Волонтери волинського «Щита»: «Скільки поїздок здійснили до хлопців на фронт?! Та могли б уже 6 разів об’їхати навколо світу!»

12 липня 2025 р. 09:45

12 липня 2025 р. 09:45

Із початку війни волонтери Андрій Лебезун і Віталій Нагорняк доставляли газету «Волинь» на всі напрямки фронту.

А загалом, у цих волонтерів щодня «червоніє» телефон від дзвінків із фронту ще з 14 квітня 2014 року. Відтоді своєю головною роботою вони вважають доставку на Схід замовлень захисників. Одна з нещодавніх поїздок Андрія Лебезуна та Івана Андрощука була до Покровська, де бої рівняються земному пеклу, і в якому Україну боронить Андріїв односельчанин із села Борочиче Мар’янівської територіальної громади Віталій Нагорняк.

«Хтось втомився від війни, а для когось вона ще й не починалася…»

– Добродій із Горохівщини, дізнавшись із соціальних мереж, що Віталію та його побратимам-зв’язківцям на полях боїв потрібен мотоцикл, замість продати той транспорт, попросив передати його нашому другові, – добре слово небайдужому землякові Андрій Васильович адресує через газету «Волинь».

Із вдячністю людям, котрі не перестають жертвувати кошти та речі задля миру в рідній країні, волонтер із гіркотою констатує: є й такі, для котрих війна ще не починалася, а ось друзі Олег Курко, Юрій Блащук, Юрій Бролінський із першого дня війни й досі йдуть на його подвір’я, щоб поміж поїздками господаря на Схід встигнути нагнути сотні скоб, вкрай потрібних бійцям на позиціях для будівництва бліндажів. Арматуру для цього нехитрого діла «щитівці» зазвичай шукають самі у своїй та всіх довколишніх громадах. Власне, з цієї, здавалося б, непримітної справи, Андрій Лебезун, Віталій Нагорняк та його «бус» почали свою місію волонтерів. До того ж робили «їжаки», збирали селами продукти й везли їх у «Щит», звідкіля Віталій Гладун відвозив допомогу краян для ще тодішніх «атовців».

У цих волонтерів щодня «червоніє» телефон від дзвінків із фронту ще з 14 квітня 2014 року.

Коли росія розпочала повномасштабну війну, жителі Борочича були першими, хто облаштував на окраїнах села блокпости з цілодобовим чергуванням. Між десятками воєнних справ пан Андрій таки знайшов час, щоб висловити путінській наволочі зневагу земляків: на в’їзді до села з’явився вказівник «руському кораблеві», дорогу якому міцним слівцем вказали захисники острова Зміїний. На жаль, той дерев’яний знак хтось тихцем прибрав із узбіччя.

«Якщо нема допомоги з тилу – в очах воїнів гасне надія»

…Перші поїздки борочиченців Андрія Лебезуна та Віталія Нагорняка були на Київщину. Відтак екіпаж двічі на тиждень встигав розвезти замовлення бригад та адресні передачі Луганщиною, Донеччиною, Миколаївщиною, Харківщиною, Херсонщиною, дорогами Запоріжжя та Сумщини… «Бус» завше вщент пакують усім, про що йдеться в списках військових, а на лавету вантажать автівки. Важко сказати, чого більше чекають на позиціях бійці: потрібної амуніції чи зустрічі з волонтерами, для яких немає неможливого, якщо йдеться про «треба на фронт». Навіть Мишко Лебезун, трирічний синочок Андрія Васильовича, вже знає: якщо тато збирається до захисників, значить для них потрібно зробити щось хороше! Скажімо, намалювати барвисту листівку і, головне, як мама Оля, шестирічний братик Матвійко та девʼятирічна сестричка Олександра, чекати його терпеливо, без зайвих запитань і з молитвою.

«Якщо на позиціях не бувають волонтери з тилу – в очах воїнів гасне надія», – ці Андрієві слова чуються в унісон побажанням захисників усіх фронтів, із якими чи не щодня спілкуюся по телефону. Маю за честь знати Андрія та Віталія з волонтерських поїздок на Схід у перші тижні вторгнення москалів.

Тепер Іван Андрощук замінив на волонтерському посту Віталія Нагорняка, відколи той служить у ЗСУ. Хлопцями надійними та ще й веселими називає всіх трьох Віталій Гладун. Головний «щитівець» зізнається, що часто й неабияк свариться здалеку й зблизька, коли ті, не зважаючи на небезпеку, змінюють маршрут, але, як каже пан Іван, хвилини, в які воїни усміхаються, зустрівши волонтерів, вартують найбільшого ризику.

