Від Фунди до Дарницького

09 липня 2025 р. 12:51

09 липня 2025 р. 12:51

Фундуш або ж Фунда по-народному – стара назва невеликого села Дарницьке, котре нині входить до Устилузької громади. Перейменували його, за однією із версій, до 50-річчя жовтневого перевороту. Тоді партійні функціонери довго не думали, як осучаснити назву відповідно до радянських традицій. Якщо Фундуш походить від польського «фундувати», то українською це – дарувати.  Так і отримало  старе село нову назву – Дарницьке.

Хоча називати його старим, порівняно з іншими селами округи, не варто.  Професор Олександр Цинкаловський у своїй книзі «Стара Волинь і Волинське Полісся» називає Фундуш фільварком і зазначає, що у 1887 році мешкало там 58 жителів.  У 1921 році в ньому проживало 202 особи (89 жінок та 113 чоловіків) та було чотири житлові будинки. 115 осіб заявили про польську національність, 87 – про українську. 107 осіб вважали себе римо-католиками, 95 –  православними.

За часів ІІ Речі Посполитої чимало земель тут наділили польським офіцерам, які воювали під командуванням Юзефа Пілсудського. Ділянки у Фундуші отримали військові осадники: ротмістр Вацлав Хачинський, поручник Францішек Берстлінг, сержант Кароль Вейль, сержант Мечислав Камінський, капрал Кароль Копець, старший рядовий Францішек Совінський та улан Стефан Кохновіч.

Поглянемо, як склалися долі польських осадників. Тут треба віддати належне польським історикам, які ретельно досліджують і документують факти про людей, які боролися за незалежність їхньої держави.

Вацлав Хачинський, Францішек Берстлінг та Кароль Копець були нагороджені найвищою військовою нагородою Польщі за видатні бойові заслуги – орденом «Virtuti Militari».

Ротмістр Вацлав Хачинський у Фундуші отримав 45 гектарів землі. Під час боїв з німецькими загарбниками у вересні 1939 року відступив на територію Волині. Тут його арештували енкаведисти. Спочатку тримали у Луцькій в’язниці, а згодом епатували до Смоленська. У квітні 1940 році замордований в лісі під Катинню. Під час ексгумації, яку у 1943 році провели німці, поруч з тілом знайдено орден «Virtuti Militari».

Поручник Францішек Берстлінг отримав 27 моргів землі з будинками. Чи жив він у селі – невідомо. Продовжував служити у польському війську. Помер в Лондоні у 1963 році.

Капрал Кароль Копець отримав 12 гектарів землі. У 1938 році його фінансове становище поліпшилося настільки, що він зміг заплатити 19 злотих за диплом та знак Хреста Незалежності, які йому було вручено п’ятьма роками раніше.

Дарницький філософ

Корінний мешканець Дарницького Сергій Шимчук з розповідей батька називає цифру у 29 панських фільварків, які були в селі в тридцятих роках минулого століття. Тут треба розуміти, що таке власне фільварок. Це  – панський сільськогосподарський хутір, багатогалузеве господарство, орієнтоване на виробництво збіжжя на продаж. За панщини у фільварках використовувалася праця кріпаків, пізніше – наймана.  Від фільварків з приходом радянської влади  не залишилося і сліду. Хіба поодинокі сади.

– Я ще застав такі сади. У них щеплені черешні росли. Дерева великі, обійняти не можна. Плоди смачні були. Бо то дитинство, тоді все здавалося смачним, – ностальгує наш співрозмовник.

Сергій Шимчук виріс під лісом. І навіть той ліс садив. Тепер високою стіною тягнуться дерева до сонця, а їхній садівничий тягнеться до спогадів.

Він був єдиним сином у батьків. Дуже любив читати. Електрифікували Дарницьке у 1965 році. Йому вже на той час було 15 років, тож читав ще при каганцеві.

