Історія кохання й нескореності молодшого лейтенанта  з позивним «Балу»

08 липня 2025 р. 12:30

08 липня 2025 р. 12:30

10 червня 2024 року на куп’янському напрямку, у селі Подоли, героїчно загинув командир зенітно-ракетного взводу 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого, молодший лейтенант Вадим Киричук. Про присвоєння йому найвищої державної нагороди — звання Героя України подала петицію кохана дівчина Аліна Маркусь. Саме вона була тією, хто розгледів у суворому військовому погляді – ніжність, у коротких відповідях – щирість, а за бронежилетом – серце, здатне кохати.

Михайло змінив життєві плани, аби хлопець не потрапив до інтернату

Аліна познайомилася з Вадимом після звільнення Куп’янська. В їхньому будинку тоді розміщувались українські військові. Вона, замість того, щоб дратуватись через тимчасовий дискомфорт, з вдячності стала готувати їм їжу. Так і зародилася їхня історія – з простого жесту, який став початком глибокого почуття.

Вадим виріс у Володимирі. Його дитинство було затьмарене болем, який не кожен дорослий витримає. Упродовж півтора року він втратив батька, бабусю і маму. У десять років залишився круглим сиротою. Міг потрапити в інтернат. Але доля послала йому людину з великим серцем – дядька Михайла. Саме він залишив бізнес, відклав виліт до Австралії, відмовився від власних планів і став Вадимові батьком. «Найбільше він боявся інтернату. І я не міг цього допустити», – згадує Михайло.

“Як сьогодні пам’ятаю, було свято Архистратига Михаїла. Мій день ангела. Але того дня відчув, як земля пішла з-під ніг…!” – зі болем у голосі згадує Михайло, дядько і названий батько загиблого воїна Вадима Киричука.

Тоді він повертався з Києва. Усе було заплановано: документи зібрані, квитки на руках, попереду  нове життя в Австралії. Але дзвінок про смерть мами Вадима перекреслив усе. Сталося лихо. Хлопець залишився сам. У десятирічному віці, коли ще так хочеться ховатися за мамині плечі. Але вже не було до кого ховатися. Похорон змінив не тільки настрій, а напрям життя. «Що буде з цією дитиною?» – питання не давало спати. Попри те, що були родичі з боку матері, ніхто не зголошувався взяти Вадима до себе. Єдиним реалістичним варіантом залишався інтернат.

“Я не спав майже всю ніч. Думав. І вранці зрозумів: не полечу. Не дозволю, щоб він знову щось втрачав”, – каже Михайло, який  оформив опікунство, і вони почали нове життя.

Взяв позивний опікуна, який став батьком після смерті мами

Вадим Киричук навчався у ліцеї №5 імені А. Кореневського. Михайло з свого боку робив усе, аби хлопець ні в чому не мав потреби: подарував комп’ютер, добився поїздок до «Артеку», возив до моря, забезпечив улюбленими рибальськими снастями – захопленням, яке передалося від батька Вадима.

Після школи хлопець вступив на історичний факультет Волинського університету імені Лесі Українки. Він не афішував, що був сиротою. Після отримання диплома разом із другом спробував себе за кордоном на заробітках. Повернувшись, пішов служити строкову службу, а вже 7 вересня 2018 року, на день народження Михайла, підписав контракт із ЗСУ. Саме тоді попросив узяти позивний «Балу» – той, що раніше належав його опікуну. Йому подобалася військова служба, радів кожному підвищенню, кажучи, що «наздоганяє дідуся й батька». За шість років дослужився до звання молодшого лейтенанта.

У розмові Михайло зізнається, що він також був військовим, його батьки теж служили у війську, брат є військовослужбовцем.  Тому коли Вадим вирішив долучитися до лав ЗСУ, підтримав, хоч і попередив, що доведеться їхати на Донбас.

– Йому подобалась військова служба, радів, коли отримував чергове звання. «Батя, – можна я візьму твій позивний», – якось запитав мене. Він завжди приносив мені успіх, сподівався, що передасться  це й Вадиму. А коли юнак отримав звання молодшого лейтенанта, захоплено вигукнув: «Я перегнав тебе»! «Дай, Боже, аби ти генералом став», – радіючи за нього, промовив  Михайло.

Знайомство нареченої з батьком та освідчення Вадима

24 лютого 2022 року, коли російські війська перетнули кордон,  Вадим Киричук перебував на полігоні – готувався до чергового етапу служби. Звідти його підрозділ перекинули спочатку до Миколаєва, згодом на східний напрямок. Його бойовий шлях проліг через гарячі точки – Бахмут і Куп’янський район. Саме там, серед обстрілів і руїн, він зустрів свою кохану Аліну.

