруху. Прути зрізає гострим ножем або секатором, ретельно сортують за довжиною, товщиною та породою. Видаляє пошкоджені, пересушені або надмірно гіллясті гілки. Заготовлений прут варить у киплячій воді протягом 2-3 годин, а потім швидко охолоджує у холодній воді та очищає від кори ще теплим. Після цього лозу висушує, а перед використанням знову зволожує. Тривалість вимочування залежить від товщини прута і може коливатися від кількох хвилин до 6-8 годин.

Для роботи майстри використовують традиційні інструменти: ніж, секатор, шило, круглогубці, а також спеціальні пристрої — колунок, ізер, жамку, станок для виготовлення лозової стрічки та шаблони різних форм.

Залежно від виду підготовки сировини плетіння поділяється на чотири основні типи:

• з неокореної “кольорової” лози;
• з білої лози;
• з лозової стрічки;
• комбіноване плетіння.

Майстри часто поєднують лозу з іншими природними або штучними матеріалами: корінням, соломою, дротом, текстильними нитками, створюючи справді унікальні речі з неповторним колоритом.

За щільністю переплетення розрізняють:

• суцільне плетіння — міцне, щільне, призначене для міцних, функціональних виробів;
• ажурне плетіння — легке, декоративне, з відкритим візерунком.

Щодо технік, виділяють:

• плетіння методом “плотика”, що часто використовується в огорожах, кошиках, господарських виробах;
• пошарове плетіння, яке виконується лише на замкнутих поверхнях і потребує лозин однакової довжини й товщини.

Техніка вишивки “Ретязь за контурами малюнка (рисунка)” та плетіння з лозового прута (лозоплетіння) рекомендовані для подальшого внесення до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України.

Волинські