–   Мій тато був головою сільської ради в Хотячеві. Пройшов усю війну від москви до Австрії. У цій альпійській країні зустрівся з американцями. 39 років тата уже немає. Вже тоді він мені розказував: «Синочку, дай Боже, щоб без войни витримати 70 літ». Так воно і сталося. Я не думав дожити до війни. Дивишся телевізор і сльози течуть.

Батько Сергія Шимчука був нетиповим сільським головою. Слухав «Радіо Свободу». Щоб спіймати сигнал, виганяв з хати усіх рідних, розтягував по кімнатах мідні дроти і ловив по два слова. Але все ж знав – за межами країни рад існує інше життя.

Сергій закінчив десятирічку, здобув фах електрика, але все життя провів за кермом вантажного автомобіля. Майже чотири десятиліття розвозив товари. Працював на Володимир-Волинській міжрайбазі, яка обслуговувала три райони, окрім нашого ще Локачинський та Іваничівський.

– Я колись  назви всіх сіл в трьох районах знав, де продавщиця живе, і номер  довіреності.

– З тих часів пам’ятаю солодку воду в скляних пляшках, яку привозили в металевих ящиках. А ви, очевидь, були тим, хто її в моє село доставляв? – запитую.

– Вода солодка приходила вагонами. Пляшка на пляшці. Взимку у вагонах стояли буржуйки. Їх палили, аби йшло тепло і пляшки не потріскали. Ту воду в машину навалом складали і по сільпах розвозили. Не було тари, винзавод Володимир-Волинський не мав у що вино закорковувати, стільки його випускали. У той ящик на 20 пляшок клали ще 40.

Чимало доріг пересік Сергій Шимчук. Їздив на Херсонщину, на Донеччину в ленінград та москву.

Запитую, чи важко було, чи мав напарника на далекі дороги.

– Де у тому ГАЗоні можна переспати? Їдеш, бачиш, що спати хочеш, вилазиш з кабіни – помився, і знову за кермо. Сам себе будиш. Мав таку одну зупинку: в ресторані Коростишова. Там випивав пів склянки кави такої, що ложка стоїть, а все одно сон бере. Сон – то найстрашніше. Як бачив, що водить, – зупинявся. В серйозні ДТП не потрапляв.

Маю трьох дітей. У відпустку не йшов, а брав компенсацію. Часом від заводу «СТО» посилали у москву за твердим сплавом. Раз приїхав, а готель в центрі міста. У ньому ночував експедитор зі Старої Лішні. На рецепції питаю, чи є ця людина.  А мені відразу зустрічне запитання: «Звідки ви». Сказав. А вона: «Ви, западенці, повинні на нас працювати, бо ми вас визволили». Це був 1982 рік, а вони своє гнули! Колега той сидів в готелі без грошей, голодний. І перше, що спитав, чи я маю їсти. А ще таке було: як їхав дорогою, мене чорною «Волгою» обігнав військовий. Став і питає, звідки я. Розповів, що сам з Луцька, завіз генерала на дачу, побачив волинські номери і вирішив привітатися із земляком.

Пана Сергія я би назвала філософом-мандрівником. Їздив, бачив багато, має свою філософію. Любить часто повторювати: «Запам’ятайте: за все, що Бог дає, треба дякувати», або ж «Кожне покоління має своє».

«ГАЗон», на якому їздив роками, вийшов на пенсію зі своїм кермувальником. У дев’яностих, коли зарплату не платили місяцями, накопиченої заборгованості вистачило якраз, щоб вантажівкою розрахуватися.

Дружина Сергія зізнається, що вечорами рахували, скільки б в Дарницькому було людей, якби усі хати були заселені. Нині подружжя нарахувало до 60 жителів.

Через село тече річка Студянка. Тепер уже невеличка, заросла. Часи, коли на ній стояв водяний млин, відплили далекими течіями у Західний Буг, забравши з собою і млин, і широчінь ріки.

Ярослава КОЛОСКОВА

Волинські