Їхні стосунки розвивалися стрімко, вони немов були приречені на зустріч. «Ми ніби знали одне одного все життя, – згадує Аліна. – Час летів, ми відкривали одне одного з нових сторін, мрії народжувалися самі собою. Було відчуття повного взаєморозуміння». Восени 2022 року, коли Вадим повідомив, що їхній підрозділ переїжджає, Аліна не змогла стримати сліз, та подарувала йому ланцюжок із хрестиком. Вони підтримували зв’язок телефоном, а вже у листопаді вона приїхала до нього у Володимир. Це була її перша така далека поїздка. Там Аліна познайомилася з Михайлом. Вони одразу порозумілися, відтоді дівчина часто приїжджала, коли тільки випадала нагода.

Усі ці півтора року кохання тримало їх на плаву. Вони довіряли одне одному беззастережно, говорили про все, і плакали разом, і сміялися. Вадим почав робити ремонт у батьківському будинку, гроші надсилав Михайлу, який керував процесом. Він часто говорив, що мріє про сина. А у січні 2024 року, під час відпустки, освідчився Аліні. Вадим хотів, щоб вони обов’язково побралися у Володимирі. На жаль, не судилося. Так і залишилися навіки нареченими.

У червні 2024 року Вадим попросив Аліну приїхати до Володимира, щоб відвідати Михайла. Сам він не міг бути поруч, але хотів, щоб рідні відчували турботу. Вони розмовляли у неділю ввечері – Вадим телефонував одразу після повернення з позицій. Востаннє. Тоді ж він поговорив і з Михайлом.

– Наступного дня Аліна не отримала дзвінка і дуже тривожилась, – згадує Михайло. – Намагався її заспокоїти, але марно. А десь о 17-й годині зателефонували знайомі й повідомили, що Вадим загинув. Спершу не повірив. Ніколи навіть не допускав думки, що з ним може щось трапитися. Був певен, що виживе, повернеться. Мріяв, що на старості буде з ким сісти на лавці, що онуків няньчитиму… Але не судилося.

Намагався попередити уві сні про небезпеку, яка чекала на побратимів

У дні, що передували трагедії, Аліна майже щоночі бачила тривожні сни. Вона намагалася не зважати на них, списувала на втому, на постійну тривогу, якою жила кожна дівчина, чий коханий воює. Вадим завжди заспокоював: навіть коли був у самому пеклі – у Бахмуті, запевняв, що все під контролем і з ним усе гаразд.

– Понеділок, 10 червня, почався з тривоги, – пригадує Аліна. – Вадим мав змінитись і мав би дати про себе знати. Але мовчав. Це було на нього не схоже.

Уже наступного дня вона мала повертатися додому, до Харкова. Квитки були на руках, але в душі щось не давало спокою. У планах було зовсім інше – за місяць повернутись до рідного міста разом: Вадим, вона і її мама.

Та близько обіду 11 червня зателефонував один з побратимів і… висловив співчуття. Аліна не повірила, стала дзвонити іншим хлопцям, з якими служив Вадим, та ніхто не відповідав. Лише за кілька годин усе підтвердив двоюрідний брат, свідок Вадимового освідчення. «Тоді дізналася, що коханий загинув внаслідок ворожого обстрілу. Двоє його побратимів було поранено, смерть Вадима була миттєвою…»

На похороні Аліна ледве трималася на ногах, кілька разів непритомніла. Вона не відходила від труни, не зводила очей з того, хто ще зовсім недавно будував з нею плани на майбутнє. Поруч стояв весільний коровай – той самий, який мав бути символом щасливого подружжя. Тепер він став болісною згадкою про нездійснені мрії, про життя, яке не встигло початися.

“Після смерті Вадим часто снився, особливо до сорока днів, – каже Аліна. – Однієї ночі він ніби сердився, згадував хлопців і командира, ніби  щось намагався донести. А я не могла зрозуміти, чого він хоче. Аж поки одного дня не дізналася, що його побратими того дня потрапили під сильний обстріл, але, на щастя, всі вижили. І тоді я зрозуміла – він намагався мене попередити. Й сердився, на мене за те, що не знала, чого хоче».

Після загибелі Вадима Аліна не могла залишити його ім’я просто рядком у списку втрат. Вона створила петицію про присвоєння йому звання Героя України – задля пам’яті про нього, про побратимів, про велику, чисту любов, яку вони не встигли довершити весіллям.

Вадим Киричук залишиться у пам’яті не лише як командир зенітно-ракетного взводу, як сміливий захисник, а й як чоловік, здатний любити глибоко, віддано і щиро. Його історія – це про любов, що народжується на війні, і про біль, що не має меж. Поховали Героя на Федорівському кладовищі. Йому навіки 29.

Жанна БІЛОЦЬКА

Волинські