«Україну нині мало любити на словах…»

У селі Новосілки, на Горохівщині та в довколишніх громадах Івана Андрощука знають чоловіком, який на всіх мистецьких та сільських оказіях здобував овації вродженим хистом музиканта, актора. Але…«Непросто скликати на дійство з музикою людей, які довіку оплакуватимуть загиблих на війні, зниклих безвісти родичів. Кожне село – то, як родина: в біді разом горює так само щиро, як святкує в радості», – знає він, завідувач клубу.

На початку війни теж пам’ятає себе з односельцями на облаштуванні блокпостів, в команді тероборонців Горохова, разом зі старостою Новосілківського старостинського округу Євгеном Пилисем – у пошуках всього, що могло знадобитися на оборонних рубежах не готової до війни країни та за кермом «буса», якого для потрібної справи офірував односельцю Іван Климочко. Відтоді ж до хати завклуба Івана та директорки Сенкевичівської музичної школи Катерини Андрощуків із усіх сільських вулиць сходиться жіноцтво, щоб невтомно ліпити вареники, пекти смаколики, робити тушкованки… На подвір’я сільських інтелігентів звозять свинячі тушки доброчинці зі Звинячого Юрій Павлік та Оксана Камоцька, інші господарі й господині. «Однак ми розуміли й знаємо, що цього – мало! На війні потрібні генератори, дрони, медикаменти, бронежилети… Купували їх та передавали через «Щит» військовослужбовцям-землякам, доки я сам не став у ряди цієї команди. Де брали гроші? «Левову» частку щоразу складають пожертви працівників школи та дитячих садочків, батьківських колективів, знаних аграріїв – Тараса Щерблюка, Юрія Грищука, Віталія Вавриновича… Вдячний всім, хто розуміє, наскільки Україні потрібна допомога кожного. Україну нині мало любити на словах…», – вважає «щитівець» Іван Андрощук.

«Дюдько мусить кепку зняти перед хлопцями»

Дюдьком – охрестили воїни на передовій 51-річного музиканта Івана Андрощука, бо, мовляв, його колезі-волонтерові Андрію Лебезуну лише 38! Зазвичай бійці просять екіпаж залишитися на ночівлю, щоб просто наговоритися про дім, воєнні реалії та сокровенне.

«Серед тих, кого знаємо (а їх – тисячі) немає лукавства чи брехні. До їхньої відвертості та щирості тягне. Якби було з чим, їздив би щотижня. Мені хочеться перед кожним зняти кепку!» – каже Іван Іванович про фронтові зустрічі. Зазвичай, так і робить, бо під кепкою має справжнісінький козацький чуб, від погляду на який не стримує усмішки навіть найсерйозніший боєць.

«Після кожної такої поїздки все дужчим відчувається біль від людської байдужості. Допомагають коштами, приходять робити скоби – ті самі! На прохання помогти для ЗСУ декотрі реагують так, ніби прошу щось собі. Не все є в наших хлопців. Багато чого вони купляють за свої гроші. Бува, опускаються руки, коли тут, у тилу, де не стріляють, натрапляю на скупого на гривню задля спільного ж миру! Але задзвонив телефон, чую прохання з «нуля» – і ми знову шукаємо, просимо, купуємо, їдемо. Нам би справжнього єднання, поваги до ЗСУ та розуміння великого значення рідної мови, церкви… Якби це мали – росія ніколи не наважилася б напасти на Україну!» – міркує Андрій Лебезун.

«Прикро, бо бойові дії стають щоразу сильнішими, а допомога від краян – меншою. Зате паперів, аби доставити хлопцям, скажімо, автівку, чи навіть шурупи чи маскувальну сітку, бюрократія вимагає все більше й більше. Просити в командирів запитів на маскувальну сітку, шурупи та інше вкрай потрібне, не мовлячи вже про автівку чи дрон – хіба це не марнотратство золотого волонтерського часу? І секретарки ж у мене нема», – не приховує дійсності воістину волонтер-легенда Волині Віталій Гладун перед своєю черговою поїздкою на Сумщину.

На позицію «щитівці» доставлять і черговий номер газети «Волинь». Завдяки їм дружимо з Героями всіх напрямків уже більше трьох років! І щоразу бажаємо: повертайтеся всі додому, в обійми найдорожчих людей і справжніх друзів, якнайшвидше!

Волинські